КосметичкаПисьменниця Ірена Карпа про комплекси, експерименти та улюблену косметику

У рубриці «Косметичка» ми вивчаємо склад б’юті-кейсів, туалетних столиків і косметичок цікавих нам героїв і показуємо все це вам.

Про знайомство з косметикою та перші експерименти

Як усі діти 90-х, я пам’ятаю величезне віяло з тінями диких кольорів: рожеві, фіолетові – уся ця жар-птиця. Було дивно, чому мама фарбується тільки якимось сіреньким-голубеньким, тому я компенсувала цей переводняк продукту й мазалася всім, чим не мазалась вона. Зараз смішно бачити, як те саме робить моя донька.

Пригадую той жахливий період, коли контур малювали чорним, а середину зафарбовували червоним. Я дуже соромилася, що маю, як тоді казали, великі «губи-вареники», тому спершу замальовувала їх тональним кремом, а потім зверху малювала рот, як у гейші. Контрастний мейк поєднувала з короткою стрижкою «французький вищип», як у Мілен Фармер. Пам’ятаю, раз так намазалася, подружка мене підчесала, підлачила, зайшов тато і сказав: «Туши свєт». Досі не знаю, що він мав на увазі [сміється].

У студентські роки я була неформалкою, тому фактично не робила макіяж. Носила мартенси, бандани, рок-атрибутику. Макіяж прийшов уже з гуртом Qarpa, коли у 18–19 років почала робити мейкап для сцени. Каша Сальцова із «Крихітки» навчила мене робити «танучі» очі: треба було обвести око чорним, а зверху коричневим – виходив погляд, як у Ширлі Менсон із Garbage. Якщо й були якісь б’юті-приклади для наслідування, то це була вона – із сильно виділеними очима й розмазаними тінями. Мерілін Менсон у моє життя ще тоді не зайшов [усміхається].

Про комплекси

Я комплексувала через великі губи. Мама казала, що красива дівчина – та, у якої великі очі та маленький рот, а в мене все було навпаки. Хоча очі потім якось вилізли.

Також уже в цілком дорослому віці мала комплекси щодо волосся: переживала про свій «мишиний цвєт» і «три волосини». Зараз мені пофіг: зав’язую мишиний хвостик – і вперед. Тут, у Франції, я така не одна. Але якби жила в Україні, серед наших принцес, які із самого ранку сидять у салонах, навіть не брала би участь у цій конкуренції.

Про б’юті-послуги в Парижі

Місцеві майстрині взагалі не вміють робити манікюр. Раз пішла до француженок і проклинала все: вони реально віддирали мені той шелак лопатками та ще й узяли за це купу грошей. Добре, що в мене є суперманікюрниця й візажистка Мар’яна, яка робить усе швидко, з українською якістю та за адекватною ціною.

До косметологів у Парижі не ходжу, максимум – на епіляцію, бо француженки вміють робити її безболісно. Уже 13 років не зраджую своїй київській косметологині Наташі. Коли працювала на MTV, там постійно мінялися візажисти, тому моє лице було схоже на наждачний папір. Наташа реально витягла мою шкіру й увесь час була зі мною. Моє лице – це великою мірою її заслуга. До того ж зараз я користуюся косметикою, яку Наташа виробляє під брендом Dr. Beauty, і дуже задоволена. Люди з мене ржуть, бо хто би це ще в Париж замовляв не українську горілку, а креми-сироватки-маски.

Про природну красу та маски в Instagram

Дехто нарікає на те, що Instagram-маски викривлюють наше сприйняття краси, але я не бачу в них особливої біди. Можливо, для дітей-підлітків це справді небезпечно (мої ще не доросли до цього віку), але ж діти не підуть робити пластику без дозволу батьків – це вибір повнолітньої людини.

Я люблю маски, бо вони дозволяють не фарбуватися. Ти можеш бути з мішками та запухоном, а на сторі – з ефектом «фреш». Але, знову-таки, я доросла баба й не побіжу до пластичного хірурга робити собі «зафільтроване» лице. Є жінки, які прокидаються о 7:00 ранку, малюються та лягають спати, щоби чоловік подумав, що вона вже такою прокинулася. Я би не сказала, що це здоровіше, ніж зафігачити маску у сторіс.

Комусь пощастило з еталонною природною красою, комусь – ні. Людина вчиться приймати себе й любити свої недоліки. А коли людина їх любить, їх починають любити й усі інші. Наприклад, у мене ніс, який у народі називають «картоплею», але я беру себе за цю бульбашку й кажу: «Який смішний носик».

Але буває й так, що тобі капець не подобається твій ніс і здається, що після пластики життя покращиться. Чому ні? Я остання людина, яка засуджуватиме інших за те, що вони щось собі вирівняли й живуть щасливо. Я за те, що кожен має вирішувати це для себе.

Про б’юті-звички

Шкідливих звичок, у яких було б соромно зізнатися косметологу, у мене немає.

Спати з мейком я не ляжу, хіба що буду дуже п’яна (хоча, по-моєму, навіть у такому стані знаходжу сили все змити). Прищі, які можна було б давити, пройшли з появою дітей і зміною гормонального фону. А як не маститимуся санскріном, через тих самих дітей моє лице перетвориться на поле бою. Після народження другої дитини в мене стрільнула гіперпігментація, тому мажуся найсильнішими кремами й роблю все, що можу.

Але якщо косметологиня запитає мене, чи пила я винішко ввечері перед процедурою, можу змовчати. Вона свариться, що через алкоголь може не спрацювати анестезія, тому я лежу й терплю, щоби вона думала, що я хороша жінка [сміється].

Про денний макіяж та укладку

Я особливо не марафечуся. Хіба що, коли на вулиці холодно, намагаюся «зрівняти рахунки» та запудрити червоний ніс. Коли жила в Україні, було важче: там холодніше, тому доводилося користуватися тонаком. Любила флюїд La Prairie, але вони перестали його випускати й тепер роблять бронебійний тональний крем, ніби для танцівниць балету – щоби красу було видно з двох кілометрів.

Зараз мій максимум – пудра, туш і корекція щік. Повний мейкап роблю тільки заради зйомок, онлайн-заходів чи коли йду в гості. На зйомки мене зазвичай фарбує візажистка, яка приходить зі своїм боксом, тому деякі засоби на кшталт тіней Lancôme в мене роками лежать не юзані.

Під настрій можу нафарбуватися помадою. Лайфхак: коли не встигаєш зробити нормальний мейк, рятують червоні губи.

Голову частіше за все сушу рухами «я на рок-концерті в ранній юності». Фен такий громіздкий, що витягаю його тільки в разі екстреного походу в гості. А так то й із мокрою головою на двір ходжу – міф про «смертельний ісход» давно розвінчано.

Про підхід до шопінгу

Б’юті-шопінг у мене трапляється рідко й він досить стихійний. Я можу зайти в Sephora чи купити собі щось у дьюті-фрі, щоб вбити час, але, як правило, просто прошу знайомих візажистів: «Як куплятимете щось собі, купіть і мені».

На що ніколи не ведусь, так це на дизайн банок (вони в мене все одно валяються в косметичці) і статус бренда. Туші Dior і Lancôme в мене осипалися з вій, тоді як банальна Bourjois чи Maybelline із супермаркету тримаються. Коли купую декоративну косметику, дзвоню Лєні Чередніковій, своїй подрузі-візажистці, і раджуся з нею. Інколи можу прислухатися до порядних продавчинь, які не намагаються напарити щось дорожче, а радять справді хороші засоби.

Можу брати до уваги філософію бренда, наприклад, надавати перевагу тим, хто не проводить тести на тваринах. Але в основному спираюся на відгуки експертів і знайомих чи обираю щось інтуїтивно.