Бізнес«Працювали 60 діб без перерви». Засновниці «Завертайло», Podoba, Lola Bra про бізнес і волонтерство

До можливого вторгнення ми готувалися, але до кінця в це не вірили. Десь наприкінці січня почали говорити топменеджменту, що така ситуація можлива. Зробили деякі управлінські речі: спробували максимально вийти з боргових зобов’язань, частково спланували грошовий резерв, щоб виплатити першу допомогу персоналу в разі війни.

22 лютого, коли ми зі Стасом (Станіслав Завертайло – співзасновник «Завертайло») почули промову Байдена, я поінформувала команду щодо наших дій у разі небезпеки. Ми попередили, що залишаємося в Києві до останнього, адже в наших думках до вторгнення ми нікуди не збиралися їхати. Ідея полягала в тому, щоб бути з людьми, підтримувати їх. Ми облаштували бомбосховище в себе на виробництві, зробили запас їжі, провізії й води. Підготували заздалегідь місця для спання й запропонували нашим співробітникам і співробітницям мати валізки й готівку з собою, якщо доведеться виїжджати.

24 лютого, о п’ятій ранку, ми вже почали листуватися з менеджментом і домовлятися, що в цей день заклади працювати не будуть і треба орієнтуватися за ситуацією. Ми з чоловіком ухвалили рішення вивозити дітей на захід України й радили зробити це всім, у кого є діти, щоб не створювати великі затори. Увесь цей час ми підтримували зв’язок з командою й розуміли, хто залишився й хто поїхав.

Сам бізнес зупинився тільки 24–25 лютого, а надалі ми вже активно включилися у волонтерську роботу. Тоді ще не мали чіткого розуміння, хто нам буде допомагати, тому просто рухалися на власному ресурсі. Ми витратили всю провізію, яка в нас була. Виявилося, що в нас було багато зв’язків із військовими, тому відразу почали годувати конкретні бригади. Крім того, ми завжди допомагали «Охматдиту», а потім і лікарні Амосова. Там залишилися літні люди без можливості отримати харчування, бо більше фокусу було на військових. Тому перший тиждень ми витрачали власні кошти. Загалом за нашими підрахунками ми витратили десь близько двох мільйонів гривень. Віддавали все, що в нас було: від печива до готових тортів.

Мені здається, що всі бізнеси, які залишилися на місцях, діяли так само. Уже коли минув тиждень і ситуація по Києву стала більш-менш зрозуміла, до нас звернулися військові, які стояли на Подолі. Поруч були працівники та працівниці МНС, поліцейські, і взагалі багато контрольних пунктів з ТрО. Вони зателефонували нам, бо й раніше відвідували наш заклад, і сказали, що їм немає, де пити каву. І ті люди з нашого колективу, які залишилися, почали роботу.

Треба було пропонувати щось до кави, тому почали готувати наш фірмовий комплекс на сніданок, випікати круасани й кекси. У той перший тиждень хлопці, які вирішили залишитися й працювати, ночували прямо в закладі. Ми зі Стасом тоді перебували в Мукачеві, не були поруч із командою, але вони в нас максимально геройські й хотіли бути в цьому: допомагати військовим, варити каву, робити щось корисне. Багато важких психологічних станів виникали саме через бездіяльність.

Наше виробництво почало працювати як волонтерський хаб. Ми анонсували, що відкрилися, за два тижні після відкриття, бо перший тиждень працювали в невизначеному режимі. Були сирени, тривоги, незрозуміла ситуація, тому не робили жодних анонсів і просто працювали для військових. Відчувався страх, бо ми не знали, чи можна публікувати цю інформацію, розповідати про це. Уже згодом ми анонсували наше повернення, і для людей, які залишилися в Києві, це було певною підтримкою. Вони могли прийти в улюблену пекарню й відчути щось стале, своє, обійняти одне одного. Пізніше ми стали співпрацювати з іспанським фондом, який підтримував нас до червня.

Ми дуже багато часу будували такі стосунки з командою, щоб усі були залучені в бізнес-процеси компанії й ділилися своїми ідеями. Окрім того, що наша команда така жива, у нас ще й жива спільнота відвідувачів, яке ми побудували протягом усього року, зокрема спілкуючись з ними в закладі. Мені написала одна відвідувачка, що було б круто, якби вона підвісила каву своєму знайомому, котрий служить у ТрО. Тобто це формат, коли ти можеш купити каву чи їжу для когось іншого.

Ми обмінялися цією ідеєю й вирішили швидко організувати підвішену каву для військовослужбовців і військовослужбовиць, пожежників і пожежниць, які були залучені в ліквідації наслідків після прильотів, лікарів і лікарок. Ми зробили абсолютно ситуативну подію. Швидко звернулися в Monobank, пояснили, що хочемо, щоб це було дуже просто, прямо в один клік, вибрали мінімально бюджетний формат (кава й кекс), бо знали, що хотіли виконати всі зобов’язання. Розуміли, якщо це буде круасан і 500 замовлень, то ми маємо ці 500 круасанів спекти. Але після того, як за перший день отримали понад 2500 замовлень, усвідомили, що вибрали вдалий формат кексів. Вони готуються швидше.

Наш друг, поліцейський Саша, погодився сфотографуватися для цієї ініціативи. За перший день ми зібрали 13000 перепостів, і для нас це щось фантастичне. Люди постили, поширювали, підтримували, купували підвішену каву, писали класні відгуки. Це була історія про нас, українців і українок, що ми сильно підтримуємо одне одного, і в цій підтримці є дуже багато любові. За перший тиждень ми зібрали півтора мільйона гривень, а загалом за весь період (три тижні) – два з половиною мільйони гривень.

Труднощів насправді дуже багато. Мені треба було змиритися з думкою, що я можу все втратити, усе, що ми з чоловіком будували десять років: бізнес, команду, дохід. Ці думки аж ніяк не приносять оптимізму або бравізму. Але дні минали, ми бачили, як ЗСУ борються, і розуміли, що можемо зараз бути корисними в тому, щоб допомагати їм. Ми почали працювати, і внутрішній стан поліпшився. Наша фрустрація не була тривала, бо зараз ми маємо дуже багато віддавати.

У нашій команді є люди, які пішли воювати, і їх багато. Ми допомагаємо їм зі спорядженням, збираємо необхідне на війну. У нас є люди, які втратили своїх близьких у Бучі, чиїх близьких катували, і переживати це поруч із ними надзвичайно важко. Ми постійно перебуваємо під впливом новин: якщо хороші новини, то працюємо, погані новини – усі засмучені. І це також позначається на якості роботи.

Важко було знаходити продукти, бо коли вони починають зникати, а ти з ними працюєш, дуже важко їх замінити. Є проблеми з логістикою, бензином, зросли ціни. Зараз для нас важливо заробляти кошти, бо багато бізнесів не можуть собі цього дозволити. Ми для себе вирішили, що однаково будемо робити бізнес, але з обмеженим асортиментом.

У деяких наших постачальників розбомбили склади. У той час ще не було можливості сплачувати за товари чимось, крім готівки. Пропала відстрочка платежу, і ти мав/-ла викладати гроші за продукти одразу. Ми, як бізнес, ще багато років тому вибрали для себе стратегію будувати класні відносини з будь-ким, хто дотичний до нашого бізнесу. І з постачальниками ми спілкувалися дуже близько, не мали великих заборгованостей, тож багато хто пішов нам назустріч, знаючи, що ми порядні люди. Завжди собі кажемо, що це як в інституті: ти працюєш три роки на заліковку, а потім вона – на тебе.

Труднощі є й зараз. Наприклад, у липні пропало вершкове масло. Ми не знали, чи будемо робити круасани, бо ми працюємо на харківському маслі. Спочатку випікали дуже багато хліба, у нас був репортаж із німецьким телебаченням, яке фільмувало, як у пекарні печуть хліб. Багато хліба ми випікали для лікарень. Тисяча буханок щодня. А ми не промислове виробництво, це все ручна праця, але наші пекарі працювали на найвищому рівні.

Війна змінила наші плани: ми мали відкривати великий проєкт цього року, але зараз він заморожений. Однак збільшили представленість в інших містах, цьогоріч були у Львові, Дніпрі й Одесі.

Катерина: Жодного плану щодо того, як діяти в умовах повномасштабної війни, у нас не було, ніхто не міг до останнього в це повірити. Якось свідомість відштовхувала це. Прокинулися ми від телефонного дзвінка своїх друзів про те, що почалося. У нас, у Сумах, було гучно. Звичайно, люди були налякані, у паніці, не знали, що робити. Але в перші дні всі гроші, які в нас були в резерві, одразу переказали на армію. Усі сподівалися, що спільними зусиллями все швидко закінчиться.

Анна: 22 лютого ми з Катею взагалі їздили на фотосесію до Харкова, відзняли нову колекцію. Наступного дня ввечері нам уже надіслали світлини, ми сиділи й вибирали їх, тішилися, що скоро запустимо цей проєкт. Зрозуміло, що всі розмовляли про можливе вторгнення, але ми налаштовувалися максимально оптимістично.

Напевно, десь тижні два ми були в прострації. Потім почали якось комунікувати з аудиторією, питати, як у них справи, розказувати про себе, писати пости для підняття й підтримки духу. Потім пішли меми. У нас навіть побутував жарт про те, що Одеса – мама, Миколаїв – тато, а Суми – син маминої подруги, бо ми сміливо відбили російський наступ. І як добре, що в нас вільне місто, це нас дуже тішить.

Труднощі, навпаки, мотивували виходити з дому. Ми орендували виробництво, у ньому повибивало шибки, і їхня команда хотіла переїжджати в Івано-Франківськ. Ми думали, що на якийсь час треба поїхати туди, щоб працювати далі. Я склала всі речі й поїхала до Львова. І в цей же день, коли я приїхала туди, у Сумах запрацювала «Нова пошта», і цех, який хотів виїжджати, вирішив залишитися. Усе було в підвішеному стані, ми не розуміли, як рухатися, просто робили все в моменті. Почали анонсувати, що є речі, адже було холодно. Дівчата приходили, щось купували, їм хотілося якось порадувати себе.

Катерина: Коли ми думали, чи починати працювати, то мали багато сумнівів. Трішки заспокоїлися, поспілкувалися з підрядником, у якого відшиваємося, і він теж сказав, що треба відновлювати діяльність, щось робити. Ось так ми й розпочали працювати як волонтерки й навіть не сподівалися, що з часом вийдемо на звичний ритм праці.

Розпочати роботу було важко, але наше бажання допомогти залишалося непохитним. Необхідні рішення ухвалювали швидко, своїми зусиллями. Було холодно, траплялися перебої зі світлом, відчували страх під час повітряної тривоги, коли треба дбати про свою безпеку й інших і спускатися в бомбосховище. Так і працювали, темпи були незначні, але це краще, ніж зовсім нічого.

За перший місяць ми назбирали багато запитів щодо того, що є жінки, які покинули свої домівки, і їм потрібна білизна. Люди цікавилися, чи є в нас комплекти в резерві або те, що ми не використовуємо для продажу. Ані спала на думку ідея, що ми можемо відкрити збір і надсилати товари, які в нас є. Потім з'явилися люди, котрі хотіли взяти участь у самому зборі, тому ініціатива набрала таких величезних обертів, і ми зрозуміли її необхідність.

Анна: Ідея щодо підвішеної білизни спала на думку дуже органічно. Вона виникла, коли нам написала жінка, що вона втратила дім й одяг, виїхала з Волновахи й питала, чи є в нас щось. Я розумію, що речі можна купити в секонді, узяти в когось, але білизна – це інтимна річ.

Тоді я розмістила в сторіз оголошення, що, якщо серед наших підписників є жінки, яким потрібна білизна, ми можемо вам допомогти. Разом із ними почали писати інші жінки, котрі хотіли скинути гроші на карту, оплатити продукцію. Я зрозуміла, що треба робити ініціативу за зразком підвішеної кави, тобто приймати від інших донати за собівартістю, і за ці кошти відшивати білизну.

З цього ми й почали працювати. У мене були мурахи від такої згуртованості жінок і їхнього бажання допомогти. Коли приходить якась оплата на сайті, у мене вібрує телефон, і в той час він вібрував що три хвилини. З’являлися захват і мотивація працювати далі.

Клієнт-менеджерки, які в нас працюють, відповідали на запити в інстаграмі. Це дуже складно, було чимало заяв. І ти не можеш просто прийняти їх, лише відповівши й надіславши реквізити для оплати, проконсультувавши за потреби. У такому випадку кожна пише свою історію, ти нею дуже проймаєшся, відповідаєш, намагаєшся підтримати.

Ініціатива підвішеної білизни – це продовження місії, яку ми несемо, адже найголовніше для нашого бренда – щасливі жінки. Ми їх дуже любимо, віримо в них, їхню красу й силу, тому цей проєкт став потужним мотиваційним поштовхом, щоб працювати далі.

Катерина: Усі наші працівниці виявилися дуже стресостійкими. З самого початку вони були налаштовані працювати, прагнули не зупинятися й підтримувати одна одну, щось робити й мати можливість донатити. Тож в організації команди все було легко.

Були труднощі в тому, що постачальники, у яких ми купували тканину, дуже довго не працювали, тому ми використовували свої резерви. Вони потихеньку закінчувалися, і ми шукали нові. Стресово було не розуміти, чи зможеш ти виконати обіцяні об’єми роботи. У нас було стільки донатів на підвішену білизну, а наших резервів справді не вистачало. Шукали якісь альтернативи, знаходили в різних місцях у маленьких обсягах, і, звичайно, це складно в плані логістики, бо тоді ще не працювала «Нова пошта». Навіть міркували про те, що треба перевозити виробництво в інше місто, кудись на захід України, роздивлялися деякі варіанти. Потім разом вирішили, що будемо залишатися вдома, бо вдома – це є вдома. [усміхається]

Анна: Ми потрошки працювали ще до того, як запустили волонтерську ініціативу. Щось у нас замовляли, ми продавали те, що в наявності. У нас є команда таргетологів, я їм написала, що ми готові запускати рекламу. Вони підтримали ідею, а ми придумали концепцію, яка стане суттєвою й актуальною, і почали співпрацювати. Це почалося з квітня, тоді ми й запустили першу рекламу.

Ми дуже вкладалися в патріотичну колекцію. Запустили її на початку літа, а працювали над нею десь півтора місяця. Відмальовували ескізи, вирішували, що буде на них, чому так, й організовували на відстані. Катя в Бельгії придумує цей ескіз, малює його, ми в Україні відшиваємо, пропонуємо ідеї, пробуємо щось. Коли запускали патріотичну колекцію, думали, що вже пізно, бо всі зробили свій патріотичний одяг. Але тоді наша клієнт-менеджерка Аня сказала: «Дівчата, в історії Lola Bra повинна бути ця сторінка, ця колекція». Круто, що ми її запустили. Згодом ще придумали вставку з буквою «Ї» на рукавах, швидко її затвердили й утілили.

Катерина: Завжди є якісь труднощі, але на тлі останніх подій нашого життя це зовсім не складно, тому розрулюємо їх, наскільки можливо. Хочеться втілити дуже багато проєктів. Зараз усі об’єднуються, підтримують одне одного, було б добре влаштувати якісь колаборації так, щоб продавати товари на європейському ринку й, звичайно, переказувати відсоток на армію. Хотілося б, щоби цей відсоток був великий.

Ми зараз уже працюємо, але ще не закрили підвішену білизну. По-перше, досі її дошиваємо, по-друге, продовжують з’являтися запити щодо цього. З останнього було прохання від дитячого будинку, де багато підлітків, зараз відшиваємо речі для них. Масштабного запиту зараз немає, але коли він виникає, не можемо відмовитися. Тим паче ми набили руку в цій справі, виробили ефективну логістику, знаємо, як швидко все зробити. Класно, що всі ми працюємо, що в нас є така змога й ми не зупиняємося, а навпаки, дуже замотивовані.

Улітку нашій компанії виповнилося п’ять років. Ми планували, що цей рік буде для нас справжнім розквітом, бо вже напрацювали значну базу клієнтів і клієнток. Перші три роки ти нічого не отримуєш, тільки робиш, робиш, робиш, і в тебе купа боргів. Й ось коли минає п’ять років, з’являється відчуття, ніби ти вже впоралася, маєш більш-менш стабільний прибуток, можеш планувати бюджет на рік, бути впевненою у своїй діяльності й клієнтах і клієнтках. Тож ми передбачали, що цей рік буде дуже яскравий.

Коли почалася повномасштабна війна, ми взагалі не працювали як сервіс харчування, не приймали замовлень. На місці залишився персонал, який мав бути на зміні 24 лютого, а більшість наших постачальників або виїхали, або почали волонтерити й розвозити допомогу. Коли ми переїжджали до нового приміщення, я одразу зробила кімнату для персоналу. Там були меблі, душ, пралка – усе, щоб люди могли там пожити в разі різних ситуацій. І це дуже допомогло. Березень, квітень і більшу частину травня ми працювали виключно як волонтери/-ки.

24 лютого ми розвезли якусь їжу тим, хто ще не поїхав з Києва. 25–28 лютого ми чекали, як усе повернеться, а вже з першого березня біля нас з’явився блокпост з підрозділом ТрО, і ми почали їх годувати. Було дуже холодно, особливо вночі, тому носили військовим гарячий суп, чай. Також був чат українського ресторанного бізнесу, який перетворився на волонтерський, і туди скидували оголошення, кому й куди потрібна їжа.

У травні ми повернулися до роботи як сервіс. Російські війська відійшли від Києва, але протягом квітня люди ще не знали, як буде далі, а потім почали повертатися до столиці. І в нас почав працювати сервісний телефон. Це було дуже незвично. Наші давні клієнти/-ки цікавилися, чи працюємо ми, а потім телефонували й нові люди.

Тривалий час я мала сумніви, чи починати працювати, чи впораємося ми, бо розуміла, що волонтерська робота нікуди не дінеться. Також вагалася, чи є в мене взагалі моральне право починати комерційну діяльність. Але потім я зрозуміла, що нам треба щось заробляти, адже потрібно сплачувати оренду й, найголовніше, зарплату для персоналу. Вони працювали 60 діб без перерви. Це дуже багато, бо, наприклад, у березні в нас узагалі не було постачальників. Ми самі шукали продукти, стояли в чергах, купували, готували, фасували. Усе робили ті самі люди. Ця круговерть повторювалася щодня: трошки спали, а потім знову вставали до праці.

Пам’ятаю, як у середині березня мені написав наш водій Юра. Він вирвався з оточення й відразу повернувся до роботи. Вивіз родину з-під Макарова, а сам приїхав увесь сивий. Мій адміністратор Андрій теж вивіз родину до батьків і повернувся вже в травні, закупівельник Саша перебував там, де стояли російські війська. Але всі почали працювати й зібралися докупи. Поки що іншого персоналу ми не наймаємо, бо я не впевнена, чи буде для них потрібний обсяг роботи. Раніше в чатах були оголошення, що хтось потрібен: кухар, прибиральник. Зараз такого немає, є тільки запити від тих, хто шукає роботу.

Пікове навантаження було тоді, коли ми годували 500 людей на день. Важливими для нас є не тільки різні військові підрозділи ЗСУ, сапери, які виконували завдання в передмістях Бучі, а й працівники/-ці «Укрзалізниці». Вони теж не мали можливості відпочити, увесь їхній техперсонал працював без перерви. Досі не розумію, як їм удавалося все робити.

І наприкінці травня ми знову відкрили сайт для замовлень. У нас було три головні напрями: по-перше, це правильне харчування з розрахованими калоріями, по-друге, страви на замовлення, наприклад для родини, і, по-третє, корпоративні клієнти. Останній напрям ми відхилили, оскільки більшість партнерів і партнерок позакривали офіси. Ми скоротили перелік страв для замовлення, бо не було всього асортименту продуктів, і мали оптимізувати час нашої діяльності, щоб ще й встигати приготувати все для волонтерства. У Києві стало більш-менш спокійно, і ми годували тільки військові підрозділи ЗСУ.

Подорожчало все: товари, пакування, тарифи, пальне. Більшість постачальників мали виробничі потужності в Харкові. Вони не могли просто взяти заводи й перемістити їх, тому ми шукали інші варіанти.

Ми сервіс, який пропонує послуги, тож нам потрібні споживачі/-ки. Зараз обсяг замовлень скоротився на 50%, а корпоративні замовлення на 95% (залишився лише спортзал, але вони дуже мало замовляють). База зв’язків стала великою, тож намагаємося залучити нових корпоративних клієнтів. Ми залежимо від того, як почуваються споживачі/-ки та країна. Увесь цей ланцюг обривається через війну. Воєнні події спричинили всі труднощі, які маємо зараз. У нас немає конкретних планів на розвиток, бо вони з’являться тільки після того, як війна буде закінчена. Бо сьогодні спокійно, а завтра може прилетіти.

Велику волонтерську діяльність ми закінчили наприкінці серпня. Але у вересні мені зателефонувала моя сусідка по дому, вона служить у ЗСУ вже 8 років і зараз її підрозділ перебуває в Києві. І ми почали їх годувати. Це невелике навантаження, якщо порівнювати з 500 порціями на день, які були в березні. Зараз з’являється якась бізнес-активність. Раніше не було жодних запитів, тепер вони вже є. Тож ми потроху «вливаємося» в робочий режим.

У мене бувають дні, які я називаю серотоніновою ямою. Думаю, що все пропало й треба закривати компанію. Але потім розумію, що ми маємо ще попрацювати. А як буде далі, подивимося. Віримо в ЗСУ.

текст: Ольга Дуденко

Фото: Олег Толмачев, Євген Зінченко