ПартнеркиУрятувати культуру від країни-агресора: кураторки The Naked Room про роботу галереї під час війни

Робота до вторгнення

Марія: Ми були з тих, хто помірно готувався до можливого вторгнення. Обговорювали це всередині команди й бачили свої головні завдання не в переформатуванні роботи галереї, а радше в порятунку того, що галерея має, – усіх творів, які ми зберігаємо. За чотири роки нашої діяльності в нас сформувалася доволі велика колекція з роботами різних авторів. Усі твори, які ми виставляємо, зазвичай далі перебувають у нашому сховищі. Тож ми мали їх зберегти.

Ми також обговорювали, чи потрібна превентивна евакуація, чи це занадто великий крок. Бо в нас на зберіганні є роботи Олега Голосія, які залишилися єдиними екземплярами в публічному доступі в Україні. Це вже те, що може бути в національному музеї. Тому ми відчували певну відповідальність і готували евакуацію. Вона направду була запланована на 24 лютого, як і багато інших важливих справ. Добре, що до 24 лютого ми спакували всі роботи й були готові до виїзду в будь-який момент.

Український павільйон на Венеційському бієнале

Марія: Інший важливий проєкт, яким ми були зайняті, – це український павільйон на Венеційській бієнале. Ми обговорювали стратегії його реалізації на випадок війни і як його можна буде представити в таких умовах.

Робота, яку ми презентували, – це «Фонтан виснаження. Висока вода» Павла Макова. Її створювали спеціально для приміщення павільйону, і вона складається з двох автономних частин. Одна – більш «мистецька»: бронзові воронки, з яких потім вибудовується каскад фонтану; інша – більш технічна: це платформа, на якій вони кріпляться, а всередині неї розміщуються помпа та басейн для води.

Обидва ці елементи були у виробництві в Києві, а воронки, згідно з контрактом, мали завершити 24 лютого. Ми ніби передчували, що в нас немає так багато часу, тому постійно були на зв’язку з підрядниками й просили виконати все швидше. Власне, їм це вдалося, і вже за два тижня до вторгнення нам надіслали три великі коробки з воронками. Ми трохи видихнули, бо основний фрагмент павільйону вже на руках, має невеликий розмір, і ці три коробки спокійно лягали в легкову автівку. А от платформа – доволі важка конструкція вагою 50 кг, розміром 3*2,5 метра. 24 лютого вона була готова десь на 90%. Ми її бачили, майже зібрали, робили різні тестування.

Коли ми обговорювали, що робимо у випадку війни з українським павільйоном, як намагаємося врятувати його організацію, то в мене з’явився жарт, що, урешті-решт, я можу покласти ці три коробки з воронками до своєї машини й так поїхати до Венеції. Власне, так і сталося, бо в нас доволі маленька команда: я, Ліза, наш співкуратор Борис Філоненко, художник Павло Маков і дві-три людини, які співпрацювали з галереєю та вирішили нам допомогти. Ліза була на 39-му тижні вагітності, Павло Маков перебував у Харкові, і я розуміла, що єдина з нашої команди, хто не має зобов’язань ані перед родиною, ані перед майбутньою дитиною, тому я могла бути дуже мобільною, швидкою.

Порятунок робіт

Марія: Після 24 лютого почалися жахливі дні в спробі евакуювати наше сховище, бо там залишалися дуже цінні роботи. Звісно, у перші дні це було майже неможливо. У нас є багато знайомих, залучених у бізнесі, владі, чимало колекціонерів, але жоден із них не міг допомогти. Для того, щоб вести мистецькі твори будь-якою машиною, потрібні дозволи й від Міністерства культури, і від КМДА, а на той момент вони майже не були на зв’язку й не могли швидко надавати такі дозволи.

Але нам допомогли волонтери. Волонтери з мистецьким бекграундом. Леонід Марущак, наш колега-куратор, який у перші тижні возив гуманітарну допомогу до Києва та Харкова, на зворотному шляху підтримував контакт з усіма художниками, авторами, їхніми родинами та пропонував забирати роботи. Він мав зв’язки на всіх блокпостах, і його пропускали без документів. Тож десь на другий тиждень повномасштабної війни вдалося евакуювати все наше сховище, і зараз воно зберігається в сховищі одного з музеїв Львова, за що ми дуже вдячні.

Вихід на міжнародний ринок

Марія: Бієнале було зануренням у проєкт 24/7, бо, коли весь світ дізнався, що український павільйон реалізують, то всі захотіли з нами познайомитися, писати про нас, знімати фільми. І ми не стільки займалися кураторством, бо там уже все визначено й готово, скільки комунікацією, давали шалену кількість інтерв’ю. Ми з Павлом Маковим пробули у Венеції найдовше, й із середини березня щоранку прокидалися й заступали на вахту розмов із різними журналістами.

Сіли ми говорити про подальшу долю галереї вже після відкриття павільйону, це були перші тижні травня. На той момент через бієнале ми сталі доволі відомими в міжнародному мистецькому середовищі, нас почали запрошувати до себе різні інституції з проєктами, пропонували можливість робити виставки на їхніх майданчиках. Цих запрошень вистачить нам на рік роботи. Тому наша програма до кінця квітня націлена на закордонні майданчики.

Ліза: Власне, через повномасштабне вторгнення та всю ту ситуацію, яку описала Маша, ми почали робити те, що планували реалізовувати в цьому році, просто не в такому інтенсивному режимі, – це вихід на європейську сцену. Ми взяли участь у декількох дуже хороших ярмарках сучасного мистецтва. У принципі, для будь-якої галереї це її природний розвиток, стратегічний і творчий – участь у ярмарках – і це піднімає її щаблями галерейної діяльності.

Зокрема, ми потрапили на ярмарок Liste в Базелі, куди подавали заявку. Два роки тому нас не прийняли, і це теж природно: ми були ще молоді та недосвідчені. Щоб потрапити на ярмарок, треба мати відповідне портфоліо. Зараз ми отримали автоматичне запрошення поза конкурсом, але, як кажуть, успіх приходить до тих, хто до нього готовий. У якомусь сенсі, у тих умовах, у яких ми були – у різних містах, без якогось фіксованого житла – ми однаково мали план того, що хочемо показувати на ярмарку. Та заявка, яку ми формували два роки тому, не втратила актуальності.

Для нас було важливо не робити виставку на воєнну тематику, а просто показати високу якість українського мистецтва. Воно не стало гіршим чи менш цікавим для світу через те, що почалося вторгнення. Ми хотіли показати, що українське мистецтво як було, так і залишається потужним і недостатньо дослідженим, недовідкритим на міжнародному рівні, і війна, на жаль, дала привід подивитися на нього уважніше. Власне, це, напевне, осердя нашої програми на наступні пів року: роботи художників, з якими ми планомірно, стратегічно працювали чотири роки в Україні, зараз представляємо в Європі. Це виклик часу та обставин, і ми маємо його приймати.

Також розуміємо, що це дуже потужна культурна дипломатія. Усі, хто мають можливість і ресурси працювати, продюсувати проєкти самостійно, мають це робити, адже це наше поле боротьби. Я не люблю кліше «культурний фронт», але, по суті, це так і є. Мені здається, що від початку повномасштабної війни ми чітко говорили про це: якщо ми можемо щось робити як галерея, як команда, то це відвойовувати культурну територію, яка тривалий час мала гегемонію країни-агресора.

Комунікація з командою

Марія: Ми всі в різних містах, і поточний менеджер нашої галереї Павло Третяков приєднався до команди десь за два тижні до початку повномасштабної війни. Тобто він був новою людиною без досвіду взаємодії з нами й знання галереї, функціонування всіх процесів. Тільки почав входити в цю ситуацію. І так вийшло, що він єдиний із команди залишався весь цей час у Києві. Він турбувався про приміщення, про частину робіт, які все ще залишилися там, і організовував усю логістику для галереї, передавав твори, які ми виставляли, оформлював необхідні документи для них. Улітку до нас дистанційно приєдналася Настя Калита.

Звісно, нам потрібен був час, щоби налагодити всі робочі процеси, навіть досі трапляються якісь помилки. Кожен перебуває у своїй ситуації, у кожного вона непроста; далі ще є командна ситуація, де не всі одночасно можуть бути в ресурсі або якісно комунікувати. Але все це налагоджується. Мені здається, зараз рівень стресу в багатьох нижчий, ніж пів року тому. Ми з командою перебуваємо в стабільнішому стані: усі мають тимчасове житло, не переймаються питаннями базового виживання в Європі, і це вивільняє більше часу й енергії для того, щоб інвестувати їх у роботу галереї.

Нове в роботі галереї

Марія: У нас з’явилися нові колекціонери. Наш бізнес в Україні залежав від локальних колекціонерів: 90% покупців були українцями, які з початком війни стали військовослужбовцями, волонтерами, бізнесменами, котрі активно підтримують армію, тому їхні витрати йшли в розріз із купівлею мистецьких творів. У певному сенсі нам довелося почати все з нуля в плані клієнтської бази. В Україні три роки ми її нарощували, працювали на неї та потім уже, перед повномасштабною війною почали бачити стабільні результати, коли ти не повинен увесь час самостійно продавати, а в тебе є стабільне коло, що постійно повертається за новими роботами. Зараз ми намагаємося вибудувати таке саме коло у світі з міжнародним пулом колекціонерів, і десь наприкінці серпня це почало потроху вдаватися.

Курс про систему сучасного мистецтва для SKVOT

Ліза: Це теж та справа, яку ми робили напередодні війни: записували навчальний курс. Буквально на початку лютого декілька днів провели на знімальному майданчику, SKVOT організував своєрідну міністудію в Машиній квартирі. Цей курс насправді не новий, він є вже три роки, але формат інакший. До цього він діяв як вебінар, лекції ми проводили наживо або вдвох, або одна з нас, а зараз це якісні відеозаписи, які можна переглянути декілька разів.

Це курс про систему сучасного мистецтва, і це та тема, яка надає нам можливість вибудовувати розмову про професійне поле. Ми уникаємо викладання кураторства як професію. На рівні теорії нам із Машею давно було цікаво пояснювати колегам або людям, які хочуть більш глибоко та професійно розбиратися в мистецькому середовищі й вибудовувати його власноруч, саме про екосистему, у якій успіх залежить від усіх гравців, де є певна роль, етика співстосунків і спільні завдання. Ми, напевно, робили в Україні все, що можна робити у сфері сучасного мистецтва: працювали в галереях, співпрацювали з музеями, фундаціями, і нам теж цікаво зсередини розібрати ці кейси й дуже чесно розказати студентам, як усе працює.

Також важливо дати певну базу. Наприклад, пояснити, чим ринкові відносини відрізняються від роботи в музеї. Це ніби елементарні речі, але багатьом на початку справді варто пояснити, як це побудовано. Тому наша мета на цьому курсі – показати майбутнім колегам, як усі професіонали сукупного художнього процесу співіснують і взаємодіють між собою.

Також ми розповідаємо практичні речі, наприклад, як зробити виставку. Це базовий атом, навколо якого вибудовується все інше. Розказуємо не про те, як курувати, бо це авторська історія, приватна, де можна працювати по-різному, а, власне, як зробити саму виставку, змонтувати її, починаючи від якихось лайфхаків успішного монтажу до планування, бюджетування проєкту. І це підкріплюємо дуже чесними прикладами з нашої практики: показуємо свої бюджети або розповідаємо про те, як домовлялися з партнерами. Не оминаємо комунікації в проєкті, його презентацію. Як написати пресреліз, як варто говорити про мистецтво, а які слова краще не вживати, бо відразу видасте свій непрофесіоналізм: «арткуратор» говорити не можна, бо куратор – це вже арт [сміється].

Робота, яка допомагає

Марія: Мистецтво допомагає мені лише в робочих моментах. Тішуся, що в нас узагалі є ця робота, і ми можемо займатися тим, що найбільше любимо та вміємо. Це щастя в поточній ситуації. На жаль, не всі українці змогли вберегти свою професійну ідентичність, тому потрібність мистецтва у світі дає чимало сил для життя. Якби в нас зараз забрали цю роботу, я не знаю, чи ми змогли би бути в ресурсі взагалі.

Мистецтво як терапевтична практика направду не дуже мені допомагає. Хоч ми й багато подорожуємо, і все в доступі: найкращі музеї, виставки, бієнале, – але я не скажу, що спроможна взаємодіяти з мистецтвом на тому рівні, що й раніше. Навпаки, мене лікують радше не культурні, а якісь природні явища: гори, море, тваринки.

Ліза: Згодна щодо професійної ідентичності. Розумієш, що, з одного боку, усе втрачає сенс, бо не буде країни, не буде нічого іншого. З іншого боку, у мене, напевно, жодного разу за весь час повномасштабної війни не було сумніву, чи треба продовжувати нашу діяльність. Я б могла, наприклад, фандрейзити, але розумію, що я ефективніша в тому, що ми завжди робили. Це не має миттєвого ефекту, хоча іноді й такий присутній. Це доводять ті ж самі численні інтерв’ю після бієнале. Якщо New York Times хочуть зробити красиву картинку з кураторами бієнале, а не висвітлити менш привабливу тему війни, то ми однаково маємо можливість говорити про війну на цих шпальтах, правду про те, що відбувається в Україні. Маємо змогу висловлювати не лише художні, але й громадянські погляди.

Зараз я у Відні, теж не можу сказати, що відвідую всі виставки, бо зазвичай я ходжу всюди [сміється]. Однак дуже цікаво спостерігати за українським мистецтвом, яке зараз творять художники. Є ніби така загальна думка, що для того, щоб рефлексувати серйозні події, катастрофи, війни, значні історичні зсуви, художнику потрібна дистанція. Якщо це не документальна діяльність, яка має миттєво фіксувати реальність, потрібен якийсь простір для роздумів. Але насправді те, що відбувається в українському мистецтві зараз, дещо спростовує цю думку. Я впевнена, що дуже багато художніх проєктів постануть саме через деякий час, але миттєві рефлексії й коментарі, відголоски нового порядку денного й нових емоцій у суспільстві теж є. Чимало робіт розбивають бар’єр потреби в дистанції та надзвичайно точно, гостро, болісно, але по-своєму прекрасно розповідають нам про те, що відбувається з нами в цю хвилину.