ПартнеркиВід гуцульських шуб до кераміки з ручним розписом. Ми створили бренд виняткових речей Gunia Project

Про бекграунд і роботу у фешн-індустрії

Наташа: Я завжди любила переосмислювати речі з історією та змістом, надавати їм нової форми та вставляти в несподіваний контекст – скажімо, шити пальта з килима. Працювати з культурною спадщиною було для мене звичайною робочою схемою, тож не дивно, що потім це захоплення знайшло вихід у Gunia.

Цікаво, що раніше ми надихалися насамперед закордонною, а не українською культурою. Наприклад, могли детально вивчати історію азійського костюма, щоби потім інтегрувати його елементи у свою колекцію. Здавалося, що історія й культура інших країн значно цікавіша за нашу, що їхні костюми – це нереальні витвори, а в наших немає нічого особливого. Правду кажуть, що риба останньою знаходить воду: для неї це настільки звичне середовище, що вона його просто не помічає.

Хоча деякі українські техніки ми почали опановувати ще в Lake Studio. 2013 року випустили зимову колекцію, для якої зіткали тканину в Карпатах, переосмислили гуцульські пояси та пошили шуби – не кудлаті, як гуні, але дещо схожі. А ще зробили окуляри в дерев’яній оправі спільно з українським виробником і замовили прикраси у львівського ювеліра. Тобто спроби робити щось із місцевими майстрами були задовго до Gunia.

Маша: Люди часто дискутують: мода – це комерція чи творчість? З мого досвіду, це абсолютна комерція. У моді ти змушений дотримуватися чітких вимог (від вибору тканини до довжини сукні) і трансформувати свої ідеї відповідно до запитів директора бренда, баєрів і клієнтів. З часом ця відсутність свободи починає на тебе давити.

Наташа: Може здатися, що дизайнери – це творчі люди, які лежать на дивані й вигадують сукні, але це зовсім не так. Ти маєш постійно думати, кому та як потім продати ці сукні, щоби виплатити зарплати людям, які на тебе працюють.

Не можна просто сказати: а давайте зупинимо цех і будемо робити шуби, які тчуться пів року! Або на три місяці випасти з робочого процесу та поїхати в Карпати, досліджувати місцеві техніки. Виходить, що ти не можеш експериментувати навіть усередині свого бренда, а на те, щоби робити це самостійно, не маєш ані часу, ані ресурсів.

Про перші кроки Gunia Project

Маша: У певний момент Наташа дуже втомилася й пішла з моди у творчу відпустку. Почала працювати з музеєм Івана Гончара як волонтерка. Під час однієї з експедицій вони з однодумцями знайшли гуцульські шуби-гуні, закохалися в них і вирішили створити артпроєкт. З цього й почалася історія Gunia.

Наташа: Коли ми з подругами почали їздити в експедиції та знайомитися з новими для себе техніками, я була в захваті від кожного відкриття.

Я виросла на Західній Україні, тобто вже була знайома з певними традиціями, але знання про українську культуру мала доволі поверхневі. Для мене Україна була така, якою її показували по телевізору. А показували дуже поверхнево, бо Радянський Союз намагався спростити українську культуру до чогось неглибокого, примітивного. Носи свої шаровари, танцюй гопака – і все.

Коли ми почали заглиблюватися у справжню українську культуру, мене просто переповнювали емоції. Узяти, наприклад, вишивку. Раніше дівчат із різних селищ можна було відрізнити за вишиванками. Самих лише варіацій стібків було понад 100, що вже казати про варіанти вишивки й закладені в цю вишивку коди. Ці відкриття настільки мене вставляли, що мені хотілося ними ділитися.

Маша: Наташа так захопливо про це розповідала, що скоро захопила й мене. Одного разу, коли ми були в гостях у спільної знайомої, Наташа запропонувала мені зробити колекцію хусток із музеєм Івана Гончара: перенести елементи з вишитих рушників XVIII століття на сучасні шовкові вироби. На той момент я вже встигла попрацювати з хустками у межах співпраці із Covernumberone, але це була швидше проба пера.

Можна сказати, що все почалося у форматі гри: Наташа запропонувала, я погодилася, ми взяли та зробили. Тоді ми не ставили собі жодної мети, крім як поділитися історією українських рушників, привернути увагу до музею та зробити прикольні хустки. Ми не планували тиражувати цей продукт, тому не мали жодного бізнес-плану чи стратегії.

Наташа: Ми не прагнули щось комусь довести. Можливо, тому, що мали за плечима роки роботи у сфері моди, де вже все всім довели. Звісно, перед кожним показом Lake Studio був певний мандраж: а раптом розкритикують? Та коли ти вже знаєш, що твій продукт якісний і має свою аудиторію, то більш-менш упевнюєшся у своїй роботі. Навколо тебе поступово формується захисне коло, і якщо за тим колом хтось щось говорить, тебе це не надто займає.

Gunia починалась як експеримент, хобі, тому ми не претендували на якесь визнання. Нам не було страшно, але було цікаво й незвично: ми озиралися навкруги, ніби Траволта з того мему, та розуміли, що такого продукту, як у нас, більше немає [усміхається].

Маша: Та коли ми поділилися ідеєю Gunia із друзями, які займаються бізнесом, то почули, що вона занадто складна. «Ви що, на всіх стільцях хочете всидіти? Кераміка, хустки, скло. Корпоративні замовлення, сувенірка. Це якась дурня. Оберіть щось одне та сконцентруйтеся».

Цікаво, що зараз, коли ми зустрічаємося з цими ж друзями, то чуємо, що вони «завжди в нас вірили» та «відразу бачили, що це прикольна ідея». Тому що ця структура, схожа на шанхайську багатоповерхівку, дивним чином працює.

Наташа: Думаю, те, що ми не ставимо собі рамок, рухає нас уперед. Ми не хочемо говорити, що Gunia – це тільки про українське, адже наша глобальна місія – розповідати про світову спадщину в новому прочитанні. Та оскільки тут ще копати й копати, поки базуємося на місцевих ресурсах. Ми – риба, яка нарешті знайшла воду [усміхається].

Про сімейні реліквії та аудиторію

Маша: У моїй сім’ї була дуже міцна традиція сімейних свят. Ми збиралися на Новий рік, Великдень, Різдво, святкували разом усі дні народження. Я навіть не думала, що може бути якось інакше – настільки це було звичним. Та коли ми з Наташею почали працювати над Gunia, то зрозуміли, що багато молодих людей не мали таких традицій або втратили їх, а тепер прагнуть відтворити цю історію вже у своїх родинах.

Клієнти – перші, хто прийшов до нас з ідеєю про те, що Gunia створює сімейні реліквії, цінності, які хочеться передавати дітям. Ми весь час про це думали, але не комунікували, поки не почули ці слова з їхніх вуст.

Сім'ї, які купують посуд для себе, щоби створювати ці традиції, – це ядро нашої аудиторії. Але клієнти, як і продукція, у нас дуже різнопланові: є дівчата, які купують невеликі подарунки, є люди, які купують одразу багато й повертаються знову. Понад те, ми плануємо розширювати цю розтяжку – від доступних подарунків до інтер’єрних артоб’єктів.

Про співпрацю з майстрами та культурну місію

Маша: На початку ми планували, що будемо просто передавати замовлення майстрам і стимулювати маленьких підприємців. Але майстри – дуже творчі, не орієнтовані на бізнес люди. Вони не мають розуміння дедлайнів, що з часом, коли ти починаєш набирати обертів, стає справжньою проблемою. З огляду на це ми дещо трансформували свою модель: продовжуємо співпрацювати з майстрами, але самостійно заливаємо свічки й робимо кераміку.

Наташа: Усе, за що ми беремося в Gunia, нове для нас. Окрім, хіба що, шовкових хусток, адже із принтом на шовку ми працювали ще в Lake Studio. З погляду естетики, це звична для нас робота: придумати, намалювати. А от сам процес виробництва доводиться вивчати з нуля. Хочеш не хочеш, а маєш зануритися в тему.

Маша: Кожен майстер, навмисно чи ненавмисно, буде викручувати історію так, як йому потрібно. Багатьом простіше сказати, що нашу ідею неможливо втілити в життя, ніж напружитися та спробувати. Щоби майстер тебе зрозумів, ти маєш орієнтуватися в його техніці й говорити з ним однією мовою. Вони починають поважати тебе тільки тоді, коли розуміють, що ти знаєшся на темі.

Наташа: Бувають смішні історії. Наприклад, зараз ми намагаємося робити свічники, натхненні традиційними свічниками-трійцями з обличчями херувимів. Дещо переробили дизайн, надіслали його майстру, а він такий: «О господи, що це таке? Я не буду такого робити!»

Маша: «Що за дурний дизайн? Хто вибрав такі кольори?» [сміються]

Наташа: Парадокс у тому, що вироби зі скла від українських майстрів дуже цінують у світі, але робити їх доводиться буквально «на колінці».

Маша: Історія про гутне скло для нас дещо альтруїстська. Один день роботи печі для його виробництва коштує 6 тисяч гривень – і це тільки рахунок за газ. Тобто це скло космічно дороге за собівартістю, але ми однаково з ним працюємо.

Сьогодні ми ще маємо змогу виробляти гутне скло, але що буде за 10 років? Якщо ситуація не зміниться, ця традиція може просто може вмерти. Оживити її буде дуже важко: майстрів, які можуть навчати цього ремесла інших, до того часу просто не залишиться. Треба діяти зараз.

Наташа: Ще до заснування Gunia ми з однодумцями виношували ідею резиденції для майстрів, де вони могли б обмінюватися техніками та робити якісь артпроєкти. До цієї резиденції можна було б запрошувати іноземних художників, які потім популяризували б наші техніки у своїх країнах.

Якби в Україні створили культурну інституцію, яка б підтримувала традиційні техніки та популяризувала їх у сучасній манері, це було б чудово. Інакше є ризик втратити те, що ще можна зберегти.

Маша: У мене та сама історія з Наташею: я довіряю її смаку більше, ніж своєму.

Наташа: Зараз ми намагаємося визначити список обов’язків, які складно виконувати нам обом, щоби потім, коли ще трохи підростемо, делегувати їх іншим людям.

Маша: Треба розуміти, що ми досить швидко збільшилися. Спершу працювали в лайтовому форматі: продавали все через невеликі магазини та власний Instagram. А тоді почали набирати обертів і були змушені наймати людей.

При цьому ми й досі маленька компанія, тому всі наші працівники – це люди-оркестри. Наприклад, ми ще замалі, щоби брати окремого адміністратора, адже він буде пів дня просто плювати у стелю. Відповідно, адміністратором працюють усі по черзі.

Наташа: Готувати бухгалтерські звіти та вичитувати договори теж доводиться не щодня, тому брати такого фахівця на фултайм нам немає сенсу. У перспективі можна буде запросити на роботу фіндиректора, та поки ми маленькі, на це немає ресурсів і потреби.

З текстами історія дещо інша: ми могли б делегувати їх комусь, але для початку цю людину треба добре занурити в історію. Буває, що ми просимо когось із дівчат написати невеликий реліз, а потім розуміємо, що ось тут мали на увазі зовсім інше, а ось про це взагалі не згадали. Те, що ми цього не донесли й не пояснили, це наша з Машею проблема. Але часом легше та швидше зробити цей реліз власноруч, ніж пояснювати всі деталі.

Про партнерів і попит на українське

Маша: Коли ми почали випускати кераміку, то поставили за мету потрапити в goodwine. Наш шлях до співпраці з ними був доволі довгий: спершу нам ввічливо відмовляли, але потім усе ж дали шанс показати свій продукт більшій аудиторії.

Звісно, починати було складно й дивно. Продавці неохоче приймали продукт: «Це ви так багато привезли? Такі великі тарілки, де їх поставити… А хто придумав цей дизайн, ви?» Оскільки бренд тоді був малесенький, ми самі робили доставлення й постачання, тому ці коментарі чули з перших вуст. Звісно, з часом ставлення до нас і нашого продукту змінилося, але спершу в нас мало хто вірив.

Наташа: Перша реакція продавців – це загалом історія про те, як змінюється ставлення до українського продукту як до чогось «немодного». Шалений попит на нашу першу колекцію показав, що люди вже готові до переосмислення українських традицій. Просто goodwine допоміг надати цій продукції статус. Сказав: «Так, це класно».

Маша: Ми не були першим українським брендом у goodwine, але стали першим, який вони свідомо позиціювали як продукцію made in Ukraine. З Aromateque було так само: вони взяли наші свічки як перший український бренд. Apartment 13 також. Це свідчить про те, що ставлення до українських брендів змінюється: тепер вони можуть бути присутні на одних полицях із закордонними.

Наташа: З одягом це вже не диво: речі українських дизайнерів представлені як у місцевих магазинах високого сегмента, так і на міжнародних платформах. Але якщо говорити про декор, то першою в цей сегмент зайшла саме наша кераміка. Цим можна пишатися.

Маша: Зараз партнери знаходять нас самі. Є список магазинів, які чекають на відповідь від нас, тому що ми просто не встигаємо виробляти стільки продукції. Чи такий попит буде завжди, не знаю.

Наташа: Але хотілося б.

Маша: Ми дуже стараємося бути свідомими й не займатися перевиробництвом – і це насправді наш біч. У нас є історія про «маленький» і «великий». Наташа завжди каже: «Давай робити більше», а я: «Ні-ні, давай менше, ми ж не продамо!».

Наташа: Коли ми робили перші тарілки до Великодня, я казала: «Давайте зробимо більше!» А Маша відповідала, що це надто багато. Зрештою, попит перевищив пропозицію.

Маша: Раніше в нас був постійний солд-аут. Клієнти стукали у двері та кричали: «Ви що, здуріли? Новий рік, а у вас узагалі немає кераміки?» [сміються] Але ми навчилися на своїх помилках і тепер працюємо над тим, щоби цього дефіциту не було.

Про сувеніри та корпоративні подарунки

Маша: В Україні практично немає сувенірної продукції, яка б гідно репрезентувала нашу країну перед міжнародними партнерами. Офіційні делегації досі дарують партнерам булаву з петриківським розписом – і це виглядає просто жахливо.

Наташа: Пам’ятаю, як ми їздили з шоурумом Lake Studio до Парижа й хотіли привести партнерам щось у подарунок. Це був 2014 рік, після Майдану, тож хотілося знайти щось справді цінне й показове. Зрештою, ми відшукали якісь вінтажні хустки, тюнінгували їх та запакували в гарні коробки. Але для цього довелося докласти багато зусиль.

Маша: Ми хочемо зламати стереотип про те, що сувенірка – це погано. У цієї ніші великий потенціал.

Наташа: Зараз справді важко знайти цінний і модний український подарунок для людини, у якої є все. Це наш улюблений запит, до речі: «Нам треба подарувати щось людині, у якої є все».

Корпоративні подарунки – це інший біль, але з цією нішею ми також працюємо. Ми знали, що самими хустинками не заробимо, тому визначилися, що будемо брати корпоративні замовлення й заробляти на них. Ця ідея вже справджується – і це дуже тішить. Але коментарі, які ми отримуємо від великих замовників, справді треба записувати.

Маша: «Це недостатньо жіночний дизайн. Наші референси – весна та жіночність» [сміються].

Про зв’язок із модою

Маша: Ми працюємо переважно з інтер’єрними предметами, з декором, але не знаємо нікого з інтер’єрної сфери. Знаємо усіх із фешн-тусовки: це наші друзі, знайомі, контакти яких залишилися після багатьох років роботи в індустрії. Наприклад, про нас не пише Elle Decoration, але пише Elle. Для себе вони визначають нас як фешн-бренд.

Ми не те щоби прагнемо залишатися в цій сфері, але, здається, просто не можемо інакше. Кандидати, які відгукуються на наші вакансії, – це також люди із фешн-тусовки. Вони навіть пишуть: «Дуже хочемо працювати у фешн-індустрії». Хоча Gunia – це не фешн-індустрія.

Наташа: Думаю, ми зберегли свій фешн-флер (наприклад, у підході до стилізації зйомок) і перенесли його в іншу історію. Це дивне сполучення зробило Gunia саме такою, як вона є зараз.