ПартнеркиЮлія Гнат та Ольга Балашова про те, чому створили ГО «Музей сучасного мистецтва»
«Якщо вам не цікаве сучасне мистецтво, ви не є сучасною людиною»
У рубриці «Партнерки» ми розповідаємо про жінок, які придумали спільний проєкт і досягли успіху у своїй справі. А заразом руйнуємо міф про те, що жінки не здатні на дружні стосунки та можуть лише конкурувати.
Героїнями нового матеріалу стали Юлія Гнат та Ольга Балашова – засновниці ГО «Музей сучасного мистецтва», яка займається адвокацією необхідності створення державного музею сучасного мистецтва, розробленням стратегічних та організаційно-правових документів для створення МСМ.
ГО «Музей сучасного мистецтва» у цифрах:
2020 рік – заснування ГО МСМ
47 людей в експертних радах
15 дослідників
Із чого все почалося?
ОЛЯ: Разом із Юлею Гнат ми працювали в Національному художньому музеї. Я прийшла туди з ідеєю створення музею сучасного мистецтва, але зрозуміла, що її дуже складно реалізувати в традиційній інституції. На певному етапі роботи над МСМ ми створити громадську організацію, щоб бути більш гнучкими. Коли ми пішли з музею, то вирішили, що не будемо працювати найманими фахівчинями, а почнемо розвивати громадську організацію (ГО), яка опікуватиметься створенням в Україні державного музею сучасного мистецтва. Ми прагнемо, щоб це був вдумливий процес, із залученням широкого кола фахівців, експертної спільноти. І те, що ми зараз робимо, – це вибудовування зв’язків і систем, бачення, яким має бути цей музей.
ЮЛЯ: Річ у тім, що наш досвід у Національному художньому музеї України показав: держава утримує будівлю, нараховує зарплату працівникам, сплачує комунальні послуги, але не фінансує повноцінно всі потреби інтелектуальної роботи. Держава поки що не зацікавлена в інтелектуальній роботі. Проте заснувати державний музей може тільки держава, а ГО робить усе, щоб це відбулося, інтегрує інтелектуальну спроможність, сприяє напрацюванню концепції.
Однак це не означає, що немає приватних музеїв чи не може бути публічного музею сучасного мистецтва, створеного якоюсь спільнотою: у суспільства є різні способи репрезентувати сучасне мистецтво та сприяти процесу його музеєфікації.
Ми прагнемо, щоб це був вдумливий процес, із залученням широкого кола фахівців, експертної спільноти
Чому в Україні досі немає музею сучасного мистецтва?
ОЛЯ: Коли ми про це думаємо, то в нас виникає аналогічне питання. Як же так трапилося, що за 30 років незалежності в Україні не з’явився державний музей сучасного мистецтва? Водночас у людей дуже рідко виникає думка: «Щось я не знаю жодного українського сучасного художника» або «Ой, а щось я не читав жодної книжки про сучасне українське мистецтво». Ці речі взаємопов’язані. Просто в нашому суспільстві дійсно на порядку денному зараз не музеї й не сучасне мистецтво. Важливі безпека, освіта, охорона здоров’я. А музеї – це щось, що здається необов’язковим. Немає розуміння, що мистецтво, культура входять до обов’язкових речей. Це те, що робить нас людьми. А сучасне мистецтво робить нас сучасними людьми. У нас усі розуміють базове виживання, яке, зазвичай, виживання тіла. А є ще виживання розуму, уявлень про людину та її призначення. Це вирішується лише на території культури. У нас це начебто виключено з переліку основних завдань. Це розуміє невелика частина людей, ми хочемо, щоб їх було більше.
Юля: Не дуже чітко артикулюється зв’язок між мистецтвом і безпекою. Якщо говорити лише про виживання тіла, то це може стати схожим на виживання людини з «відрізаним язиком». Так дещо жорстко описує ситуацію з урізанням вкладень у культурну сферу один мій знайомий. Людина може їсти, щоб вижити, водночас постає питання смаків, відчуття якості життя й обмежень комунікації.
Зараз немає розуміння, що мистецтво, культура входять до обов’язкових речей. Це те, що робить нас людьми
Про розуміння сучасного мистецтва
ОЛЯ: Як зрозуміти, сучасна ви людина чи ні? Це ж ваше уявлення про те, що є сучасним і несучасним. І воно рідко збігається з тим, що можуть думати інші. Сучасні митці підсумовують уявлення про сучасне мистецтво в мистецьких творах, а куратори збирають ці твори у виставки. І саме там або в музеї ми можемо прийти й подивитися: чи збігається наше уявлення про те, що є сучасним із думкою ширшого кола? Таким способом ми корелюємо свої відчуття. Але якщо вам не цікаве сучасне мистецтво, найімовірніше, ви не є сучасною людиною. Це такий тест.
ЮЛЯ: Це таке собі суб’єктне дзеркало.
ОЛЯ: Із 1960-х років відбуваються докорінні зміни в розумінні того, що таке мистецтво, яке воно має бути. Це мистецтво дуже вкорінене в соціальний процес, воно є політичне, соціальне, воно усвідомлює себе як важливе висловлювання. З’являється багато нових видів мистецтва: перформанси, акціонізм, концептуальне мистецтво. Усе це зовсім не схоже на те, що було мистецтвом протягом кількох тисяч років. Але в Україні цей тип виробництва мистецтва з’являється тільки наприкінці 1980-х років і розвивається після здобуття незалежності.
Тому ми притримуємося думки, що із репрезентацією українського мистецтва варто говорити передусім про територію України, а за точку відліку сучасного українського мистецтва обрати 1954 рік. Це політичний вибір, такий стейтмент: це рік, коли Україна з’являється в сучасних кордонах, у яких вона отримала незалежність, рік, коли в цих кордонах з’явився Крим. І все, що на цій території з цього моменту відбувається, усе, що з’являється мистецького, ми розглядаємо через оптику західних підходів.
Сучасне мистецтво існує поза контекстом основної інфраструктури культурної сфери. Це означає, що ціла країна не є сучасна
Поки сучасне мистецтво не включене до уваги офіційної державної політики з погляду його цінування й підтримки, доти можна абсолютно спокійно, як це є зараз, ігнорувати сучасний художній процес і робити вигляд, що його немає. Коли я навчалася в художній академії, сучасне мистецтво там не викладали, лише те, що десь до середини 20 століття. Доходили максимум до 1980-х років, а що відбувалося далі, студенти мусили дізнаватися й вивчати самотужки. Тобто це не стало частиною реального системного процесу. Це стосується всього: випуску книг, досліджень, телепередач – усього спектру інформації. Сучасне мистецтво існує поза контекстом основної інфраструктури культурної сфери. Це означає, що ціла країна не є сучасна.
Важливо спонукати, щоб держава була присутня в музеєфікації сучасного мистецтва, тому що приватними ініціативами, громадськими ініціативами всю цю систему побудувати дуже складно. Однак усі громадські ініціативи в якийсь момент впираються в той рівень, де має бути державний ресурс у широкому розумінні, і це не про кошти.
Якщо говорити про адаптацію наявних локацій для музею, то ми нарахували зо 12 варіантів
Про локацію
ОЛЯ: Ми з 2017 року працюємо над цією історією. Спочатку в закритому професійному полі. Потім, коли на державному рівні про створення музею заявила команда нинішнього президента, ми проявили себе та сказали, що вже працюємо над його створенням. Зробили сайт, сторінку, налагодили комунікацію, запросили до співпраці у форматі самоврядних рад ширше коло експертів. Потім міністр культури Олександр Ткаченко заявив, що музей сучасного мистецтва хочуть зробити в «Гостиному дворі» на Подолі. Далі були ще довгі розмови, наради, Мінкульт з’ясував, що «Гостиний двір» не підходить, але вони продовжують шукати приміщення, у якому можна було б реалізувати цей проєкт.
ЮЛЯ: Звісно, ми теж перейнялися пошуком приміщення та зібрали всі варіанти будівель, які з’являлися в розмовах професійних кіл як можливі локації для музею. Варіант побудови з нуля завжди актуальний. А якщо говорити про адаптацію наявних локацій, то ми на початку нарахували зо 12 обговорюваних варіантів. І зараз готуємо хакатон щодо можливих місць для музею. Він відбудеться 28–29 липня в Колонній залі КМДА. Наш партнер, архітектурний офіс «Форма», зі свого професійного погляду досліджує світовий досвід за великим переліком музеїв, опрацьовує наші локації, готує певні профайли, і ми проведемо дводенну подію. На перший день запросимо учасників із професійної сфери, які опікуються створенням музею сучасного мистецтва, з органів влади й інших сфер діяльності. Говорячи про локацію, маємо на увазі не лише об’єкт. Музей є частиною міста та частиною всіх процесів, професійних напрямів, життя мешканців і всього, що відбувається в місті. І проблема в тому, що наразі музей потрібен переважно професійній спільноті. Наша мета – говорити із ширшим колом аудиторій, які ведуть діяльність у місті, щоб вони помислили зі своїх ролей, своїх напрямів діяльності та дилем, навіщо їм музей. Робота пулу експертів проводитиметься за методологією іншого нашого партнера – інкубатора місць Placer. Вона передбачає формування візії екосистеми через інтеграцію суперечностей.
На виході будемо мати оціночний підхід про те, які питання, за якими критеріями має вирішувати локація. А на другий день у нас буде більш комунікаційна подія — автобус, журналісти, стримінг. Ми будемо наживо оглядати об’єкти.
Музей є частиною міста та частиною всіх процесів, професійних напрямів, життя мешканців і всього, що відбувається в місті
Яким має бути музей
ОЛЯ: Ми працюємо з волонтерами-дослідниками, які нам допомагають зібрати всю інформацію, щоб зрозуміти, як і куди рухається світ і як відбуваються музейні процеси. Цікаво, що, коли йдеться про створення музею, мислять зсередини, inside box, часто з’являється думка: «Нам не треба йти в якісь великі західні країни і брати з них приклад, можна подивитися на Польщу, на Литву, як вони працюють».
Але жоден музей сучасного мистецтва у Франції, США чи у Швейцарії не створювався ось так одразу, щойно держава чи хтось із стейкхолдерів зрозуміли, що він потрібен. Це завжди процес комунікації, який триває роками.
Наприклад, у Швейцарії створення музею розтягнулося на 21 рік від моменту зародження ідеї. Музей відкрили в 1994 році. В США музей МоМА виник у 1929 році й до 37 року працював у досить скромних умовах, незважаючи на патронат родини Рокфеллерів – однієї з найбагатших і найвпливовіших родин Америки. Центр Помпіду в Парижі, який є величезною мультикультурною інституцією, теж з’явився не одразу: президент Жорж Помпіду мав амбіцію створити музей, але водночас він не міг переконати місцеву владу виділити землю для такої інституції. Тоді він сам придбав ділянку й сказав, що тут будуємо музей. Саме тому музей і носить його ім’я. Або взяти свіжий приклад японського Музею сучасного мистецтва ХХІ століття в місті Канадзава. Його відкрили в 2004, а комітет з підготовки до його створення з’явився 1996.
Тобто це завжди складний і тривалий процес, але ми бачимо абсолютний тренд: уже ніхто не працює з локальним мистецтвом. І тут прикладом є провідний музей Південної Кореї. Там 4 філії, які опікуються різними видами мистецтва, вони збирають у себе міжнародне мистецтво, а на експорт дають корейське. Таким способом, вони намагаються подолати власну колоніальну історію та бути присутніми скрізь.
ЮЛЯ: Ми не просто дивимося на приклади інших музеїв і думаємо: «О, нам потрібно зробити так само». Ми аналізуємо всі процеси, як вони працюють, розуміємо, як зараз рухаються, і що ми можемо робити, а що не можемо не робити для того, щоб бути сучасними.
Це завжди складний і тривалий процес, але ми бачимо абсолютний тренд: уже ніхто не працює з локальним мистецтвом
Чим наповнювати музей
ОЛЯ: Останні 30 років держава системно не збирає мистецтво, не наповнює свої музейні колекції. Що це означає для нас? Те, що на місці перших років незалежності в колективній уяві українців, які житимуть у 22 столітті, буде діра. Ми не працюємо над тим, який образ або образи залишимо по собі, ми не вибираємо, не осмислюємо й не комунікуємо те, якими ми би хотіли являти, представляти себе. Це означає, що за нас це зроблять наступні покоління, навісять на нас свої ярлички. Добре, якщо зсередини, а не з сусідніх країн, у якомусь колоніальному продовженні цієї історії. Те, що ми власноруч не формуємо свій образ у всьому його розмаїтті, є проблемою. Ми розуміємо, що приватні колекціонери зробили дуже багато для того, щоб зафіксувати цей період: у музеях є колекції, подаровані або якимось способом залучені, але закупівельних робіт із професійною міркою не було. Це робили колекціонери на свій смак і ризик. Єдина людина, яка створила професійну колекцію, – це Віктор Пінчук, і в нього вона найцікавіша. Але ще є багато інших колекціонерів, які зафіксували цей процес, і з часом ці колекції обов’язково опиняться або в музеях, або в публічних експозиціях. І ми теж покладаємо велику надію на співпрацю з колекціонерами та будемо їх залучати.
В колективній уяві українців, які житимуть у 22 столітті, буде діра
Водночас є дуже великий пласт мистецтва, який ми не включаємо в загальний дискурс, який існує на пограничних або інтердисциплінарних територіях.
Якщо повертатися до досвіду інших країн, то великі музеї на кшталт центру Помпіду, МоМА або нових музеїв, які претендують на вичерпність, розглядають мистецтво не як окрему галузь, а як частину культури загалом. Там є інститути, які досліджують музику, дизайн, промисловий дизайн, архітектуру, але розглядають усе це через оптику мистецтва. Нам теж варто так підходити.
Ми намагаємося побудувати «горизонтальну» систему співпраці – модель, у якій учасники будуть спроможні діяти самостійно та продуктивно; а не вертикальну
Про команду
ЮЛЯ: Якщо говорити про людей, які публічно представляють ГО, то нас двоє – Оля та я. І в нас є колеги, які допомагають нам запускати основні процеси. Валентина Клименко та Маша Халізєва – наша комунікаційна команда. Юлія Карпець впорядковує нашу продуктивність і стежить за реченцями. Юристи Гнат та Олена Забродські консультують нас і допомагають із юридичними питаннями, що стосуються роботи ГО та результатів діяльності. Ларіон Лозовий допомагає нам як куратор і менеджер проєкту, пов’язаного з розробленням цифрового архіву. І є ще, звісно, колеги та партнери, які приєднуються в межах інших проєктів. Наша стратегічна рада – це люди, яких ми залучили не для нагляду, а щоб зробити сильнішим увесь процес, який розгортаємо. Люди, які мають досвід на перетині сфер мистецтва, управлінських практик, комунікацій. Маючи досвід, знання та зв’язки, подібні фахівці можуть підсилити цей процес.
ОЛЯ: Ми намагаємося побудувати «горизонтальну» систему співпраці – модель, у якій учасники будуть спроможні діяти самостійно та продуктивно; а не вертикальну, коли накази спускаються згори вниз, і все залежить від рішення однієї людини або кількох.
ЮЛЯ: Модель, яку ми вибудовуємо, – це про те, як об’єднати спільноту складних людей для того, щоб разом домовлятися та створювати відповіді на питання, яких не оминути, і побачити інституцію вже зсередини, де це все буде щоденним постійним процесом, спроможним працювати з мистецтвом.
ОЛЯ: І показати, що це працює. Або ні. [сміється]
Наша стратегічна рада – це люди, яких ми залучили не для нагляду, а щоб зробити сильнішим увесь процес, який розгортаємо
Про розподіл обов’язків
ОЛЯ: Ми дуже по-різному мислимо та цінуємо це як суперздібність. Це наша суперсила. Перша реакція на те, що говорить Юля: «О боже, ні!» [сміється] Але я розумію, наскільки це цінно, бо, коли прислухаюся та роблю зусилля, щоб її розуміти, це виявляється найпродуктивнішим. У такі моменти ми здатні ухвалити найкраще рішення.
Юля весь час наголошує: «Так, зупиняємося, думаємо, поглиблюємося, розвертаємося». Ми з нею весь час перебуваємо в діалозі, іноді навіть із напругою. Але це не конфлікт. Тому що конфлікт – те, що негативно віддзеркалюється на всіх сферах. У нас немає конфліктів, є суперечності. Ми можемо дуже сильно подискутувати, навіть підвищити голос, але далі ми йдемо обідати, сміємося, виключаємося, розмовляємо на якісь приватні теми.
ЮЛЯ: Я вважаю, що, коли є дискусія між нами, це означає, що всередині кожної з нас присутня ця дискусія. Тобто є напруга між цінним і цінним, є як мінімум дві рівнозначні перспективи, які шукають спосіб, як з’єднатися. Сцена дискусії розгортається всередині кожної учасниці, просто в когось виразніше чіпляється роль однієї сторони, а в іншої – роль «іншого цінного». І ми, так би мовити, танцюємо, щоб зрозуміти, у який найкращий спосіб ми можемо поєднати ці дві цінні перспективи.
ОЛЯ: Я завжди говорю, що хочу жити у світі, де всі розуміють Юлю. Тому що коли ти розумієш, про що вона говорить і чому для неї це так важливо, це структурує Всесвіт.
Текст:
Анна Хаєцька
редакторка Wonderzine Україна
Коментарі
Підписатись