Партнерки«ВІЛ класно мобілізує людей»: Ми створили молодіжну організацію Teenergizer

У рубриці «Партнерки» ми розповідаємо про жінок, які придумали спільний проєкт і досягли успіху у своїй справі. А заразом руйнуємо міф про те, що жінки не здатні на дружні стосунки й можуть лише агресивно конкурувати.

Тоді про ВІЛ було відомо значно менше, ніж зараз, тому навіть у хороших спеціалістів було багато запитань. Найкраща на той момент лікарка в Києві говорила мені: «Ви ж розумієте, що ваша дитина може в будь-який момент дати збій?». Тож я звернулася до «Лікарів без кордонів» – і вони кілька годин мене заспокоювали та пояснювали, що діти з ВІЛ можуть жити. Але як довго? І за яких умов? Тоді цього ніхто не знав, та й пігулок усі боялися.

Я знала, що розкрити дитині статус бажано до підліткового віку, тому, коли Яні було близько 7 років, почала до цього готуватися. Детально вивчала досвід різних країн і як психологиня намагалася продумати, як це зробити максимально безпечно для дитини. Коли я була в Канаді, то вирішила перейняти місцеві рекомендації з розкриття статусу. Рекомендований план включав три етапи: підготовку, власне розкриття та підтримку дитини після цієї новини. Це тривалий процес, який зазвичай займає близько двох років.

Мені здалося, що на третьому етапі буде корисно поїхати з Яною на щорічні збори ВІЛ-позитивних дітей і підлітків, тож я домовилася з однією організацією про те, щоби нам оплатили поїздку до Швейцарії на такий захід. Я думала, що повідомлю Яні про її статус у літаку, дорогою до цих зборів, але план довелося скорегувати: Яна захворіла на вітрянку, тож ми нікуди не поїхали.

Зрештою, статус я розкрила їй приблизно через місяць після цього, коли ми були на морі. Вона злякалася й запитала, чи помре, але я її заспокоїла та попросила без попередження нікому про це не говорити.

Після цього я поїхала на великий тренінг із жіночого лідерства. За найкраще виконання домашніх завдань дарували поїздку в Амстердам. Я подумала, що було би класно там побувати та дізнатися, що роблять для ВІЛ-позитивних у Нідерландах, тому дуже загорілася цією ідеєю.

Одним із завдань було придумати акцію, присвячену до якогось свята. Я обрала День пам’яті людей, які померли від СНІДу, і ми з ВІЛ-позитивними підлітками (тими, з якими тоді тусили в боулінгу) створили буклет, де прописали, чого саме нам бракує. Держава вважала, що нам потрібні тільки таблетки. Але, насправді, цього було недостатньо.

Ольга: Уся система соціальної роботи в Україні побудована так, щоби дати рибу, а не вудку. А я розуміла, що підліткам потрібна саме вудка – щоби вони могли самостійно допомагати собі та іншим.

На той момент підлітки не були в пріоритеті з точки зору матеріальної підтримки. Для держави було важливо виділяти фінансування на ті категорії, де ще можна призупинити епідемію, щоби захистити решту населення. Основна підтримка йшла людям, які вживали наркотики, а також працівницям секс-бізнесу.

Тож, коли ми отримали підтримку від UNICEF на розвиток ініціатив для підлітків, для нас було важливо, щоби саме підлітки окреслили власні потреби. Наприклад, у тому буклеті, який згадує Яна, вони писали про те, що потребують груп підтримки та психологічної допомоги. Обидва вектори ми зараз розвиваємо в Teenergizer.

Про створення сайту та реєстрацію Teenergizer

Ольга: 2014 року ми почали створювати сайт Teenergizer за підтримки UNICEF. Збирали профайли різних підлітків і давали їм писати на різні теми. Пам’ятаю, як одного разу я дзвонила в Женеву та перепитувала в головному офісі UNICEF, чи нормально, якщо на сайті з’явиться стаття про марихуану. [усміхається] Але вони дали добро – сказали, нехай підлітки пишуть, про що їм цікаво.

Звісно, Яні хотілося розповісти про цей проєкт усій школі, але це було ризиковано, адже там було багато статей, де згадувалося, що в неї відкритий статус. Певний час вона трималася, але одного дня, коли я була у відрядженні, зробила пост у «ВКонтакті», де публічно відкрила свій ВІЛ-статус. Вона втомилася мовчати та більше не хотіла тримати це в таємниці.

Невдовзі після цього ми дізналися, що з 2015 року Глобальний фонд, який 10 років підтримував в Україні програми для дітей і підлітків, припиняє своє фінансування. Було важко прийняти той факт, що з наступного року всі ці центри закриють свої двері.

Тоді я вирішила, що для того, щоби допомагати дітям, які можуть залишитися без підтримки, треба зареєструвати свою організацію. На той момент ми вже підтримували підлітків у Росії та Молдові, тому подумали, що не можна створити Teenergizer тільки в Україні та кинути напризволяще всіх цих дітей. Зараз Teenergizer як організація зареєстрований в Україні й у Грузії та має осередки в 4 країнах: Україні, Киргизстані, Казахстані та Росії.

У травні того ж року UNICEF підтримали мою ідею провести перше стратегічне планування. Ми зібрали групу з 11 активних підлітків, які вже працювали над сайтом, і на травневі свята поїхали до Кам’янця-Подільського. Там діти розподілили свої обов’язки: хтось сказав, що відповідатиме за наповнення сайту, хтось – за соцмережі. Та, що цікаво, наступні кілька років справді завзято виконували цю роботу.

Станом на 2020 рік, Teenergizer працює в 10 містах, і спостерігати за тим, як розростається ця мережа, дуже цікаво. Наприклад, 2015 року ми з Яною їздили в Бішкек відкривати статус тамтешнім ВІЛ-позитивним дітям. Після того, як ми поїхали, вони створили свою філію організації, і з 2019 року ми її фінансуємо. У роботі з регіональними командами нам допомагає координаторка, яка веде всі 10 міст у різних країнах.

Яна: Ще одна класна історія – про осередок у Казахстані. Місцеві підлітки настільки загорілися нашим проєктом, що самі знайшли під нього фінансування, вибили класне приміщення у влади Алма-Ати та створили місцевий «Тінер». Зараз у них крута команда з ВІЛ-позитивних і ВІЛ-негативних підлітків і молодих людей. З червня цього року ми почали їх фінансово підтримувати.

Про партнерство

Яна: У «Тінері» Оля відповідає за операційну діяльність.

Ольга: Я займаюся побудовою організації; на мені багато адміністративної роботи. А Яна – рушій усього прогресу та ідеологиня проєкту. Якщо Яна щось говорить, я автоматично встаю та починаю це робити. Наприклад, вона пропонує ідею, а я малюю структуру та починаю прораховувати бюджет. Я ніколи не схвалюю рішень окремо від Яни – це ми завжди робимо разом.

Яна: Мабуть, через те, що я до трьох років жила в інтернаті, я не до кінця відчуваю, що Оля – моя мама. Ми хороші друзі та вміємо розмежовувати робоче та особисте. Наприклад, можемо посваритися через робочі питання, але потім нормально спілкуватися далі.

Оля: Я завжди формувала з Яною дружні, довірчі стосунки. Через те, що мала за плечима досвід із наркотиками, дуже переживала за її оточення та дбала про те, щоби в разі чого вона могла прийти до мене та розповісти про все, що її тривожить.

Звісно, у нас є й певні проблеми: приміром, ми навіть у вихідні починаємо генерувати якісь ідеї. Останні два роки ми не їздимо у відпустку разом, бо розуміємо, що будемо цілодобово обговорювати роботу.

Яна: Наша остання спільна відпустка закінчилася тим, що ми 4 години прописували бюджет із консультацій. [усміхається]

Ольга: Я вчуся в Яни та нашої молодої команди. Мені 46 років, і моє покоління звикло робити все «правильно»: за нашою логікою, щоби звернутися до міністра, треба написати лист і місяць чекати на відповідь або ж знайти якісь зв’язки. А вони, молодь, просто беруть і роблять за 5 хвилин! У них немає в голові цих шаблонів – вони вільні та краще відчувають цей мінливий світ.

Утім, треба розуміти, що підлітки швидко вигорають. Вони стають дорослішими, хочуть заробляти – і йдуть далі. Але для нас важливо, що в «Тінері» багато хто з них знаходить себе. Думаю, завдання Teenergizer – зробити так, щоби підліток прийшов до нас, знайшов те, що йому подобається, і почав розвиватися в цьому напрямі.

Про цінність Teenergizer

Яна: Цінність Teenergizer у тому, що це безпечне місце, де можна не боятися щось робити.

Ольга: Або боятися, але все одно робити. [сміється]

Яна: Зі своєї роботи в «Тінері» я винесла кілька важливих уроків.

По-перше, у підлітків у всьому світі однакові проблеми, про які держава часто не хоче чути. Я побувала в багатьох країнах і зрозуміла, що речі, з якими стикаємося ми в Україні, знайомі й підліткам за кордоном. Наприклад, нормальної секс-освіти та знань про ВІЛ бракує не тільки в нас, а й в інших країнах. Адже часто важливі дядьки й тітоньки, які підписують декларації десь у штаб-квартирах у Женеві чи Нью-Йорку, спускають ці рішення вниз, навіть не знаючи, що насправді потрібно підліткам і молоді.

По-друге, щоби рухатися вперед, нам треба постійно перевершувати самих себе. Я помітила, що бізнес постійно вдосконалюється та розвивається. А в благодійності ситуація дещо інша: якщо тобі дали гроші, ти розслабляєшся – і все. Я – та людина, яка прагне себе перестрибнути. Пам’ятаю, як класно було, коли ми влаштовували «ВИЧиринку» з Іваном Дорном: 15 підлітків оперативно шукали стелажі та діджей-пульти, домовлялися про пункти тестування на ВІЛ, бігали, метушилися... Можливо, це було не дуже професійно, але це був живий процес, в якому всі почували себе щасливими. До того ж результат перевершив наші очікування.

По-третє, важливо вірити в те, що в наших силах змінити закон і зробити його кращим для підлітків. Ми вже робимо все, щоби він запрацював у нашій країні.

Думаю, що якби мені треба було описати цінність Teenergizer одним словом, це було би слово «самореалізація». Члени нашої команди направляють свою енергію в позитивні справи.

ВІЛ класно мобілізує людей. Раніше це була історія про смерть, а тепер – про прийняття. Коли ти приймаєш ситуацію, то хочеш допомагати іншим. Власне, це ми в Teenergizer і робимо.