Власний досвід «Побудую майданчик для запуску супутників під Житомиром». Випускниці про вступ і плани на майбутнє

Я не очікувала війни. Думала про накопичення військ що завгодно: це, щоб перевірити реакцію світу, налякати, відволікти від чогось; запевняла оточення, що війни не буде. А якщо напад і буде, то тільки далі на Донбас, а якщо на Київ і підуть, то столицю будуть захищати всіма можливими й неможливими способами. За настановою батьків я таки тримала речі першої необхідності недалеко в шафі, щоб була змога зібрати тривожну валізку за 15 хвилин.

У той незабутній ранок я прокинулася трохи раніше свого будильника. Побачила, що брат ще спить, почала будити, бо він би запізнився на перший урок. Й ось, поки я сижу на ліжку й не розумію, чому батьки не збудили брата, заходить у кімнату тато й повідомляє про початок війни. Перші відчуття – раптова втома та злість, бо росія ніяк не може залишити нас у спокої. Потім дуже довго наважувалася підійти до вікна: було моторошно побачити внизу наслідки ракетних ударів.

Зараз я в Україні, але з Києва виїхала. Навчання дистанційне: формат такий самий, як і під час ковіду, але вимоги дещо занижені. Досі треба здавати роботи, бажано відвідувати онлайн-конференції, здавати тести, але немає жорсткого оцінювання за невиконану роботу. Бажання вчитися немає, але я виконую всі письмові роботи й майже завжди заходжу в Zoom.

Це сприймається наче обов’язок: я не воюю безпосередньо на передовій, але й не можу просто сидіти без діла, вважаю себе зобов’язаною перед собою та країною робити хоча б стільки «цивільних» справ, скільки можу.

До війни я збиралася на технічну спеціальність, пов’язану з фізикою. Планувала вступати в Києві, розглядала варіант зі Львовом. Думала й про навчання за кордоном, але не на бакалавра, бо занадто пізно кинулася, тому не встигала підготуватися до потрібних тестів. На майбутнє сумлінно вивчала англійську мову, не відкидаючи варіант зі вступом до іноземного ВНЗ.

На початку війни особливого нічого не думала, вважала, що питання не на часі, розберуся з цим потім. Зараз же досі дотримуюся довоєнного плану, лише трохи більше зацікавлена у вступі за кордон. Друг, що знає про мої потуги та цілі у вивченні англійської, якось надіслав мені статтю про програму UGU, планую дослідити її деталі і, якщо мені сподобається, то скористатися цією можливістю.

Ще розглядаю варіант взяти gap year, і, якщо це станеться, найважче буде з цим змиритися не мені, а деяким родичам, які мають певні упередження щодо втрати такого «дорогоцінного» часу. Я на це не зважаю й не маю нічого проти gap year, але поки немає необхідності брати таку перерву. Це варіант у разі, якщо ситуація в країні стане гіршою або якщо так і не зможу вибрати технічну спеціальність.

Та взагалі хочу жити в Україні.

Раніше дивилася на навчання за кордоном як на спосіб отримати кращі знання й доступ до кращого життя, шлях до науки. Зараз хочу створити цю науку тут.

Або привезти її сюди: гарно вивчитися десь в США чи Англії та привезти знання й мотивацію додому. Побудую майданчик для запуску супутників під Житомиром, найбільший адронний колайдер десь на Хмельниччині, фабрику антиматерії коло Херсона, буду мріяти та творити й вірити в наше велике майбутнє, бо воно в нас є.

Для нас війна здавалася якимось поганим жартом, я думала, що станеться будь-що, але точно не війна, точно не в моїй країні й точно не зі мною. Навіть коли прокинулася від перших вибухів і пострілів, то пішла спати далі, бо подумала, що цього не може бути. Мама розбудила зі словами, що почалася війна, а я далі пішла снідати, збиратися в школу. Лише потім, дивлячись новини, я зрозуміла, що все серйозно.

У перші дні була велика ейфорія й гордість, бо було багато новин про розгромлені колони та спалену техніку. Наше містечко було біля кордону, тому техніка тут з’явилася швидко, проте тоді ще була наївна думка, що нас не чіпатимуть, бо в нас немає критичної військової інфраструктури. Те, що розстрілювати можуть мирних або кидати бомби з літаків, то ж з Другої світової, такого не може бути, здавалося мені. А потім у сусідніх містах росіяни почали вести саме таку війну. Ми вже встигли попрощатися із друзями. На щастя, пронесло.

У перші дні вчителі самі не вірили, що це все може продовжуватися довго й тому надсилали нам далі домашні завдання, аж до введення офіційних канікул.

Мене це дратувало, бо як можна вирішувати приклади, коли кожного моменту на тебе може прилетіти бомба. Я не могла думати про навчання, закінчення школи, вступ, майбутнє.

Колись я любила навчатися, була відмінницею, особливо захоплювалася хімією, а ще дуже любила читати. Навіть під час війни боялася, що станеться з книгами. Проте зараз усі улюблені справи розчинилися у вирі подій, я не можу нічого робити. Хочеться просто лежати, як би я не намагалася змотивувати себе робити щось інше. А навчання тим часом відновилося.

Важко всім, мало хто може навчатися, як раніше, навіть учителям не легко. У нас є вчителька історії, феноменальна жінка. Вона дуже мудра, багато на чому розуміється й завжди дає можливість висловити свою думку. До війни вона нам багато що пояснювала та заспокоювала. Ми дуже хотіли з нею зустрітися після початку війни, а коли зустріли, то не впізнали: вона була така засмучена й виснажена.

До війни я планувала одразу переїхати до Києва та вступити в медичний ВНЗ після випуску. Усі, хто зі мною знайомий, знають, як я помішана на медицині і як багато вивчала пов’язані з нею предмети. Я багато мріяла, як отримаю першу роботу, а у вільний час займатимуся вуличною фотографією в Києві. Перед випуском був час, коли весь світ на долоні, варто лише вирушити в обрану подорож. Мені було дуже цікаво почати жити самостійно, іти своїм шляхом, відкривати нове, ризикувати й експериментувати.

Та війна все зруйнувала. Я про майбутнє не задумувалася взагалі, усе втратило сенс.

Дуже боляче згадувати, що всі ці 11 років ми жили з думкою, яке майбутнє на нас чекає, як будемо святкувати випускні, обирати сукні. Зараз цього вже не буде, у нас навіть спільних фото немає. Ми не знаємо, чи залишимося живими, чи вступимо кудись та чи буде, куди вступати. Я стою над прірвою невідомості й не знаю, що далі буде з моїм життям.

У мене наче обнулилася моя особистість, і я спустошилася й повинна себе чимось наповнювати, але не маю, чим. Я загубила всі свої плани й амбіції. Уже навіть почала задумуватися, чи потрібна мені ця медицина, чи краще мені виїхати за кордон, чи спробувати журналістику, бо зараз вона мене дуже надихає.

Та коли все трошки заспокоїлося, я вже зрозуміла, що то був вплив розгубленості та невідомості. Знаю, що треба йти на медицину. У мене й до війни було багато можливостей виїхати за кордон, але зараз я вирішила, що зобов’язана лишитися тут. Тому що за що тоді борються наші люди, щоб ми покинули свою державу та вкладалися в інші країни? Ми маємо допомогти їй квітнути. Ми щойно почали розвиватися до війни й маємо відбудуватися ще кращими після перемоги. Керуюся принципом, хто ж, якщо не я, тому лишуся. Наші предки століттями боролися за нашу країну, і зараз моя черга зробити свій вклад. Хочу стати такою лікаркою, завдяки якій у світі говоритимуть про українську медицину.

Я не знаю, чи дійсно очікувала вторгнення. Я постійно намагалася переконати себе й інших у тому, що всі ці новини – нагнітання ситуації, політичні ігри. Водночас десь на підсвідомості було відчуття того, що дуже скоро наше життя перевернеться на 180 градусів і нам доведеться жити в безкінечній невідомості.

Про початок війни я дізналася від почутих вибухів о 5 ранку та від дзвінка подруги. Перший час я просто не могла зрозуміти, що все це реально, що все це не якийсь поганий сон. Та загалом поводилася досить спокійно як на себе, чого зовсім не очікувала.

Під час війни навчання ніби й нема: увесь місяць ми нічим не займалися, але потім навчання відновилося та стало трохи схожим на початок ковідного. Хоча різниця є: домашніх завдань майже немає, поганих оцінок не виставляють, бо розуміють, що нормально сприймати матеріал ми не можемо. Я намагаюся навчатися, але дається мені це досить складно, складно згадати матеріал і сприймати новий, саме тому екзамени складати навряд чи буду. До того ж ми переїхали з сім’єю на Закарпаття, подалі від війни, і тепер нас надто багато в домі й навчатися майже не реально.

Зараз ще великі проблеми із соціалізацією: майже всі друзі й знайомі поїхали за кордон, тому в них є свої проблеми та справи, які потрібно вирішувати, тож спілкування набагато менше, ніж було.

Я ще така людина, якій складно спілкуватись онлайн: дуже хочеться хоча б раз вийти на вулицю, погуляти з друзями, хоч раз їх побачити. Зараз із ними спілкуюся тільки вночі, тому сон майже відсутній. Тож я постійно почуваю себе втомлено й самотньо, хоча розумію, що мої проблеми ніщо, якщо порівнювати з багатьма жителями інших міст.

До початку війни я вступила до Київської академії медіа мистецтв, факультет сучасного мистецтва. Вступ туди був моєю метою, якої я досягла. Поміж навчанням ще працювала над проєктом для їхнього творчого конкурсу й готувалася до співбесіди. Я мріяла стати мисткинею чи фотографинею, робити цікаві речі й розкривати безліч соціальних проблем за допомогою камери. Мріяла постійно працювати над створенням чогось цікавого, нового.

Оскільки я вступила, то взагалі нервуватися через екзамени та своє майбутнє не було потреби. Я мала чіткий план і думала, що проблем більше не виникне. Тепер же ніхто не знає, де опиниться в майбутньому.

Я досі хочу залишитися в Києві та розпочати там навчання, якщо в місті буде безпечно. Київ – мій дім. Майже щодня я їздила в центр на прогулянку з друзями чи працювати, чи на навчання. Люблю це місто за його активне й гучне життя, на Закарпатті мені цього не вистачає.

Це також місто можливостей та креативних і цікавих людей, якими я надихаюся. Сумую за своїм, уже минулим життям.

Десь місяць тому я ухвалила рішення подавати заявки й до європейських ВНЗ. Було досить важко наважитися на це, але не хочу залишитися без освіти зовсім. Намагаюся шукати щось схоже на ту програму, за якою планувала навчатися, хоча мотивація для цього повністю відсутня.

Наскільки я знаю, то можливостей для українців за кордоном зараз дуже багато, особливо для студентів: велика кількість грантів, підтримки. Проте не можу сказати однозначно, чи достатньо цього для того, щоб нормалізувати життя в іншій країні. Вступати та жити за кордоном мені дуже страшно, не знаєш, що очікувати: чи підійде місцева ментальність, чи буде можливість для праці й розвитку, чи знайду я нових друзів і знайомих. Доведеться будувати життя з самого початку, що, як мені здається, більшості людей робити страшно. Особливо, коли ти цього не прагнув.

Та навіть якщо доведеться поїхати, я знаю, що обов’язково повернуся додому, бо люблю цю країну та свій Київ. Після перемоги я бачу для себе дуже багато можливостей в Україні як для розвитку, так і для відкриття чогось нового. Саме зараз у мене є мета – говорити світу про те, що відбувається в Україні, через мистецтво показувати реальне життя, як воно змінилось у мене чи інших, розказувати чиїсь історії через фотографії.

За допомогою мистецтва люди дізнаються правду, а це важливо.