Власний досвід«Не уявляю Bakehouse в іншому місті». Анна Макієвська про роботу пекарні в умовах війни

 Я почну з того, що в ніч, перед початком війни, ми з моєю колегою спілкувалися до другої ночі. На момент розмови вона вже три дні разом із дітьми знаходилася у США, тому що не витримала загальної напруги в Україні. Пам’ятаю, як казала їй про правильність рішення, адже сама була впевнена, що війна прийде до нас, а вже через дві години прокинулася від дзвінка мами. Коли я побачила, хто мені телефонує й о котрій, то одразу зрозуміла причину.

Спочатку це була втеча від вибухів

Ми з чоловіком не були готові до від’їзду: речі заздалегідь не зібрали й, де знаходиться найближче укриття, нам також не було відомо. Тому я розбудила його, відправила шукати бомбосховище в разі, якщо в нас не вийде швидко виїхати, а сама почала збиратися. Я знала, що війна буде, але попри це, не встигла підготуватися до тимчасового переїзду, хоча ми планували, що виїдемо одразу, бо в нас маленькі діти. Коли чоловік повернувся, то сказав, що поруч із нами ніяких укриттів немає, тож я знову розподілила процеси й ми продовжили готуватися до переміщення. Також не могла уявити, що першим постраждає аеропорт. Загалом на збори витратили 2 години: у нас дві малечі та собака, тож, поки згадали про необхідні ліки, корм, візок, який не помістився в машину, то вже утворилися затори. Виїзд із Києва зайняв 5 годин, і далі ми прямували на захід України. Знервовані люди поводять себе дуже по-різному. Я мобілізувалася й стала тією людиною, яка ухвалює рішення.

Але довгострокового плану дій не було: я не знала, що їдемо ми надовго та ще й за кордон. Спочатку це була втеча від вибухів. А потім усе стрімко змінювалося й довелося брати ситуацію у свої руки. Думаю, що так сталося через мою діяльність і силу характеру. Кожен підприємець знає, що в бізнесі постійно присутні кризи різних масштабів, тож мені добре відомо на практиці, як потрібно діяти.

Як незалежна людина я, можливо, залишилася б у Києві чи в іншому місті України, але насамперед я мама двох дітей і вважаю, що не маю права бути з ними в небезпеці. Зараз ми знаходимося в Португалії, але першою точкою нашого призначення стала південна Іспанія. У мене був фізіологічний страх за дітей, боялася більш серйозної зброї, тому поїхали на найвіддаленішу точку в Європі від Росії. У дорозі нам перманентно допомагали волонтери, тоді в моєї восьмирічної доньки вперше сталися серйозні спазми шлунку, від яких її рятували незнайомі люди. Після Молдови поїхали до Румунії й там орендували житло на AirBnB. Власник апартаментів зі своєю дружиною приносили теплу їжу по декілька разів на день, закуповували їжу, гігієнічне приладдя й загалом створювали теплу атмосферу. Також він дав 4 безоплатні доби, які ми передали нашим друзям, тому що самі вирішили вже вирушати до Іспанії.

На момент нашого приїзду до Іспанії там знаходився мій брат зі своєю сім’єю, тож він допоміг знайти житло через AirBnB. Трохи згодом через робочі причини брат повинен був переїхати до Португалії, тоді я вирішила, що ми також поїдемо, тому що хочеться триматися поруч. Також він тоді запевнив, що Лісабон і Кашкайш є інтернаціональними регіонами з великою кількістю експатів, що імпонує мені. До того ж океан завжди був моєю пристрастю, і я подумала, що, можливо, його наявність допоможе якось втішитися. Після приїзду слова брата підтвердилися: тут дійсно багато експатів, з багатьма людьми можна спілкуватися англійською, і це країна дуже позитивних людей. Думаю, що в цих умовах ухвалила хороше рішення щодо тимчасового прихистку саме в Португалії. Хоча, звісно, усе з поправками, тому що ніхто не знає, де і як зараз краще. До речі, декілька років тому я прийшла до психотерапевтки й розповідала про сумніви щодо ухваленого в минулому рішення. Тоді я почула від неї такі слова: «Ти зробила найкраще, що ти могла за тих умов». Лише зараз я зрозуміла сенс цього речення. Кожен із нас діє так, як він може в наявних обставинах: якщо хтось не робить більше, отже, у нього немає ресурсу, просто не може та й все.

Про Bakehouse у воєнний час

Одна з наших пекарень працювала цілодобово, а це означає, що в момент перших вибухів там знаходилися люди. Тому перше ухвалене рішення було сказати працівникам йти додому та робити все задля їхньої безпеки. Я написала в спільний чат, що планувати наступні дії будемо згодом, зараз пріоритетом є турбота про себе та близьких. Наступного дня люди сказали: «Так що? Працюємо?» – і вийшли на роботу, таким способом пекарня організувалася самостійно. У нас є дві локації в Goodwine та Garage. Робота першої залежала від відкриття Goodwine, а от друга не працювала до 19 квітня, тому що так вирішила команда. Наша управліниця сказала, що це дуже небезпечно через розміщення, відсутність підвалів і наявність великих вікон з усіх боків.

Я не сперечаюся з думкою команди про фізичні рішення. Вважаю, що втратила це право в момент, коли сіла в машину. Вони можуть вирішувати самостійно. Коли відкрився Goodwine, ми почали працювати. Спочатку пекли хліб не на полиці, а волонтерські батони, що стали символом нашої допомоги Україні. Дуже цікаво, що всередині команди в нас був жарт щодо батонів: мені багато разів пропонували додати його до асортименту, а я всіх запевняла про його неформат для концепції Bakehouse. Але коли один з пекарів приніс легкий, дуже смачний рецепт і попросив дозволу робити батони на волонтерській основі, то сумнівів не було. На цей момент випечено вже понад 35 000 штук.

Чітко пам’ятаю 24 лютого, коли в заторі на Житомирській трасі в одній руці в мене була мала, яка кричить, а в другій руці – телефон, у якому ми з радою компанії обговорюємо виплати працівникам протягом цього дня. Лютий – це завжди преміальний місяць, тому перше рішення було доплатити всі премії, а друге – перерахувати зарплати авансом. Загалом гроші в компанії були: ми вкладали кошти в Bakehouse Garage, обговорювали фінансову підтримку співробітникам і були готові до ще більш масштабних інвестицій у нові проєкти.

Ситуація змінилася 4 березня, коли дізналися, що склад із товаром на приблизно 15 мільйонів євро згорів. Переважно ми імпортна й роздрібно-оптова компанія, тобто наші активи зберігаються не грошима в банку, а в товарі, який продаємо. Тож з цієї дати довелося ухвалювати зовсім інші рішення й більш консервативно ставитися до виплат. Наприклад, рада компанії й топменеджмент із початку війни не отримує ніякого доходу. Також деякі працівники самостійно відмовилися від оплати на певний час. Усі інші виплати залежать від градації роботи: хтось працює фізично в Києві, інші – віддалено, і є категорія, що зараз не працює. Але попри скрутне становище ми розглядаємо особливі випадки та допомагаємо, купуємо військове спорядження нашим хлопцям, яких призвали до армії, і продовжуємо займатися гуманітарною допомогою.

Хто за що міг взятися, за те й брався

Позитивне мислення в нашій компанії було й залишається актуальним. Це підхід, завдяки якому ми завжди справляємося з усіма труднощами. Однак повідомлення про склад стало важким для кожного, а коли зрозуміли масштаби цієї події, то, звісно, ми трохи впали духом.

Тривало це недовго, тому що всі пішли робити те, що повинні: домовлятися з постачальниками про товар у борг, інформувати партнерів про те, що сталося й загалом про економічну та політичну ситуацію в Україні. Завдяки наявності класних контрактів по всьому світу наша команда отримала багато підтримки у вигляді гуманітарної допомоги. Зараз усі процеси поступово оживають, оскільки люди почали повертатися й набагато більше працювати.

На початку війни нам не вистачало працівників, тому що більшість дівчат поїхали, а багато хлопців пішли в ТРО. Ті, хто виходили на роботу, знаходилися там без вихідних і на різних позиціях, щоби максимально все закрити своїми ресурсами, адже в наших планах не було наймати нових людей на короткостроковий період. Але ми нікого не змушували та не мотивували, це відбувалося з ініціативи самої команди.

Загалом процеси відбувалися як у всіх: smm ділили між собою, продавці й адміністратори стали вантажниками й товарознавцями, пекар з Garage їхав допомагати на Мечникова й так далі. Хто за що міг взятися, за те й брався. У воєнний час інакше не можеш, тоді не виживе твій бізнес, родина та й ти сам, потрібно ставати кимось ще чи взагалі кимось іншим.

Чи можлива релокація Bakehouse?

Розумієте, ми будували Bakehouse Garage три роки й інвестували в нього півтора мільйона євро. Крім фінансових витрат, цей проєкт забрав дуже багато мене самої, тож, коли він нарешті відкрився, я була дуже щаслива. Однак він закрився дуже швидко, і першим моїм поривом була не релокація, а бажання вивезти все обладнання, яке ми вибирали з найкращими професіоналами. У моїй голові це виглядало так: ми орендуємо фуру, завантажуємо все обладнання та вивозимо на захід чи закордон. Мене зупинили засновники Goodwine, які не бачили в цих діях сенсу, тому мій план не реалізувався.

Якщо говорити про релокацію, то я не уявляю Bakehouse навіть в іншому місті України, не кажучи вже про закордон. Для мене його історія дуже київська, тому релокейт мені робити не хочеться. Я не кажу, що ніколи й ніде не відкрию бізнес, це можливо, але хочу робити все з бажання знову щось створювати, а не тому що війна.

Поради підприємцям, які міркують щодо відкриття бізнесу у воєнний час

• не намагайтеся робити так само як до війни. Передбачити щось неможливо, але точно потрібно знизити свої очікування.

• поставте собі запитання: «Для чого я це роблю?» Якщо це для людей, яким потрібна робота, то клас. Можливо, ви продаєте медичні препарати, їжу, обслуговуєте транспорт, що зараз є дуже потрібним країні. Заради грошей вести робочі процеси підприємцю зараз буде важко, адже мотивувати інших людей можна лише великими грошима, яких я зараз не спостерігаю у бізнесах.

• сформуйте мету. В умовах небезпеки та великих ризиків важливо мати на меті свій внутрішній сенс. Коли ви спостерігаєте, як всі відкриваються, і вирішуєте також це зробити, але всередині у вас пусто, то я не вірю, що це триватиме довго чи успішно. Зрозумійте, що вас надихає й донесіть до працівників.

• створюйте інновації. Зараз з’явилися нові потреби, сенси, а скоро будуть інші формати взаємодії зі споживачем. У такий час я б радила креативним людям витрачати свою енергію на те, щоб поставити собі таке запитання, що я можу зробити інноваційне для своєї країни зараз?

• поверніться у формат стартапу. Коли почався COVID-19, то один відомий в США ресторатор зібрав свою команду та сказав, що тепер кожен працівник незалежно від посади отримуватиме мінімальну плату. Тобто не важливо знаходишся ти на посаді прибиральника чи шефа – обидва зароблятимуть по 17 доларів на годину. Завдяки цій інновації вони повністю змінили формат, меню та загалом успішно перезапустили проєкт і швидко змогли вийти на кращі доходи. Зараз усім бізнесам потрібно перейти у формат стартапу із сенсом. Дочекайтеся, коли всередині щось стрельне, і тоді відкривайте бізнес. Не витрачайте ресурс на метушню, яка забирає енергію: так ви швидко втратите себе й у нас залишиться країна зі втомленими людьми. Важливо все робити не з невротизму, а з розуміння для чого, а якщо ви вже втомлюєтеся, то краще робіть це заради важливої мети.

Про повернення в Україну

Я багато рефлексую на тему повернення в Україну, і мені не подобається, що зараз це є точкою конфлікту між деякими людьми. Ті, хто залишилися, засуджують тих, хто поїхав, і навпаки. Я не хочу засудження українців своїми ж, потрібно пам’ятати про єдиного спільного ворога – росію.

Моє повернення стане можливим лише тоді, коли це буде безпечно для дітей. Передусім я мати двох малих (меншій 4 місяці), і життя під сиренами та ракетами не є для них раціональним. Але, звісно, мені хочеться додому: сумую за колегами, гостями в пекарні, хлібами й за своїм чоловіком. Найбільше в мене виникає хвилювань, коли я розумію, що не знаю, коли ми побачимося знову. Якби наші діти були старші, то можна було б залишити їх із бабусею за кордоном, а самій поїхати на побачення з чоловіком. Але оскільки я годую грудьми й загалом Марія завжди зі мною, то поїхати зараз кудись без неї неможливо. Тому я часто сумую, що, найімовірніше, ми побачимося нескоро.