Власний досвід«Заспокоюю себе, що це тимчасово». Це жінки, які зупинили кар’єру та почали з нуля за кордоном

Анастасія, 26 років

Старша бортпровідниця

Я була готова до важкої роботи та не збираюся перебирати. Як можна жалітися на те, що я маю змогу працювати, що мені дають таку можливість

До війни я 6 років працювала бортпровідницею, останній рік як старша бортпровідниця в авіакомпанії. Це була абсолютно улюблена робота, улюблений колектив, ми були, як родина.

Я жила в Києві, 24 лютого була у відпустці, удома у свого хлопця. У той день приїхали його мама та сестра з Харкова, ми довго сиділи та розмовляли. Тільки зібралися лягати спати, як почули перші вибухи. Оскільки ми слідкували за подіями, у нас був запасний план, що маємо робити. Проте ніхто не збирався тікати за кордон і ділити родину по світу. Ми забрали мою маму із собакою та поїхали під Київ. Там ми пробули 10 днів. Нас було 16 людей в одному будинку, в одному підвалі, бої йшли поруч.

Коли вибухи стали гучнішими та ближчими, ми поїхали до Хмельницької області. І саме тоді з нами на зв’язок вийшли наші друзі з Канади, які стежили за всіма подіями в Україні, і розповіли про програму CUAET (Canada-Ukraine Authorization for Emergency Travel). Це відкриття візи за спрощеним методом для українців із наданням дозволу або на роботу, або на навчання на три роки. Отже, з Хмельницького ми з мамою та собакою поїхали автобусом до Кракова, звідти – до Відня, а там уже оформлювали документи на переїзд. До Канади ми прилетіли 13 квітня.

Із собою в мене був один спортивний костюм, трохи речей, що я мала у хлопця вдома, футболка, шорти з тренування та косметичка. Це все, що було. Коли збиралася мама, їй сказали, що це на декілька днів. І в неї була маленька валіза, яка може поміститися під переднім кріслом.

Я хочу повернутися до України, але водночас розумію, що потрібно жити. Неможливо поставити життя на паузу й чекати, поки щось вирішиться, і хтось ухвалить рішення за тебе

Ми летіли з Відня до Амстердама, з Амстердама – до Монреаля, звідти ми їхали до Оттави автобусом. Там нас забрали друзі, і ми залишалися в них досить довго, доки шукали квартиру.

Тут здають неумебльоване житло. Але канадці неймовірно підтримують українців, тому нам люди принесли все, що потрібно: свічки, лампи, ліжко, диван, картини. Вони все облаштовували, як для себе, щоб хоч якось створити затишок.

Авіакомпанія, де я працювала, досі фінансово підтримує працівників і допомагає влаштовуватися на роботу за спеціальністю в тих країнах, де є така можливість. Але цих коштів за кордоном не вистачає. Канада – досить дорога країна в плані проживання. Наприклад, за мобільні провайдери я платила в Україні 200 гривень і мала все, що мені потрібно, тут я плачу на місяць 55 доларів – майже 1500 гривень. Тобто різниця суттєва. З продуктами та гігієнічними засобами так само. Я вже не кажу про оренду житла: воно тут удвічі дорожче, ніж у нас. Тому потрібно було шукати роботу.

Перша пропозиція роботи надійшла випадково. Ми були в магазині, дівчина почула, як ми спілкуємося, і запитала, звідки ми. Я відповіла, що з України. Вона поцікавилася, чи ми в пошуку роботи. І виявилося, що вона працює в госпіталі хірургічною медсестрою. Вона взяла наші контакти та за декілька днів написала, що є вакансія. Це була робота housekeeping у великому оттавському госпіталі – прибирання палат після хворих, які виписувалися. Денні, нічні зміни, робота на вихідних. Я пройшла співбесіду, спочатку мене відправили на стажування. Пропрацювала кілька днів і зрозуміла, що не зможу там залишитися, оскільки лікарня розташована досить далеко від місця нашого проживання. Після нічних змін, коли транспорт уже не ходив, добиратися вночі пішки було дуже страшно. Стажування було неоплачуване, коли я йшла, то запитала: якщо не знайду нічого іншого, чи можу я звернутися до них ще раз. Вони відповіли: «У будь-який час».

Якщо говорити про мої відчуття, то, звісно ж, прийняти те, що тобі потрібно зробити великий крок назад у своїй кар’єрі, дуже непросто. Напевно, мене заспокоювало те, що мені 26, а комусь і в 40, і в 50 років доводиться змінювати своє життя настільки ж кардинально, як і мені. Але з іншого боку, якщо говорити про менталітет канадців, вони не розуміють різниці, що таке бути бортпровідницею та що таке бути прибиральницею. Вони вважають, що це хороша зарплата та робота. Насправді тут дуже хороші зарплати, на всіх посадах, які стосуються фізичної праці.

Я все-таки влаштувалася на іншу роботу. Це дуже хороше місце в плані колективу. Це кафетерій, де виготовляють і продають неймовірну кількість паніні, сандвічів, бутербродів, кави та різних напоїв. Щось на кшталт Starbucks.Там змінюються обов’язки щодня. Тобто один день ти можеш бути на касі, другий день – готувати, третій день – на кухні робити якісь заготівлі на наступний день.

Звісно, до таких змін у житті ніхто не був готовий. Я себе заспокоюю, що це тимчасово. Зараз мені насправді важко з графіком, який маю. Оскільки робочий день починається о 8:00, прокинутися потрібно о 6:00, приходжу додому о 16:00, тобто вісім годин повноцінної зміни. Плюс дорога туди, дорога звідти, і виходить десять годин на ногах. Але я була готова до важкої роботи та не збираюся перебирати. Як можна жалітися на те, що я маю змогу працювати, що мені дають таку можливість і що мене підтримують на кожному кроці.

Якщо ви їдете до Канади, не треба боятися незнання мови. Тут зараз відкрили багато курсів, де її можна вивчити. До того ж Канада – це країна мігрантів. Тут велика кількість людей, які приїздять зовсім без знання мови. Якщо ти готовий: це як у байці про жаб – або зіб’єш масло, або потонеш.

Я хочу повернутися до України, але водночас розумію, що потрібно жити. Неможливо поставити життя на паузу й чекати, поки щось вирішиться, і хтось ухвалить рішення за тебе. Тому зараз потрібно працювати, щоб мати змогу допомагати нашій армії.

​​Наталія, 45 років

PR-менеджерка

У мене не було значних збережень, тому питання заробітку постало дуже швидко

2022 рік я почала на новій роботі, у перспективному інвестиційному проєкті, разом із чудовими та натхненними людьми. Ринок, на якому працювала компанія, був новий для України, тож викликів і відкриттів на нас чекало достатньо.

Узагалі ж, досвід роботи у зв’язках із громадськістю та ЗМІ – 14 років, до того понад 10 років працювала в журналістиці.

23 лютого я завершила робочий день, готуючись із колегами до запланованих на найближчі тижні активностей, попри всі новини, і пішла з друзями до театру.

24 лютого я прокинулася приблизно о 5:00 ранку від звуку ракети, яка пролітала десь зовсім близько. А за кілька годин прийшло розуміння, що попереднє життя скінчилося разом із довготривалим плануванням. Щоби змиритися з цим усім, знадобилося кілька тижнів.

Спочатку я категорично не хотіла виїжджати з Києва, не бачила сенсу. До того ж у мене немолоді коти. За тиждень умовила виїхати доньку-студентку. Думала, що самій стане легше давати раду своїм почуттям і реакціям. Але за кілька днів зрозуміла, що геть завмерла, навіть не ходила до підвалу. Тому все-таки вирішила виїхати. Досить швидко знайшла автобус до польського кордону та перед 8 березня з наплічником і котами покинула Київ.

Робочий день триває з 8:00 до 17:00 – поставити пляшки на лінію, зняти, перевірити, клеїти етикетки, мити підлогу, виносити сміття, складати коробки

Перші тижні я провела в Польщі, жила в подруги, компанія якої зняла кілька квартир для співробітників і їхніх сімей.

У мене не було значних збережень. Але принагідно хочу сказати, що проєкт, у якому я працювала, у лютому призупинив роботу, керівництво дуже гідно поговорило з усіма співробітниками. Виплатили не тільки зарплату за лютий, а й ще зверху, що було надзвичайно приємно.

Тому питання заробітку постало дуже швидко. У Польщі охочих працювати на той момент було значно більше, ніж роботи.

Якраз коли я задумалася над тим, щоб іти вчити польську, побачила на Facebook пост знайомого про те, що європейські винороби пропонують українським сім’ям приїхати та пожити, власне, на виноробнях.

Я запитала в нього, а якщо пожити та попрацювати. Вино давно є одним із моїх захоплень, я навіть маю диплом сомельє.

За тиждень я вже спілкувалася з менеджеркою однієї з португальських виноробень, а на початку квітня полетіла до Португалії. Донька з тваринами залишилася в Польщі.

Коли говориш знайомим: «Я працюю на виноробні», то у відповідь отримуєш: «Вау! Як круто, як романтично!»

Насправді ні. Я працюю на розливі й упакуванні, робочий день триває з 8:00 до 17:00 з обідньою перервою. Це досить монотонна фізична робота – поставити пляшки на лінію, зняти, перевірити, запакувати в ящик, складати ящики на палету. Пакувати спецзамовлення для готелів і ресторанів. Клеїти етикетки, мити підлогу, виносити сміття, складати коробки наступного дня.

Звичайно, мені цікаво, як вибудовані процеси. У мене чудові менеджери й колеги, деякі з них знають англійську.

Я отримую мінімальну зарплату (850 євро до податків) абсолютно легально, живу в будинку за кошт компанії та маю обід і сніданок. Це включено в контракт.

Як у кожної країни, у Португалії є свої нюанси, які дивують нас, українців. Ми звикли до швидкого сучасного банкінгу, електронного обігу документів, можливості потрапити до лікаря в будь-який момент. Відкриття, що Європа живе інакше. У мене язик не повертається назвати це недоліками: я гість цієї країни та дуже вдячна кожному португальцеві, який допомагав і допомагає мені. Можливо, тому, що в мене не було якихось очікувань і я почитала про країну й умови перед тим, як їхати.

Я знаю, що ця ситуація тимчасова. Уже зараз думаю над тим, що робитиму та куди рухатимуся за кілька місяців. І повернення додому – один із перших варіантів.

Багато чула від знайомих – чомусь переважно від тих, хто виїхав давно – про «вікна можливостей» тощо. І коли кажу, що ми живемо різними життями та, якщо вони не бачать перспектив України, то це лише їхній погляд, вони чомусь ображаються або натякають, що я недалекоглядна.

Я не ображаюся, бо їхні зв’язки з країною насправді вже давно перервалися, на відміну від тих, хто виїхав через війну та мав до неї не гірше життя.

Точно знаю, що нарешті навчилася жити сьогодні та дякувати йому за те, що він дає. А далі точно буде.

Вета, 22 роки

старша адміністраторка мережі шкіл із вивчення іноземних мов

Мені здається, що взагалі немає поганої роботи, бо вона дає тобі якусь фінансову свободу та стабільність

До повномасштабного вторгнення я жила в Харкові та працювала старшою адміністраторкою в мережі шкіл із вивчення іноземних мов. Я займалася регламентом роботи школи, надавала підтримку іншим адміністраторам. Отримувала хорошу зарплату, якої вистачало на мої потреби.

24 лютого я прокинулася, як багато людей, о 5:00 ранку від вибухів. Покинула Харків тоді, коли побачила з вікна, що поруч горить прокуратура. Моя мама сказала, що краще мені їхати, і я погодилася.

Спочатку поїхала до Берліна, бо колись там була й мені сподобалося, але в мене не вийшло зробити документи, щоб отримати прихисток, тому 31 березня покинула Німеччину та відправилася до Італії, бо гарно знаю італійську й англійську мови. Там швидко знайшла роботу доглядальниці. Це була старенька бабуся, яка хворіла, і, на жаль, так сталося, що вона померла за 10 днів моєї роботи: у неї був дуже тяжкий стан здоров’я. Після того я почала шукати роботу в кафе, бачила, що всілякі заклади потребують додаткового персоналу. Тому просто ходила, розповідала, хто я, що в мене вже є документи, що спілкуюся італійською, що в мене є досвід роботи офіціанткою.

Психологічно мені нормально ходити та проситися на роботу. Я вмію себе добре презентувати, але є відчуття, ніби ти випрошуєш цю роботу, бо потрібні гроші на виживання. І розумієш, що в цій ситуації, мабуть, ніхто не хоче тебе брати, бо ти тут тимчасово. У мене були випадки, коли відверто казали, що «вона не італійка, ми не будемо її брати». Але ти знову йдеш, просишся й думаєш: можливо, цього разу пощастить. Але мені не пощастило, і роботу я не знайшла. Багато хто казав, навіть самі італійці, що Італія дуже давно в кризі, що багато хто не працює, і це цілком нормально. Окей, я можу не працювати, але тоді витрачу всі свої гроші, навіть не зможу купити квиток, щоби повернутися до України. А я дуже хочу повернутися.

Я не можу піти десь поснідати в кав’ярні, як це любила робити в Харкові. Можу купити собі банан і йогурт, і вже добре

Тоді вирішила їхати до Ізраїлю, бо в мене тут сестра. До того ж в Ізраїлі вийшов закон, що люди, які приїжджають із закордонним українським паспортом і будуть перебувати тут три місяці, можуть офіційно працювати.

Тут я знайшла роботу офіціанткою в готелі. Навіть сплачую податки. В Україні, напевно б, не пішла на таку роботу, і не тому, що це погана робота. Мені здається, що взагалі немає поганої роботи, бо вона дає тобі якусь фінансову свободу та стабільність. Але мені здається, що зі своїм знанням мов я просто можу знайти щось цікавіше, ніж бути доглядальницею чи офіціанткою. Але я вдячна, що є така можливість.

Роботу шукала в Telegram-чатах. Це як якесь сарафанне радіо, де обговорюють усе на світі. Вони виклали вакансію, що потрібні офіціанти, і так я пішла працювати. Ізраїль не надає тобі тимчасовий прихисток, фінансової допомоги, як Німеччина, наприклад, але в тебе є можливість легально заробляти гроші.

Колись у мене, звісно, були думки про «краще» життя за кордоном, але їх давно немає, і досвід налагодження нового життя за кордоном зараз підтверджує, що Україна набагато краще для мене та моїх планів. І зараз є розуміння, що начебто обираєш між тим, що ніколи б не обрав для себе, і ненавидиш обставини, у яких опинився; людей, через яких це все почалося. Іноді буває такий стан, що все, що хочеш, – умерти й ніколи більше не приходити на цю роботу. Не вистачає навіть сил, щоби плакати, але потім ідеш і так живеш.

Звісно, важко звикнути до того, що ти багато працюєш, але не можеш собі дозволити того рівня життя, що був в Україні. У мене, наприклад, схильність до акне, і багато грошей завжди йшло на професійний догляд, косметику, профілактику проблеми. Я могла за свою зарплату прийти до косметологині та купити собі якісну систему догляду – і моя шкіра була супер. Зараз я зі своїх якихось мікрознань того, що мені потрібно, знайшла набагато дешевшу альтернативу, і ніби вона нормально працює. Зекономив – заробив [сміється]. Також я не можу піти десь поснідати в кав’ярні, як це любила робити в Харкові. Тут готую, а на сніданок можна купити собі банан і йогурт, і вже добре. А обідами годують на роботі. У мене зараз зламався ноутбук, і мені буде набагато простіше просто пожити без нього, і потім в Україні купити б/у, ніж зараз іти та його ремонтувати, бо ремонт буде коштувати 1000 шекелів. Множимо майже на 10, це 10 000 гривень, і ти думаєш: «Ну ні, зараз не до цього».

Щоб знайти роботу, дуже важливо знати мову країни, у яку приїздиш. Попри мою гарну англійську, у мене дуже слабенький іврит і, наприклад, навіть у магазин взуття продавчинею мене не візьмуть. У готелі простіше: тут більшість іноземців, і вони здебільшого спілкуються англійською.

Попри все, я мрію повернутися до Харкова, навчитися справи кравчині, купити обладнання та шити одяг, форму або ті ж самі аптечки для військових. Мені хочеться бути потрібною вдома. Тому в мене план бути в Ізраїлі до вересня та повернутися, щоб налагоджувати життя в Харкові.