Власний досвідКоли, як не зараз. Це жінки, які створили проєкти під час повномасштабної війни
Англомовне медіа, подкаст про мистецтво і благодійний фонд
Під час повномасштабної війни багато людей аналізують ту діяльність, якою вони займалися до 24 лютого. Хтось змінив професію, хтось волонтерить чи воює на фронті, а хтось реалізовує давно задумані проєкти.
У цьому матеріалі ми поспілкувалися з жінками, які ризикнули й почали власну справу в умовах воєнного часу. Вони мотивують інших і показують, що просувати важливі суспільні й культурні цінності завжди на часі.
Елеонора, Ірина й Марія – одні з координаторок проєкту With Ukraine, який адвокатує інтереси України в міжнародному просторі. Разом із командою вони розповідають іноземцям про успішні українські здобутки в різних сферах життя й розвінчують міфи російської пропаганди. Мисткиня Ольга Штейн почала записувати власний подкаст, у якому спілкується з художниками, кураторами, галеристами про те, як функціонує мистецький ринок в Україні й за кордоном. Її проєкт – джерело інсайдерської інформації для тих, хто хоче працювати й розвиватися в мистецтві. Анастасія організувала команду з девʼятьох волонтерів, які просувають культуру безоплатного донорства в благодійному фонді «Мій Донор» і пояснюють, як правильно здавати кров.
Текст: Ольга Дуденко
Фото: Ліза Стеценко
Ми створили цей матеріал за підтримки наших читачів
Марія Оксенюк, Елеонора Шатківська, Ірина Гадецька
WithUkraine – громадська організація та англомовне медіа про Україну
Ми просто відчували потребу повідомляти світові про те, що відбувається
Марія: Усе почалося з інстаграм-сторінки. Я створила її як блог про Україну, тому що на той час в інфопросторі було чимало некоректної інформації. Мої перші пости стосувалися одного тренду в тіктоці. Я бачила, що іноземці люблять посміятися з війни, зробити якісь меми на цю тему, і мене це роздратувало.
22 лютого я виклала пост на чорному фоні червоними літерами, коли путін підписав своє останнє звернення про визнання днр і лнр перед повномасштабним вторгненням. Я його розібрала з погляду того, як росіянин бачить українця. Тоді я також зрозуміла, що точно не зможу одна вести сторінку. Тому зробила сторіс, що шукаю команду. Тоді ще не було бачення, який вигляд вона матиме.
24 лютого почало підписуватися дуже багато людей. Мабуть, за 5–6 днів підписників стало вже понад 200 000. Ми створили чат у телеграмі, де зібрали команду, потім додалися люди, що вели телеграм і твітер. Деякі медіа й інфлуенсери також поширювали наші дописи, і так ми охоплювали все більшу аудиторію. До того ж тоді не було багато якісних англомовних новинних сторінок про Україну, і ми стали місточком між ситуацією в країні й закордонною аудиторією.
Ірина: Усе починалося хаотично й не задумувалося як медіа. Ми просто відчували потребу повідомляти світові про те, що відбувається. Ми сформували величезну аудиторію, тому отримали можливість доносити правдиву інформацію про війну.
Марія: Крім того, актуалізувалося питання: «А що я можу робити заради перемоги? Які в мене є знання?»
Люди можуть приєднуватися до нашої діяльності і робити корисне й цінне замість того, щоб панікувати
Елеонора: Для багатьох це стало моральною підтримкою. У нас завжди були цінності взаємодопомоги, розуміння і співдії, які допомагали й допомагають кожному з членів команди вивозити все, що відбувається. Люди можуть приєднуватися до нашої діяльності і щось робити замість того, щоб панікувати. Зараз у нас є команди новинарів, журналістів, фандрейзерів, координаторів проєкту, дизайнерів.
З кінця літа ми почали стратегічне планування, розробляли розуміння того, хто ми, куди рухаємося, якою організацією хочемо бути, міцніше визначилися зі своїми цінностями й пріоритетами. І зараз, коли плануємо якісь партнерства чи хочемо подаватися на грант, ми передусім обговорюємо й визначаємо, чи відповідає це нашим цінностям. Тому що сьогодні наша поточна діяльність здебільшого зосереджена на медіа, але в нас є бачення й прагнення бути адвокаційною організацією. Для цього ми й розбудовуємо всі процеси, займаємось інституційним розвитком, щоб далі рухатися на міжнародну арену.
За цей рік до нас долучалося надзвичайно багато волонтерів. Думаю, що кожна організація проходила через це на початку повномасштабної війни, і це класно й цінно, бо без цього ми б не могли вистояти й розвиватися зараз. 35 людей, які працюють зараз, майже всі були з самого початку, для нас це своєрідний стержень і дуже сильна опора.
Ми хочемо, щоб Україну підтримували, і, коли закінчиться війна, будемо продовжувати працювати й на відбудову, і на позитивний імідж України у світі
Ірина: Здебільшого наша аудиторія – це іноземці, але ми також беремо до уваги українських підписників, які поширюють дописи, і це читають їхні підписники з-за кордону. Усе, що вони хотіли пояснити іноземцям, ми вже сформулювали, тому їм залишається поділитися матеріалом.
Крім того, наші тексти фактологічні, перевірені. Ми концентруємося на аналітичних матеріалах, що мають чітко, аргументовано й вичерпно пояснювати іноземцям стан речей. Це, на нашу думку, сприяє підтримці України сильніше, ніж емоційно забарвлені послання.
Елеонора: На жаль, інтерес до України й війни згасає, якщо порівняти з минулим роком. Це очевидна й навіть прогнозована річ, бо всі втомлюються від кількості горя, трагедій і тримання цього в собі, живучи ніби в паралельній реальності. Для нас це такий челендж, який ми пробуємо долати, шукаючи нові формати, ідеї проєктів, щоб пояснювати ситуацію з різних боків.
Спрямовуємо свою діяльність на те, щоб підтримка України збільшувалася й посилювалася
Ми пишемо не тільки про війну, а загалом про Україну, і хочемо вибудовувати її позитивний імідж. Попри те, що в нас іде війна, показуємо, що в нас є здобутки, успіхи, люди реалізують потужні проєкти, будують бізнеси. Колись хтось спитав у нас, чи будемо ми існувати після війни. Ми хочемо, щоб Україну підтримували, і, коли закінчиться війна, будемо продовжувати працювати й на відбудову, і на позитивний імідж України у світі. Після перемоги можуть змінитись акценти нашої діяльності, але не її адвокаційна місія.
У нас завжди були цінності взаємодопомоги, розуміння і співдії, які допомагають кожному з членів команди вивозити все, що відбувається
Ірина: Після перемоги для нашої відбудови потрібні будуть інвестиції, певна експертиза, загалом підтримка іноземців. А для цього потрібне уявлення про Україну, її сильні сторони, її сміливих людей. Я, як редакторка, завжди вичитую коментарі від іноземців, щоб побачити, що їм досі не зрозуміло, і запланувати дописи, які охоплюють ці теми.
Ми також знаходимо певні прогалини, які досі трапляються в авторитетних медіа. Вони допускаються помилок, якими свідомо або несвідомо підтримують російську пропаганду. Наприклад, заголовок «росія евакуювала дітей з Херсона». Але вона їх депортувала. Один із проєктів, який я розвинула і який ми плануємо подати на грант, – серія дописів про відносини України з іншими державами, котрі досі нас однозначно не підтримують. Угорщина, наприклад. Яка складова цих відносин зумовила те, що демократична країна, цінності якої ми захищаємо, може двояко висловлюватися щодо війни?
Елеонора: Наша місія в адвокуванні інтересів України як інноваційної, сучасної країни сміливих людей, що вносить зміни й нові змісти в цей світ. І це ми здійснюємо через комунікацію і просвітницькі соціальні проєкти. Спрямовуємо свою діяльність на те, щоб підтримка України збільшувалася й посилювалася.
Ольга Штейн
Hi, it's me, Stein – подкаст про те, як функціонує артринок
Я впевнена, що продати мистецтво, нав’язуючи його, неможливо
Мені здається, у всіх своїх проєктах я роблю те саме, – спрощую комунікацію між глядачем, колекціонером і художником. Власне, з цього колись почався мій кураторський проєкт artist run space thesteinstudio. Він існує довкола ідеї створення комʼюніті, прозорої демонстрації того, як функціонує ринок, і залучення більшої кількості людей до підтримки сучасного українського мистецтва. Мені було важливо, щоб поріг входу для колекціонера став лояльнішим, а середовище існування художника менш токсичним.
Це дещо дотично до моєї історії: я не із сім’ї художників, і відсутність такої рольової моделі впливала на мою нерішучість у виборі професії. Власне, через це я і наважилася робити свій блог. Щоби дати більше прозорості, відверто висвітлювати побутове життя художника. Як виглядає етика стосунків із колекціонером і галеристом, чи як виглядає мій робочий день, або, наприклад, як зараз, коли я ділюся подробицями про перебування на резиденції в Португалії.
Аудиторія з інших художників завжди формувалася природно та швидко, бо, думаю, раніше не було поширеною практикою публічно й безоплатно ділитися своїм досвідом серед митців. А от аудиторія активних глядачів і колекціонерів вибудовувалася повільно та складно. Однак моя політика в тому, щоб нічого не підганяти. Я впевнена, що продати мистецтво, нав’язуючи його, неможливо. Якщо спитати в пересічної людини, на що вона готова витратити свої кошти: на машину чи на мистецтво – я впевнена, що 99% відповідей припаде на машину, бо її цінність очевидна більшій кількості людей. І єдиний спосіб комунікації в середовищі, у якому немає прямої необхідності купувати мистецтво, – це розʼяснювати цінність цього мистецтва, а такий процес триває довго.
Зрозумівши, що робити всі ті проєкти, що й раніше, не зможу, вирішила: подкаст – чудова можливість продовжувати говорити про цінність українського мистецтва
Якщо дуже спростити й підсумувати, у цьому й полягала вся моя робота до повномасштабного вторгнення поза власною художньою практикою. Я створила клуб колекціонерів сучасного мистецтва, робила лекції, розмови з митцями, усі проєкти від thesteinstudio, блог – усе це пояснює цінність мистецтва в довготривалій перспективі. На той час ідея подкасту теж була, не вистачало тільки часу.
Коли ж почалося повномасштабне вторгнення, спершу був шок, але опісля – чимало закордонних проєктів, бо я відчувала необхідність комунікувати своїм мистецтвом із зовнішнім світом. Окрім власної художньої практики, мені завжди здавалося великою щедрістю мати значну довіру серед справді цікавих гравців індустрії, мати їх за друзів. Разом із щедрістю я відчувала й відповідальність ділитися цим. Зрозумівши, що робити всі ті проєкти, що й раніше, не зможу, я почала шукати нові формати й вирішила: подкаст – чудова можливість продовжувати говорити про цінність українського мистецтва.
Я роблю подкаст, який би хотіла, щоб хтось зробив для мене, коли я починала свою карʼєру
Подкаст було важко зробити фізично: сісти, наважитися й зрозуміти формат, пережити звучання свого голосу (сміється). Значна частина інтервʼю в подкасті відбувається з художниками, кураторами, галеристами. Часто це мої друзі, або знайомі, або люди, яких я дуже поважаю. Ми зустрічаємося фізично, щоб записати нашу розмову, і так виходить більш душевно.
Дуже класні матеріали вийшли з тими людьми, які надихають або мають особливу історію. Наприклад, у момент якогось професійного страху або чергової відмови я прикладаю до серденька історію Дзвіні Підляшевської, яка брала кредит на виставку, не вступила у дві академії, а зараз стала однією з найуспішніших художниць, яких я знаю, і в неї неймовірний успіх на європейській й американській сценах. Часто мої інтервʼю висвітлюють історії людей із різних сегментів мистецтва. Наприклад, я не уявляю, у якому ще контексті могли бути поруч на інтервʼю Міші Алєксєєнка й Олексія Кондакова. Міша працює з концептуальним мистецтвом, з просторами й контекстами, які би ніколи не перетнулися з оптикою Олексія, де мистецтво є частиною бізнесу.
Усі вони так чи інакше є частинами великої бульбашки української культури. Мені також хотілося показувати велике різноманіття рольових моделей у мистецтві й тих питань, що мене турбують. Тому вибір героїв насправді відбувається хаотично, у ньому немає категоризації. Мені цікаво, чи мій герой надихає, чи може його історія стати корисною для слухача. Я роблю подкаст, який би хотіла, щоб хтось зробив для мене, коли я починала свою карʼєру.
Надалі це точно буде не лише українськомовний контент. Сподіваюся, що навіть із португальської резиденції я привезу перший англомовний випуск. Мені хочеться формою мислення інтегрувати українського глядача, художника й поціновувача мистецтва в міжнародний контекст, тому що ми в ньому є. Нас не потрібно інтегрувати фізично, ми в ньому вже існуємо, ми вже важлива частина світового мистецтва. Я хочу поділитися цим відчуттям із молодим художником, коли я читаю The Art Newspaper на такому ж рівні, як я читала YouArt – з повним розумінням, що мене це стосується, бо я теж гравець цього великого складного мистецького світу.
Є частина тих подкастів, де я говорю весь випуск. Їх я не можу терпіти найбільше (сміється). Вони якраз пояснюють, який вигляд мають мої життя й досвід як художниці. Наприклад, у наступних подкастах я розповідатиму про резиденцію, а також про свою історію терапії, яка для мене є способом мистецької роботи, мого прямого художнього методу. Я дбаю про своє ментальне здоровʼя, і це сильно впливає на те, наскільки ширшим, цікавішим і сміливішим стає моє мистецтво. Я не помічала, щоб про це багато говорили. Дуже часто художники пишуть мені: «Що робити, якщо мені не пишеться? Мені здається, я в якійсь артдепресії». У таких випадках маю тільки один вихід: у мене є номер терапевта, можу його порадити. Я пояснюю на власному досвіді, як це спрацьовує для мене, як я вирішила питання обезцінення своєї творчості, страху, заздрості за допомогою терапії.
У воєнних умовах є проблеми з тим, що ти не завжди можеш зустрітися з героями через масовані атаки. Я ніколи не записувала подкаст на відстані, мені дуже важливий контакт із людиною. По-друге, ми беремо всю необхідну техніку в оренду, треба приїхати й забрати петлички, і, якщо в нас обстріл, то ніхто нікуди не поїде.
Треба мати емоційні сили, щоб створювати подкаст і щоб у людей були сили це слухати
У контексті війни для мене технічна частина не є найважчою, з нею можна якось упоратися. Мені здається, що найскладніше те, що не так легко сприймати інформацію, якщо в тебе нестабільний емоційний стан і ти засмучений тим, що відбувається навколо. Тож треба мати емоційні сили, щоб його створювати і щоб у людей були сили це слухати. Бачу за переглядами, що в нас доволі багато слухачів. Це тішить, але, мені здається, що якби не було такого важкого емоційного стану, ми мали би більше внутрішнього ресурсу, щоб споживати якийсь контент.
Анастасія Козак
«Мій Донор»
благодійний фонд у місті Хмельницькому, який просуває культуру безоплатного донорства
Бути людиною, яка готова ставати донором безоплатно, без жодних бонусів і заохочень
Насправді бекграунд нашого проєкту є тривалим. Саму ідею ми започаткували ще у 2019 році, на той момент це був соціальний проєкт при Молодіжній раді Хмельницького. Тоді ми хотіли щомісяця залучати студентство до донорства, щоб воно ставало звичкою з раннього донорського віку. Це направду не сильно користувалося попитом.
Потім виникла трішки інша оптика – працювати не зі студентами, а з лідерами думок, медійними особистостями, депутатами з обласної ради, відомими спортсменами. Перед ковідним карантином ми почали знімати масштабні соціальні відеоролики за участі відомих особистостей, щоб з їх допомогою можна було просувати важливість донорства в маси. Через пандемію ми відтермінували всі ідеї й зупинили діяльність.
Наш проєкт ми відродили в січні 2021 року. Ми просто зібрали команду Хмельницької молодіжної ради, потенційних донорів і провели акцію із залученням молоді з інших громадських організацій «Соборність тут і зараз». Саме цей захід став поштовхом модернізувати проєкт і якось систематизувати діяльність.
Ми почали працювати над створенням акаунтів у соціальних мережах, розробляти бренд, продумувати формат колективних заходів, пошук донорів. І такий етап набирання обертів тривав до 24 лютого.
Повномасштабне вторгнення трансформувало нашу команду. Спершу, коли паніка минула й ми вже виходили на робочі зідзвони, то вирішили, що зосередимо діяльність саме на донорстві крові. Треба було звузити напрями роботи, оскільки наша команда складалася не більш ніж з 10 людей. Хтось ще студент, хтось нещодавно закінчив школу, ще було страшно на початку повномасштабної війни.
У перші дні вторгнення кров приходило здавати до 300 людей на день. Поступово прихід донорів зменшувався, і ми зрозуміли, що варто реєструвати самостійну юридичну одиницю – благодійний фонд. Ми зрозуміли наші вектори роботи, бо до нас почали скеровувати індивідуальні запити на пошук донорів. Для реєстрації БФ вибрали 14 червня – Усесвітній день донора.
Ми завжди намагаємося пояснювати залаштункові моменти, щоб люди усвідомлювали, як усе функціонує в системі донорської крові
Зараз у нас дві основні функції: перша – формування культури безоплатного донорства, і ми вже її масштабуємо, щоб гуртувати навколо себе більше осіб. Умовно бути людиною, яка готова ставати донором безоплатно, без жодних бонусів і заохочень. І друга функція – накопичення й формування бази донорів. Лютий і березень сформували перед нами чіткі акценти, над чим потрібно працювати. Виявилося, що потрібна потужна просвітницька кампанія, і не в тому контексті, щоб розповідати, що донорство важливе й потрібне. А насамперед розкривати теми, яких немає на слуху й на які не звертають належної уваги. Наприклад, донорська кров має термін придатності. Безпосередньо, якщо минає повних 30 діб, кров не використана, то вона йде на утилізацію. Це теж недешевий і непростий процес.
Ми почали акцентувати на тому, що або потрібно донувати постійно й вводити це у звичку, наприклад, що 2 місяці, або бути донором резерву – це активний донор, але він донує максимум тричі на рік (з допустимих 6 можливих для чоловіків і 5 для жінок). Слід також розуміти, що не всі донори придатні й потрібні однаково. Якщо це резус-негативні донори, яких на все населення 15%, то вони дуже потрібні, їхньої крові мало. А всі, хто має групи, які не користуються такою пріоритетністю, можуть ставати донорами резерву. І ми почали вивчати чимало таких нюансів, яких не пояснюють зрозуміло у відкритому доступі, і з цього визначати акценти в роботі.
Ми дякуємо людям за те, що вони безоплатно стають донорами разом із нами
Станом на зараз у нас фіксована команда з 9 осіб. Семеро діють із запуску соціального проєкту. Також маємо команду волонтерів, які за власним бажанням заповнили анкету, дізналися про нас і готові долучатися до наших акцій, коли ми потребуємо волонтерського супроводу або ресурсної допомоги (графіка, розроблення контенту, відеопродакшн). Крім того, маємо низку постійних партнерів, які забезпечують наші акції постійними бонусами, додатковими заохоченнями. Ми дякуємо людям за те, що вони безоплатно стають донорами разом із нами, і в цьому нам сприяють партнери.
На сьогодні вже маємо стабільну базу підтримки з медіа й локальних блогерів, які оперативно реагують на різні запити. Є деякі труднощі в комунікації з аудиторією потенційних донорів, вони зазвичай стосуються першоджерела інформації й фейків. Наприклад, одного разу вкидали інформацію про те, що в Одесу везуть хлопців із військового шпиталю, треба бігти здавати кров. Ми від початку навчені працювати за єдиною інструкцією: бачимо такий запит, перевіряємо його. Хто його надав, бо про таку інформацію стовідсотково знає керівництво Державного центру крові. Якщо це підтверджується, ми швидко розробляємо актуальні дописи, погоджуємо з центром крові й максимально поширюємо. Якщо це фейк, відповідно робимо аналогічний інфопривід і пояснюємо, чому це фейк і як він працює.
Ми завжди намагаємося пояснювати залаштункові моменти, щоб люди усвідомлювали, як усе функціонує в системі донорської крові. Деколи отримуємо зворотний звʼязок у вигляді повідомлень на кшталт: «Дякуємо саме за таку інформацію, ми зрозуміли, як це працює». Це вже про самодостатність людини, коли вона є свідомим громадянином і знає, як усе відбувається, щоб не впадати в паніку, якщо це стосуватиметься її або її знайомих. Тобто в процесі комунікації надолужуємо передусім прогалини з людьми. З державними органами влади, центром крові, лікарнями все налагоджено.
Зараз ми з командою намагаємося вчитися ефективно управляти нашою діяльністю, оптимізувати ті процеси, які в нас є, запозичувати закордонні досвіди, щоб тримати наш бренд і масштабувати його. Важливо розуміти важливість популяризації донорства, адже з Хмельницького вже понад пів року що два тижні йдуть поставки крові в східно-південний напрямок України, а вже звідти розподіляються по інших точках. І не завжди їх вистачає, щоб покрити потреби, які ставить МОЗ України чи лікарні.
Коментарі
Підписатись