Власний досвід«Уявляєш, жінка зробила дизайн цієї машини?». Я створюю автомобілі в італійській студії

«Десь ще в школі я почала збирати моделі автомобілів. Пам’ятаю, як купила першу машинку в «Антошці» на Печерську у відділі іграшок для хлопчиків», – показує свою колекцію авто Юля Лободюченко з квартири в Турині. Їй 23 і вона працює в Італії автодизайнеркою.

У студії JAC Italy вона єдина дівчина в команді дизайнерів. Її шлях до створення авто пройшов через мрію стати мультиплікаторкою, кафедру промислового дизайну в Україні та грант на навчання в Італії. Ми поговорили з Юлею про те, як їй вдалося стати автодизайнеркою та яке ставлення до жінок у цій сфері.

«А що там машини?», промисловий дизайн і вступ за кордон

Вступила на промисловий дизайн, а двоє хлопців із нашої кафедри малювали машини та робили факультатив із дизайну авто. Спочатку на нього ходив увесь курс, потім менше людей, а через місяць прийшла одна я. Так вони й учили мене малювати авто. Потім один знайомий знайшов роботу з цього профілю в Австрії, я дізналася про іншого випускника, який поїхав навчатися в Італію, а потім працював дизайнером у Skoda. Десь на другому курсі я зрозуміла, що цим можна не просто для себе займатися, а й розвиватися в цьому напрямі.

Я вчепилася за те, що знайомий навчався саме в Італії – це й визначило мій подальший шлях. Дізналася, що в Турині є приватний інститут із дизайну (Istituto Europeo di Design) і там є факультет автодизайну. Познайомилася з їхньою менеджеркою зі студентів із пострадянського простору – вона українка й часто приїжджала з лекціями про навчання в Київ. Уяви: цілий зал дівчат, усі хочуть на факультет із фешну, а я одна така: «А що там машини?».

Майже всі університети з автодизайну в Італії – приватні, тобто за навчання треба платити. Але інколи вони дають гранти для іноземців: раніше такі, які покривали 100% вартості навчання, а коли я планувала вступати – лише 50%. Тоді навчання коштувало орієнтовно 15 000 євро й ці 50% для мене особливо нічого не вирішували. Я бігала в посольство, дізнавалася, чи є гранти [які покривають повну вартість], але нюанс був у тому, що я хотіла вступати у приватний університет.

У той час автодизайну в Україні нас узагалі не навчали. Ще й надто, нам казали: «Що ти таке робиш? Воно нікому не треба. Краще автобусну зупинку намалюй». Для диплома я хотіла зробити як проєкт автомобіль, щоб використати для вступу за профілем. І почалося: «Ніяких машин!». Мені здається, що я взагалі більше часу воювала за те, щоб зробити цей проєкт, ніж робила диплом.

Уже на четвертому курсі я дізналася, що в цьому італійському університеті є ознайомчі курси. Вони були платні, але мені їх вирішив подарувати брат. Він думав, що я з’їжджу туди та передумаю вступати [сміється]. В університеті мені розповідали, що якщо я вибираю між навчанням і машиною – краще обрати навчання. Звісно, між машиною я й вагалася [сміється]. Я бігала за директором і питала: «Може, все-таки 100%? Може, я якось потім після навчання віддам? Може, ще якось?». Зрештою мені запропонували грант на 50% в SPD (Polytechnic School of Design – ред.).

Я подякувала й сказала, що подумаю. Уже змирилася, що на рік залишуся в Києві, буду малювати портфоліо, сфокусуюся лише на цьому й на наступний рік візьму свій грант на 100%. Але мій тато вирішив, що рік я байдикувати не буду, узяв кредит й оплатив другу половину навчання, яке починалося вже за місяць.

Чому брендам було цікаво співпрацювати з нашим університетом? По-перше, ідеї. Вони давали нам завдання, оплачували виробництво макетів, а потім робили презентації в їхній студії. Так було з Audi, наприклад. Також це їхня комунікація з молоддю. Тим паче, що вони потім потенційно можуть когось узяти на стажування. Але проблема в тому, що в Італії ти не можеш стажуватися, поки вчишся в інституті. А в Німеччині навпаки – можеш стажуватися лише коли студент. Тому пройти стажування в Audi так і не вийшло.

Після навчання я розуміла, що в Україні роботу з автодизайну не знайду. Ще під час навчання нам радили збирати контакти: ми їздили в музеї та автосалони, спілкувалися з викладачами, які працюють у цій сфері. Я зверстала PDF зі своїми роботами та почала розсилати на всі ці зібрані емейли. Шукала роботу або оплачуване стажування. Я розуміла, що адекватні вакансії передбачають 3–5 років досвіду, яких у мене не було. Розглядала вакансії саме в Італії, бо в мене була посвідка на проживання з пошуку роботи.

За місяць пошуків мені подзвонили з JAC і запропонували стажування на пів року за 600 євро на місяць – і я погодилася. Уже за кілька тижнів до кінця стажування підійшла до свого шефа й спитала: «Мені треба або продовжувати квартиру, або ні. Я лишаюся?». Він сказав: «Так». Я продовжила квартиру й забрала з Києва кота. Планую тут здобути якраз ось ці 3 роки досвіду, які всі просять, а потім буду рухатися далі.