Власний досвід«Мені завжди подобався космос». Українські науковиці про кар’єру та гендерну рівність

За інформацією Всесвітнього економічного форуму, лише 30% науковців світу – жінки. Окрім того, що вони менш репрезентовані у STEM-спеціальностях, їх рідше публікують і часто вони отримують меншу зарплату, ніж чоловіки. Щоби побороти таку нерівність, ООН запровадила Міжнародний день жінок у науці, який відзначається 11 лютого.

До цієї дати ми зібрали історії українських науковиць – і запитали їх, як вони розвивалися у своїх спеціальностях і чи складно жінкам в Україні робити кар’єру в науці.

Бажання займатися наукою було змалку. Мені завжди подобався космос. Ще в дитинстві тато розповідав мені про галактики, планети. Він знаходив можливості принести додому телескоп, щоби разом подивитися на планети чи Місяць. Одного разу ми навіть дивилися на комету. Я читала різні науково-популярні журнали, дивилася фільми – особливо запам’яталися всі документальні фільми ВВС про космос, які можна було придбати на CD-дисках.

Я пам’ятаю, що в першому класі ми писали лист, ким хочемо бути в майбутньому. Я ще тоді не знала про таку професію, як астроном, і думала, що вивченням космосу займаються лише космонавти. Тому я писала, що мрію полетіти в космос. А потім дізналася, що дослідженням космосу можна займатися в набагато приємніших умовах, не боячись того, що порушиться герметизація й тебе ніщо не врятує від смерті у вакуумі. Тому поступово астрофізика взяла своє й мені захотілося бути саме науковицею, а не летіти в космос.

Моя сім’я мене дуже підтримувала, заохочувала розвиватися в цій темі. Коли я вирішила спробувати написати наукову роботу про Сонце в Малій академії наук, тато привіз додому телескоп. Навіть не уявляю, де він його взяв. Але з його допомогою я спостерігала за Сонцем.

Мені завжди подобався космос. Ще в дитинстві тато розповідав мені про галактики, планети.

Нещодавно наша команда виграла хакатон від NASA. Це був такий мозковий штурм, який тривав 48 годин. Усього на нього реєструвалися 2 303 команди з-понад 100 країн світу.

Займаюся дослідженням ізольованих галактик, тобто тих, які протягом останніх декількох мільярдів років не взаємодіяли з іншими об’єктами. Умовно їх можна уявити як галактики, замкнені в коробочці, на яких ніщо не впливає. Як відбувається дослідження? Спочатку ми обираємо об’єкт. У мене є вибірка галактик, я перевіряю, про які з них уже є наявні спостереження, що можна використати. Далі треба перевірити, які результати за цими спостереженнями опублікували інші науковці, щоби не повторювати те, що вже зроблено. Детально вивчені галактики ми відсіюємо. А якщо є якісь нові спостереження, за якими ще немає результатів чи за ними не намагалися отримати ту інформацію, яка нас цікавить, виписуємо їх у список тих, які треба дослідити.

Зараз я поки що працюю лише з рентгенівськими обстерваторіями – «Чандра» та NuSTAR. Звісно, на етапі обробки це може бути не дуже цікаво людині, яка цим не займається. Адже інколи це кілька пікселів, просто точка – так і не скажеш, що це галактика (сміється).

Також нещодавно наша команда виграла хакатон від NASA. Це був такий мозковий штурм, який тривав 48 годин. Усього на нього реєструвалися 2 303 команди з-понад 100 країн світу. До глобального відбору пройшло 350 команд і з них обрали 8 команд-переможців у різних номінаціях. Ми отримали перемогу в номінації The Best Use of Technology.

У нашій категорії Let’s Connect треба було придумати щось, що буде з’єднувати в космосі. Тому ми вигадали такий конектор, який допомагатиме із заправкою супутників у космосі. Супутники – це дороге обладнання, яке може працювати роками. І буває таке, що пальне супутника вже закінчилося, він більше не може коригувати свою траєкторію і стає потенційно небезпечним, бо може призвести до зіткнення з іншими супутниками.

Нашою ідеєю було ввести щось на кшталт нового стандарту. Як у нас зараз є універсальний роз’єм для зарядки мобільних телефонів Type C, ми пропонуємо універсальний конектор для супутників. Одну частину додавати відразу і з цієї частиною запускати на орбіту, а іншу частину конектора додавати до конструкції заправочної станції. Так супутники зможуть заправлятися. Зараз вони з технологічної точки зору не розраховані на дозаправку.

Окрім аспірантури та обсерваторії, я також працюю у школі. Викладаю роботехніку, тренерка міжнародної програми First. Її організатори проводять регіональні та всеукраїнські турніри з робототехніки та проєктного менеджменту, зацікавлюють дітей у STEM і показують що наука – це цікаво та важливо. У них беруть участь діти різного віку. Серед них дуже багато дівчат.

У нашому відділі обсерваторії співвідношення чоловіків і жінок – 50 на 50. Мені складно окреслити стан можливостей для жінок у науці в цілому. Якось глобальних перепон в Україні я не бачу. Можна припустити, що інша ситуація може бути для науковиць, які мають дітей. Догляд за ними може забирати багато часу, хоча я впевнена, що люблячий і турботливий чоловік буде підтримувати й допомагати у всьому.

Я була з тих школярок, які вчилися добре за всіма предметами. Ходила на різноманітні олімпіади – з біології, хімії, мов. Я зрозуміла, що хочу займатися математикою, коли в 11 класі думала, куди вступати, почала із запитання: які іспити я б хотіла складати? Найбільше мені подобалося розв’язувати математичні рівняння, задачі. У нас був збірник задач Сканаві, за яким треба було готуватися. І я щодня із задоволенням розв’язувала їх. Так я вибрала математику, але ще не знала, чи буду займатися наукою. Думала, можливо, буду шкільною вчителькою.

На 4 курсі в нас з’явився спецкурс, де викладачем був справжній науковець. До нього багато викладачів давали студентам майже розв’язану задачу, аби вони вивчили її. По суті, давали відповідь за них. А цей викладач дав задачу без жодних підказок, як її вирішити. Ми з подругою пішли в бібліотеку, узяли стос книжок, де були такого плану задачі. Коли я знайшла розв’язання, мені настільки сподобалося відчуття наукового відкриття, що я прийшла до цього викладача й запитала: «А ще багато таких задач? Мені вистачить?». І він відповів: «На ваш вік вистачить». Звісно, це було смішне питання, бо задач дуже багато. Потім, коли ми з колегами обговорювали плани на майбутнє, я сказала, що хотіла б займатися наукою, але мені не дуже подобається викладати. Виявилося, що в нас є Національна академія наук, де займаються тільки науковою діяльністю. Я зрозуміла, що хочу працювати там.

Багато людей полишають науку, бо не бачать, чи цікаві комусь їхні результати. У мене ж так склалося, що я весь час знала, що це комусь потрібно

Якщо говорити, у чому полягає моя робота: є багато явищ, які можна описувати рівняннями. Тобто будуються математичні моделі реального світу. Наприклад, зараз математики моделювали, наскільки швидко буде поширюватися коронавірус. Є реальне явище – коронавірус, і є математична модель, куди ми можемо підставити, скільки зараз хворих, і порахувати, скільки буде через тиждень. Фізичні закони мають певні симетрії. Тобто робимо певні перетворення – наприклад, заміну змінної, а рівняння мають такий самий вигляд, як на початку. Моя робота – шукати такі симетрії.

Також я займаюся класифікаційними задачами. Тобто у мене є певна група рівнянь, а я розрізняю їх за симетрійними властивостями. У чому полягає складність класифікаційних задач? У них якщо пропустити хоча б одне розв’язання – усе піде не так. Треба бути дуже уважним, щоби нічого не втратити.

Мої рідні дуже часто кажуть, що я в реальному житті, як і у задачах, дуже старанно все класифікую. Вони сміються, що необов’язково робити з такою точністю. У мене якось родичі попросили допомогти їм розкласти картоплю в мішки. І я настільки ретельно класифікувала її, що це вже точно професійна деформація (сміється).

Не буду надягати рожеві окуляри: в Україні дуже важко мотивувати займатися наукою. Кожен математик – потенційний програміст. Тим паче зараз на піку популярності Data Science, Machine Learning, для яких потрібні математичні знання. Тому дуже важко залучити аспіранта в Інститут математики, якщо він знатиме, що його стипендія – 6 000 гривень. Та сама молода людина може піти в ІТ й отримати в рази більшу зарплату. Тому мені здається, що зараз у науку йдуть лише справжні ентузіасти.

Не буду надягати рожеві окуляри: в Україні дуже важко мотивувати займатися наукою

Мені завжди подобалося навчатися, ставити експерименти. Моя мама працювала медиком – це надало перший поштовх цікавості до фізіології людини. У шкільні роки брала участь у Малій академії наук і різних олімпіадах із природничих наук. У певний час постало питання, хочу я бути лікаркою або біологинею. Захоплення генетикою й дослідницька діяльність перемогли. Тому я вступила на біологію в Києво-Могилянську академію, а потім перевелася у КНУ на генетику.

Моя наукова кар’єра розпочалася ще під час навчання. Традиційно під час навчання на природничих факультетах студенти вже із другого курсу шукають можливість стажуватись у наукових інститутах. Це дозволяє зануритись краще в тему та атмосферу дослідництва. А також відчути всі переваги, недоліки, зрозуміти, чи подобається такий стиль життя. За час мого навчання на бакалавраті та магістратурі я займалась різними дослідженнями: від хвороби Паркінсона та вимірювання довжини теломерів (маркерів старіння) до вивчення генетики рослин.

Зараз я директорка генетичного сервісу Myhelix. Ще студенткою я мріяла про можливість дізнатись свої варіанти деяких генів, які ми досліджували на заняттях. Моя однокурсниця – Руслана Шадріна – так само захопливо мріяла про таку можливість. Після закінчення університету ми вирішили від мрій перейти до дій. І розпочали наш шлях побудови стартапу. Зараз це вже компанія, яка займається нутрігенетикою – напрямом у генетиці, що досліджує генетичні особливості засвоєння різних нутрієнтів. Так ми допомагаємо людям краще зрозуміти себе та збалансувати свій раціон враховуючи спадкові особливості.

За моєю спеціальністю багато жінок-науковців, але досі лише дві жінки зі званням член-кореспондент НАН