Власний досвід«Я працювала в Colgate-Palmolive і Logitech, а тепер працюю в Google»

Киянка Карина Юсупова працює Digital Marketing Strategist у європейській штаб-квартирі Google у Дубліні.

До того, як переїхати до Ірландії, Карина встигла здобути вищу освіту в Україні та Швейцарії, пройти стажування в київському офісі Nestlé та попрацювати одразу в кількох міжнародних компаніях: Colgate-Palmolive, Logitech і Medtronic.

Ми попросили Карину пригадати, як склався її маршрут Київ-Женева-Дублін і які злети та падіння передували роботі в Google.

Танці vs економіка

Я вступила до університету, коли мені було 16 років. Заздрю людям, які вже в цьому віці розуміли, що хочуть робити в майбутньому, бо про себе такого сказати не можу. [усміхається]

На той час я навчалась одночасно в двох закладах: загальноосвітній школі та економіко-правовому ліцеї. Оскільки паралельно з навчанням уже кілька років танцювала в київській школі-студії Todes, після школи планувала їхати за кордон і продовжувати кар’єру в хореографії. Мені здавалося, що в моєму житті все вже вирішено: танцюватиму в балеті. Але батьки наполягли на тому, щоб я здобула вищу освіту, тож плани довелося корегувати.

Спершу я хотіла йти на юрфак, та натомість обрала економіку. Туди мене також скерували батьки, пояснили, що незалежно від того, що далі робитиму (навіть якщо захочу відкрити свою танцювальну школу), буде корисно мати базову економічну освіту, яка дає більшу гнучкість, ніж юридична. У 2011 році я вступила на бюджет до КНУ імені Тараса Шевченка, де вивчала міжнародну економіку й маркетинг.

Знаю, що дехто цього соромиться, але я не приховую, що обрати спеціальність мені допомогли батьки. Зараз, озираючись на свій досвід, переконана, що це рішення було правильним.

Стажування в Nestle

Перший рік в університеті я думала: «Боже, що я взагалі тут роблю?» [усміхається] А потім зрозуміла, що вчитися мені досить легко та якщо я вже тут, то треба робити це нормально.

Після третього курсу на якомусь ярмарку вакансій я підійшла до стенду Nestlé і дізналася, що в них є програми стажування. Залишила заявку й пройшла відбір. Цікаво, що це була єдина компанія, куди я подалася на стажування. Але в мене в житті так завжди: якщо чогось дуже хочу, то зосереджую на цьому всі свої зусилля та вірю в те, що все вийде.

Стажування тривало два місяці. Я працювала у відділі маркетингу в підрозділі кулінарії. Ще впродовж навчання зрозуміла, що маркетинг – той напрям економіки, у якому можна розвиватися з креативного погляду. Тому вирішила спробувати себе саме в маркетингу, і цей досвід став для мене дуже цінним.

Магістратура, з якою не склалося

Коли я була на другому курсі, моя мама поїхала працювати в Женеву. Улітку я прилетіла до неї в гості, щоб провести місяць у Швейцарії й побачити, як це жити там.

Тоді ж (мабуть, щоб підготувати мене до дорослого життя) мама вирішила взяти мене із собою у відрядження до Парижа, на захід для фінансистів із різних країн. Їй чомусь здалося класною ідеєю привести на вечерю з іноземними фіндиректорами доньку, яка все життя вчила німецьку мову й англійську знала so-so. [сміється]

Але там я, несподівано для себе, зрозуміла, що насправді не так погано говорю англійською й що мені навіть є, що розповісти дорослим серйозним людям. Для мене це стало першим визначальним моментом.

Потім, на третьому курсі, один із викладачів сказав мені: «Слухай, ти молодець і мені здається, що колись житимеш десь у лісочку під Цюрихом». Тоді це здалося дивним, але таких невеликих моментів на моєму шляху траплялося чимало.

Саме цей викладач запропонував мені поїхати на магістратуру у Велику Британію за грантом від університету, і я загорілася цією ідеєю. Почала активно вчити англійську мову, а під кінець четвертого курсу склала іспит IELTS. Та, на жаль, потім цей грант відпав: саме в той рік, коли я закінчила бакалаврат, нашому університету його не дали.

Тоді ж у мене вперше з’явилась ідея із Женевським університетом. Я склала IELTS, GMAT, але не подала документи. Чому? Просто тому що засумнівалась у собі. Подумала: «Ну хто мене візьме в університет за кордоном». Ба більше, це державний ВНЗ, а в них і своїх розумних людей достатньо.

Я вирішила: окей, якщо не їду навчатися за кордон, буду продовжувати навчання тут. Насправді, я не дуже хотіла на магістратуру в [університеті] Шевченка – це був гештальт, який треба було закрити. Тому, щоб не гаяти час, подумала, що паралельно піду працювати.

Робота в Colgate-Palmolive

Мені дуже сподобалося в Nestlé, тому я хотіла й далі працювати в міжнародній компанії. Вирішила спробувати свої сили в Colgate-Palmolive, пройшла співбесіду й близько року провела там, у відділі бренд-менеджменту.

Я працювала з брендами Palmolive, Lady Speed Stick і Mennen Speed Stick. За нами з колегами було закріплено 7 продуктових категорій і близько 80 продуктів. Працювати було складно, але мій менеджер давав мені автономію в роботі, тому я досить швидко всьому навчилася. Потім навіть допомагала робити деякі речі бренд-менеджерам, набагато старшим від мене за рангом.

Ми з командою відповідали за вивід продуктів на український ринок. Визначали, як запускати той чи той продукт, які маркетингові активності планувати й між якими медійними каналами розподіляти маркетингові бюджети; співпрацювали з іншими департаментами, наприклад фінансів і логістики.

Крім того, ми щотижня аналізували, що роблять наші конкуренти та як змінюються долі на ринку. Там, на практиці, я зрозуміла, що мені дуже цікава аналітична робота, але знань з аналітики бракує, адже в університеті цього фактично не вчили. Це стало одним із факторів, який потім визначив мій вибір спеціальності у Швейцарії.

Компанія була міжнародною, але з фокусом на українському ринкові; з іноземців в офісі був тільки генеральний менеджер з ПАР. До того ж, коли я зіштовхнулася з американською корпоративною культурою, зрозуміла, що європейська культура, як, приміром, у Nestlé, мені все-таки ближча. Це також вплинуло на мої подальші кар’єрні кроки.

Паралельно з фултайм-роботою в Colgate-Palmolive я продовжувала вчитися на бюджеті в університеті й танцювати в балеті MyWay. Шість із семи днів на тиждень проходили приблизно так: зранку я їхала в університет, сиділа на ранкових парах, потім залишала домашку та бігла в офіс. Тут треба зазначити, що я дуже вдячна своєму менеджеру, який ішов мені назустріч і дозволяв приїжджати на роботу не на 9 ранку, а трохи пізніше, після пар.

Потім, після повноцінного робочого дня, я їхала на тренування з балетом і танцювала з 21 години до півночі. Водночас колись ще треба було встигати жити. Жити я встигала мало, зате зараз є, про що розказувати. [усміхається]

Зламний момент

На початку 2016-го року в мене захворів тато.

Тоді мій світ перевернувся: я зрозуміла, що, якою хорошою людиною ти би не був, завжди може трапитися щось, що не контролюєш, через що все піде шкереберть.

Не буду вдаватися в подробиці та розповідати, як складно нашій сім’ї дався цей період. На щастя, зараз тато здоровий і все гаразд. Але ця ситуація спонукала мене все переосмислити.

Я психанула, підняла документи, які збирала за рік до того, і вирішила все-таки подати їх до Женевського університету. От тільки згадала про це за день до закінчення прийому заяв.

28 лютого я зателефонувала в службу доставки та попросила кур’єра приїхати за дві години. Побігла робити копії документів, віддала пакет – і якимось дивом 29-го лютого (це був високосний рік) університет їх усе-таки отримав.

Я завжди хотіла залишатися в Україні, тому поїхати було для мене складним кроком. Але все склалося так, як мало скластися. Була настільки невпевненою в собі, що цей копняк був просто необхідним, щоб перестала боятися й почала пробувати.

Я звільнилася з роботи, взяла річну академічну відпустку в університеті та поїхала до Женеви.

Освіта у Швейцарії

Вибір країни для навчання визначали кілька суттєвих факторів. По-перше, у мене не було грошей, тому я розглядала тільки країни, де вища освіта безкоштовна чи дуже дешева. По-друге, хотіла обрати місце, де справді сидітиму й учитимуся. Тому вибір звузився до Швейцарії (на цей варіант мене надихнула мама) і Німеччини.

Також для мене було важливим, щоб моя програма включала обов’язкове стажування. Я знала, що отримати роботу в Європі буде складно, і хотіла, щоб, якщо раптом нічого не знайду, у мене було хоча би стажування від університету.

Поки працювала в Nestlé й Colgate-Palmolive, я чітко зрозуміла, яких знань і навичок мені бракує. Оскільки мала справу з різними аспектами роботи (фінансами, логістикою, продажами), мені треба було краще розібратися в цій кросфункціональній комунікації: зрозуміти, хто й за що відповідає, як ми всі разом працюємо. Я шукала спеціальність, на якій можна було б заповнити ці прогалини, і вступила на менеджмент із додатковою спеціалізацією Quantitative Marketing. Українською я би назвала це бізнес-аналітикою.

Одним із перших слайдів у презентації мого університету було те, що цей заклад щороку відраховує 42% студентів. Я зрозуміла, що попереду хардкор, але мене це тільки мотивувало. До речі, у деяких швейцарців є серйозні упередження до студентів із країн Східної Європи. Вони вважають, що в нас легше вчитися, тому ми завжди приїжджаємо з класними оцінками, а потім, коли потрапляємо в коло студентів із Західної Європи, учимося гірше. Але я довела, що це не так.

На першому курсі я не бачила нічого, крім університету. Будні чи вихідні, день чи ніч – неважливо. Увесь час ішов тільки на навчання. На роботу я пішла вже після цих двох семестрів. Стажування знайшла сама на LinkedIn.

У Швейцарії знайти стажування, а тим паче роботу, студентові важко. У мене в групі були навіть швейцарці, які теж мали з цим складнощі. Але якщо я довго шукала та зрештою його знайшла, це все ж таки можливо.

Робота в Logitech, Medtronic і два дипломи

Я почала працювати в Logitech (швейцарській компанії, яка виробляє комп’ютерну периферію – ред.). Спершу мене взяли в глобальну команду, а потім перевели в регіональну.

Працювала в бренд- і портфоліо-менеджменті, а тоді почала плавно переходити до продакт-менеджменту, оскільки не тільки опікувалася комунікацією довкола запуску продукту, а й тісно співпрацювала з інженерами й дизайнерами на стадії розробки. Наприклад, знала, чому продукт має саме такий колір або чому в нього такий форм-фактор.

Після стажування мене хотіли перевести на постійну роботу до відділу продакт-менеджменту, але виникла проблема з дозволом на роботу. Мене перекинули в регіональну команду, де можна було працювати за тимчасовим контрактом, поки питання з документами не вирішать. У новій команді я робила практично те саме, просто працювала в межах одного регіону й сиділа поверхом нижче.

Згодом у мене почав спливати термін студентської візи. Компанія не змогла зробити запит на дозвіл на роботу, тож мені довелося звідти піти. Від мене, на жаль, тут нічого не залежало, тому просто прийняла це рішення й знову зосередилася на навчанні.

Водночас добігла кінця моя академвідпустка в українському університеті. Поки працювала в Logitech, я перевелася на «заочку» та їздила на сесії в Київ. Закінчити магістратуру в Україні для мене було принциповим питанням, адже на той момент уже вклала дуже багато ресурсів у це навчання. Зрештою, я випустилася з київського університету з червоним дипломом, у якому не було жодної четвірки. Але попереду на мене чекала робота над дипломом у Женеві.

Диплом у Швейцарії – це не два тижні роботи з копіпастом, а повноцінна дослідницька робота. У нас було піврічне дослідження в межах великої теми про взаємодію людини та діджитал-інтерфейсів. Моя частина роботи стосувалася чат-ботів. Університет виділив мені гроші на це дослідження, і працювати було неймовірно цікаво.

Коли писала диплом, мені зателефонувала колишня колега. Сказала: «Слухай, ну Logitech тобі не зміг зробити документи, але мій чоловік, який працює в Medtronic, якраз шукає людину собі в допомогу. Можливо, ви з ним знайдете спільну мову».

Я пройшла співбесіду в Medtronic (одному з найбільших виробників медичного обладнання – ред.) й отримала піврічний контракт у департаменті стратегії й аналітики.

Я працювала там, доки дописувала диплом, аж поки знову не постало питання документів. Тоді я психанула – і так стався Google.

Прощання з Женевою

Medtronic запропонували мені новий контракт і були готові владнати ситуацію з візою, але я дуже боялася залишитися без роботи, якби з документами щось пішло не так. Тоді допомагала своєму хлопцю, поки він навчався, тому знайти роботу було критично важливо. Тож я розцінила ці складнощі як сигнал, що треба щось змінювати.

Паралельно мені зробили пропозицію із PhD з університету в Сен-Ґаллені. Мій професор шукав собі асистента для досліджень і запропонував цю позицію мені. Я знала, що Сен-Ґаллен – найпрестижніший ВНЗ у Швейцарії, і там платять класні гроші. Але на той момент просто стомилася від двох вищих освіт і сказала, що не готова.

Коли закінчувала університет, у мене був найвищий середній бал на факультеті. Я виголошувала промову від класу на церемонії вручення дипломів й отримала грант від Федерації підприємств Франкомовної Швейцарії.

Що можу сказати: я ботан і завжди ним була. [сміється] Я люблю вчитися й люблю кидати собі виклики.

Співбесіда в Google

Як не дивно, в історії з працевлаштуванням у Google мало цікавого. Я хотіла працювати в штаб-квартирі, у міжнародному середовищі, тому знайшла на сайті Google вакансію в Дубліні та подала заявку на позицію Associate Account Strategist.

До відбору й інтерв’ю я поставилася дуже спокійно. У мене однаковий підхід до всіх співбесід: якщо це моя компанія, а я їхня людина, ми зійдемося. Якщо ні, то мені до них не треба. Із Google у нас усе склалося.

З боку Google рекрутинг був швидким і приємним. З погляду найму працівників це найбільш структурований процес з усіх, із якими мені доводилося мати справу.

На тому етапі, коли твоя заява вже пройшла скринінг, усе дуже просто й зрозуміло. Рекрутер допомагає тобі підготуватися до інтерв’ю, розповідає, чого очікувати, ділиться корисними матеріалами для підготовки.

Напередодні співбесіди я уважно прочитала опис роботи та сфокусувала увагу на тому, які від мене були очікування. Наприклад, на цій позиції вимагалося детальне знання продукту.

Ходять історії про якісь страшні співбесіди в Google. Але з мого досвіду співбесіда – це більше про те, як ти себе подаси, а не про те, яке запитання поставлять. Дуже важливо встановити зв’язок з інтерв’юером, навіть якщо співбесіда проходить телефоном.

Рік у Google: перша робота й підвищення

У травні 2019 року я переїхала до Дубліна й вийшла на позицію Associate Account Strategist, яку обіймала до квітня цього року.

Я працювала з ринками Східної й Центральної Європи з фокусом на ринку України. До моїх обов’язків входило консультування клієнтів щодо наших продуктів прямо чи опосередковано, через діджитал-агенції. Моїми клієнтами були представники малого й середнього підприємництва. Це означає, що в один день ти спілкуєшся із клієнтом, який продає автозапчастини, а в інший – із представником сервісу доставки продуктів. Це допомагало мені розвиватися як професіоналу: оскільки постійно мала справу з різними бізнес-моделями, то отримала загальне уявлення про те, як вони працюють.

До карантину й переходу на нову позицію мій типовий день складався приблизно так. Найперше, що я робила, коли приходила в офіс, це снідала. [усміхається] Думаю, ні для кого не секрет, що в нас в офісі є кайфова їжа, тому часто приходжу раніше, щоб поснідати в компанії людей із різних команд і країн. Потім, у першій половині дня, мала кілька дзвінків із клієнтами. Між дзвінками робила інтервали: перед розмовою – на підготовку до зустрічі, після – на письмовий фолоу-ап для клієнта або адміністративні задачі.

Після обіду, якщо в мене залишалися сили, могла запланувати ще кілька дзвінків. Дні, коли мала по шість зустрічей із клієнтами, були дуже складними. Інколи ми відвідували командні зустрічі й мітинги з кластером (наприклад, із командами Польщі та Чехії), де обмінювалися новинами та досвідом.

Вечір я залишала на те, щоб зробити якусь аналітику для клієнтів або, якщо нагальних потреб не було, виокремлювала трохи часу на вивчення наших продуктів, щоб краще в них розбиратися.

У квітні я перейшла до нової команди, тому тепер розклад та обов’язки в мене інші. Правда, наразі виконувати їх доводиться в дистанційному режимі.

Як Digital Marketing Strategist я працюю із середніми та великими бізнесами. Раніше мала свій портфель і своїх клієнтів, а тепер працюю в структурі, де одного клієнта ведуть одразу кілька людей.

Тепер у мене є власна маленька команда. Акаунт-менеджери опікуються комунікацією з клієнтами, а я відповідаю за аналітику й довгострокові бізнес-інсайти. Зараз моя роль дуже актуальна в контексті того, що бізнес стрімко змінюється й треба розуміти, як краще підійти до клієнта. Я допомагаю їм визначитися зі стратегією та підготуватися до виходу на експорт, готую дослідження ринку. Тобто займаюся аналітичною частиною роботи, яку або самостійно комунікую клієнтам, або просто передаю акаунт-менеджерам, які потім допомагають правильно донести це клієнту.

Команда в нас інтернаціональна: зі мною працюють колеги з Німеччини, Португалії, Франції, ПАР. Я дуже рада, що знову опинилася в міжнародному середовищі, адже це те, чого бракувало на попередній посаді.

Робота в команді та work-life balance

Оскільки донедавна я працювала з українським ринком, моя попередня команда складалася з українців. У Google ми потрапили з різним бекграундом: хтось навчався в Україні, хтось – у Німеччині, хтось – у Китаї, але однаково мали багато спільного.

Наша команда була дуже дружною: разом ходили на спорт, дивилися фільми.

З одного боку, це класно. А з іншого, у такому режимі досить складно тримати баланс між роботою й особистим життям. Коли я виходжу з офісу, мені хочеться поспілкуватися не з гуглером, а з лікарем або художником – тобто з кимось, у кого будуть інші інтереси й інший образ мислення.

Із часом я переконалася, що робочі й особисті комунікації варто розділяти. Ти не можеш постійно спілкуватися з одними й тими ж людьми, як і не можеш дивитися одні й ті ж фільми. У чому перевага роботи в міжнародній компанії, якщо ти більшість часу спілкуєшся лише з носіями своєї культури?

Раніше, коли я чула щось про ментальне здоров’я та work-life balance, я думала, що це прерогатива людей із Заходу, у яких немає інших турбот і які самі собі вигадують проблему балансу. Але коли я прийшла в компанію, де працює 8 тисяч співробітників, а темп роботи максимально швидкий, я зрозуміла, що це реальна проблема. Навіть пішла на йогу, хоча все життя скептично до неї ставилася. [усміхається]

(Не)впевненість у собі й допомога компанії

Google – це гігантська корпорація, тому тут дуже важливо правильно себе позиціонувати. У нашій у компанії популярний вислів: «If it's based on facts, it's not bragging». Тобто якщо те, що ти розповідаєш про свої досягнення, базується на фактах, то це не вихваляння. Але в мене є проблеми з тим, що ми називаємо видимістю роботи: я часто працюю за лаштунками проєктів і соромлюся говорити про власні успіхи. Навіть це інтерв’ю – це дуже великий крок для мене.

Для таких людей, як я, у Google створили ініціативу #IAmRemarkable. Її історія почалася з того, що дівчата-гуглерки помітили, що жінкам складніше говорити про свої досягнення. Їхні спостереження підтвердили наукові дослідження: виявилося, що жінки справді мають труднощі із селф-промоцією й частіше за чоловіків соромляться розповідати про свої успіхи. Вони вирішили, що потрібно якось допомогти жінкам напрацьовувати ці навички, і запровадили #IAmRemarkable.

Із часом стало зрозуміло, що жінки не єдині, хто стикається з цією проблемою, тож тепер ініціатива охоплює й інші недорепрезентовані групи. Згодом ініціатива взагалі вийшла за межі Google: фасилітатори проводять тренінги #IAmRemarkable для співробітників інших компаній, а кількість людей, які долучилися до цієї ініціативи, уже перевищила 100 тисяч осіб.

Кілька місяців тому я теж пройшла цей воркшоп. Не скажу, що щось кардинально змінилося, але я справді переконалась у тому, що маю, чим пишатися. [Після цього] розумієш, що, навіть якщо сам ставишся до себе критично, люди навколо бачать, що ти класний. Круто, що компанія допомагає тобі розвиватися не тільки з погляду професійного росту, а й просто як людині.

Важливо, що Google – це корпорація, яка підтримує жінок. У нас багато великих і малих жіночих ком’юніті, багато жінок-менторок, жіночих книжкових клубів та інших прекрасних ініціатив. Нас часто запрошують на заходи на кшталт конференції Women in Tech: мої колеги-дівчата їздять до різних країн і діляться своїм досвідом з іншими жінками.

Я знаю, що в деяких компаніях із цим не просто, а тут відчуваю, що мені справді допомагають. І взагалі, якщо ти просиш про допомогу, то в Google ти її отримаєш. Просто я довго цього не робила, думала, що впораюся сама.

Висновки

За цей час я впевнилася в тому, що дуже важливо вірити у свої сили. Не ставити собі обмежень, а знати, що якщо будеш настирним і багато працюватимеш, у тебе все вийде.

Я щоразу думала, що чогось не зможу. Була впевнена, що не вступлю в університет у Женеві; коли подавалася в Google, припускала, що мене навіть не запросять на співбесіду. Але однаково робила ці спроби й зрештою отримувала те, чого хотіла.

Також я переконалася, що для роботи у великих міжнародних компаніях важливо мати емоційний інтелект і постійно над ним працювати. Щоб вести комунікацію на такому рівні, має бути дуже розвинена емпатія: тобі має бути щиро цікаво, чому людина, із якою ти маєш справу, поводить себе так чи інакше.

Я дуже вірю в концепт навчання протягом усього життя: це те, що завжди допомагало мені розвиватися. Коли ти не навчаєшся, хтось далі біжить уперед, а ти залишаєшся на місці. Тому я продовжую приділяти багато часу самоосвіті.

Нещодавно мій хлопець запитав мене: «Якби в тебе було багато грошей, на що їх витратила б? На будинок? Чи, може, на машину?» Я чесно відповіла, що, якби в мене справді було багато грошей, пішла б отримувати диплом інженера. Дозволила б собі три роки не працювати, оплатила навчання у ВНЗ і пішла вчитися чогось нового.

Я дуже хотіла би здобути освіту з інженерії та продуктового дизайну. От тоді зможу сказати, що я справді різностороння людина. [усміхається]