Власний досвід«На мене дивилися з подивом: «Що це за дівчинка?». Це жінки, які розпочали кар'єру до 20 років

Можна ніколи не дізнатися, чи була якась можливість сприятливою, якщо не спробувати. Ніхто не підкаже, який вік вважається «ідеальним» для того, щоби почати будувати кар’єру. Однак не менш важливо займатися справою, яка подобається, і намагатися зробити все, щоби реалізуватися в ній.

Ми поговорили з дівчатами, які розпочали кар’єру до 20 років. Вони розповіли нам про перші кроки у професії, упередження суспільства стосовно віку, пояснили, чи жалкують, що почали так рано.

На танці мене привели батьки у 12 років, щоб я чимось займалася. Мені дуже подобалося, але серйозно не сприймала. Потім потрапила у професійну команду. Тверком зацікавилася у 14 років, але треба було збрехати про свій вік, щоби мене пустили на тренування. Спочатку виходило не все, але я сильно кайфувала, у мене була прекрасна викладачка.

Коли мені було 16 років, моя тренерка поїхала працювати за кордон. Я припинила займатися на якийсь час, бо не знайшла кращої студії, натомість багато тренувалася вдома. А потім неочікувано навіть для самої себе вирішила організувати безкоштовний майстер-клас. Сильно переживала, просила всіх друзів поширювали інформацію, і на клас прийшли 20 людей! Я була дуже здивована. Уже наступного дня я відкрила свою групу.

Хореограф – це дуже відповідально. Ти працюєш одночасно з тілом і мозком дівчат, а це непросто. Я тренерка майже три роки, продовжую вдосконалюватися, проходжу різні онлайн та офлайн майстер-класи, вивчаю жіночу психологію. Наразі головний мій пріоритет – це розкривати дівчат, нести сенс через хореографію. Найкращим показником успіху є момент, коли дівчат виходять задоволені собою, щасливі, без комплексів і відчувають себе найсексуальнішою на світі.

З батьками мені дійсно дуже пощастило. Мене ніколи не обмежували та не зупиняли у творчих проявах. Вони раділи кожній дівчинці, яка приходила до мене, і позичали кошти на мій перший DanceDay. Думаю, що в момент, коли ти розвиваєшся, важливо мати когось, хто буде підтримувати тебе на 100%, й уникати всіх, хто не вірить. Навіть бабуся передивляється в інстаграмі мої танцювальні відео та коментує.

Тільки нещодавно я ухвалила рішення боротися з ейджизмом і відкрито говорити про свій вік. Раніше я уникала цього питання, особливо від своїх учениць. Через вік мене не хотіли брати працювати у студії. Бувало таке, що дівчинка займається, їй усе подобається, а потім дізнається вік – і більше не приходить.

Професія зробила мене впевненою та пробивною. Думаю, якби не наважилася організувати той перший клас, не отримала б і половини тих можливостей, які маю зараз. Для реалізації немає ідеального віку. Ти просто віднаходиш ту силу й енергію, яка вже живе всередині, і йдеш уперед. Головне, щоби це приносило тобі задоволення. І неважливо, це станеться у 16 чи 60 років.

Далі я вступила в Академію керівних кадрів культури та мистецтв у Києві на факультет графічного дизайну та реклами. На другому курсі я вирішила піти волонтерити як дизайнерка на «ГогольFest». До того ж треба було бути універсальним помічником: носити стільці, слідкувати за порядком, зустрічати спікерів і допомагати їм. Авантюра вдалася, бо там я познайомилася з більшістю відомих людей із креативних індустрій. Тому всім, хто тільки починає шлях в індустрії, раджу відразу шукати способи потрапити в «тусовку». Ваші контакти – це ваш ресурс.

Там я отримала замовлення, яке пізніше стало моїм дипломним проєктом. У ньому я була сама собі агенцією – і дизайнеркою, і копірайтеркою, і стратегинею. Цей досвід додав мені впевненості. Перша робота, на якій я працювала фултайм, це агенція політичного консалтингу. Гадаю, що саме там я виросла із графічної дизайнерки до артдиректорки зі стратегічним мисленням.

Зараз я не можу зрозуміти, чи мої конфлікти в роботі були через вік, чи через те, що я не мала soft skills. Я вчилась спілкуватися та домовлятися буквально на роботі. Коли усвідомила, що часто проблема в мені – стала зачитуватися книгами про ведення переговорів і кризову комунікацію. До мене прислухалися та брали на роботу, попри вік, брак досвіду чи конфліктність.

Я не шкодую, що почала працювати рано. Я пішла за своєю мрією та навчилася заробляти на тому, що мене дійсно заряджає, хоча в мене ніхто не вірив. Я вкладала зароблені гроші у свою освіту, подорожі та розваги. Дехто з моїх ровесників тільки зараз робить перші кроки у професії, а я вже маю реальний досвід і фінансову незалежність.

Поки ви не живете своїм життям і не ухвалюєте рішень – ви живете чужим життям, життям того, хто несе за вас відповідальність. Що раніше ви почнете, то швидше зможете проявити себе. Ось тут починається справжня сила та справжні пригоди.

Старт моєї кар’єри відбувся у громадському секторі в 19 років. Тоді я навчалася на політології й у мене були зовсім інші плани щодо того, що я буду робити в житті. Однак Революція Гідності забрала мого рідного дядька. У досить юному віці мені захотілося долучитися до громадських активностей і робити свій внесок у процес змін у країні. Мені боліла тема антикорупції та судової реформи. Навіть зараз, коли пройшло 7 років, розслідування, яке стосується причин смерті мого дядька, досі триває.

Усе розпочалося зі вступу до Відкритого Університету Реформ. Після трьох місяців навчання нас відправили на стажування у громадські організації. Я потрапила в Центр демократії та верховенства права на посаду молодшої аналітикині.

Наступною сходинкою був проєкт із німецькими партнерами. Ми створили перший в Україні антикорупційний тур. Це екскурсія місцями в Києві, які пов’язані з показовими кейсами корупції й антикорупційної боротьби.

Після цієї співпраці я зрозуміла, що всі реформи зав’язані на європейській інтеграції. Якраз тоді відчула, що переросла посаду аналітикині й хотіла бути безпосередньо залученою до формування політики та процесів, які на законодавчому рівні змінювали б життя українців.

Близько року я працювала в Українському центрі європейської політики та паралельно навчалася на магістерській програмі з публічної політики та врядування. Ми розробляли рекомендації для уряду та надавали експертну оцінку щодо того, як Україна інтегрується до ЄС.

У громадських організаціях я не зіткнулася з упередженнями стосовно мого віку. Я була там на стажуванні як молодша спеціалістка, тобто ріст був плавним і логічним. У міжнародному проєкті з німецькими колегами я також не помітила чогось такого. Навпаки, вони були приємно здивовані моїм віком. Тоді мені був 21 рік, і це не мало значення на співбесіді.

Зауваги стосовно віку я відчула на державній службі. Існує стереотип, що на неї потрапити самому неможливо, але мені вдалося. Я подавалася в чотири різні міністерства та пройшла в одне. Якщо говорити про те, чи дискредитує конкурсна комісія за віком, то ні. Але інтуїтивно це відчувається.

Я відразу потрапила в колектив, де всі були набагато старші за мене. Мені було 23 роки, і на мене дивилися з подивом: «Що це за дівчинка?» На мене це вплинуло, я почала ходити в костюмах, намагалася додати віку та серйозності за допомогою окулярів, жакетів. Де можна було уникнути відповіді на питання про вік, я робила це. Я прекрасно розуміла, що старшим людям це все видається дивним.

Я вважаю, що моя рання кар’єра є перевагою, тому що в мене вже багато досвіду роботи у громадському секторі, з міжнародними партнерами, і вже два роки на держслужбі. Якщо у вас є бажання щось робити, то треба обов’язково пробувати. Тому що будь-яка теорія не зрівняється з реаліями, з якими ви стикаєтеся на практиці. Набутий досвід дає мені можливість робити масштабніші та якісніші проєкти.

Вигорання від професії залежить не від віку, у якому ти почав кар’єру, а від того, як вибудувана робота в колективі, від керівника та команди. Безумовно, є моменти відчаю, коли ти довго працюєш, але нічого не виходить. Але водночас надихаєшся, коли бачиш результат. Коли розумієш, що це може реально допомогти людям, а країні наблизитися до Європейського Союзу.

Я займаюся медіамистецтвом, інтерактивною інсталяцією та перформансами. Навчалася в Київській дитячій академії мистецтв на факультеті образотворчого мистецтва. Паралельно захоплювалася експериментальним кінематографом, але в Києві не було можливості займатися цим. Після закінчення школи спочатку навчалася в Лондоні, а потім в Гаазі. Майже відразу почала брати участь у виставках, проєктах, перформансах паралельно з навчанням. І досі продовжую активно розвивати кар’єру в європейському й українському контекстах.

Моя перша виставка відбулася у 18 років. Разом із командою ми займалися діджеїнгом і візуальними ефектами на трансмедіальних фестивалях у Берліні. Тоді ж на Одеському міжнародному кінофестивалі виставили мої скульптури та колажі. На фестивалі в Гаазі відбулася моя перша незалежна виставка, поза навчанням чи чиїмось кураторством. Там я представила свої інтерактивні інсталяції.

Оскільки за кордон я переїхала вчитися, то було легко знайомитися та встановлювати робочі зв’язки. Я була наймолодшою на курсі, у будь-якій команді чи на виставці. Це було кумедно, тому що зазвичай не питають, скільки тобі років, але коли бачать дату народження в біографії, то у всіх з’являється подив на обличчі. Іноді це випливає в розмові, тоді мені захоплено говорять: «А мені 35, і ми з тобою в одній виставці». Не скажу, що вік колись заважав, але іноді було складно, тому що у всіх різний досвід. Для мене це могла бути перша виставка, а для когось сота. Але художня спільнота привітна в більшості випадків, і всі активно співпрацюють.

Торік, коли мені було 22, я брала участь на фестивалі CTM у Берліні. Це великий фестиваль електронної музики й медіамистецтва. Зранку я прийшла на будівництво своєї виставки й шукала координатора. Усі думали, що я волонтерка. Три дні поспіль мені доводилося пояснювати команді: «Ні, я художниця. Ні, я не можу допомогти, мені треба займатися своїми справами, он там моя робота» [сміється].

У медіаарт-просторах не так багато молодих художників, тим паче не так багато жінок. Панівною є чоловіча історія з технологіями, музикою, мистецтвом. Нещодавно була виставка, де були представлені п’ятеро художників, але всі вони були хлопцями. Неприємно, коли й куратори – чоловіки, й у виставці всі – чоловіки. Або коли тебе запрошують, тому що їм треба дівчина у програмі.

Хоча мені здається, що ситуація змінюється на краще. Зараз багато розмов щодо гендерної й расової рівності. Навіть у Європі це залишається великою проблемою. Вважається, що білий гетеросексуальний чоловік саме те, що ми маємо бачити в мистецтві. Але мені здається, багато інституцій стараються відбирати за професійними якостями, кураторськими ідеями, а не за іншими ознаками.

У будь-якій креативній професії важливо почати працювати рано, якщо є можливість і ресурс розвиватися. Це допомагає набиратися досвіду й контактів. Ти швидко вчишся, отримуєш різноманітний фідбек щодо своїх робіт. Робота з публікою цьому тільки сприяє. Якщо є можливість, за неї треба братися та пробувати себе в будь-яких напрямах.

На 16-річчя мені подарували гроші. Тоді я читала книжки, де писали, що найкраща інвестиція – у свої знання. Я ще цього не розуміла, але мені сподобалася ця фраза, тож вирішила зробити так, як пишуть у книжках. Не витратити кошти на якісь манатки, а купити курси з макіяжу. Вони були дорогими, але мені не вистачало зовсім трішки, тому я попросила в тата оплатити решту суми.

Коли я прийшла на курси, мені сказали, що треба стартова косметичка та свої пензлі. Я була шокована, тому що ті пензлі коштували як половина курсу, а я вже всі гроші витратила на навчання. Мені було соромно просити в тата знову, оскільки він і так доплатив за моє навчання. Тому я купила найдешевші базові пензлі.

На випускному екзамені я нафарбувала дівчинку, приїхав фотограф. Це була перша в життя професійна зйомка, де я була в ролі візажистки. Коли я побачила результат, то зловила себе на думці, що хочу переживати ці відчуття знову і знову. Ще не закінчивши курси розуміла, якщо я хочу цим займатися далі, то мені треба йти працювати в салон, бо в мене немає своєї косметики. Або десь брати гроші на власну. Але де? День народження не скоро, треба щось вигадувати [сміється].

Я виставила резюме на Work.ua, але не вказала свій вік. Скоро мені подзвонили. Тоді я ще навіть не отримала диплом візажистки, мені 16, а я вже їхала влаштовуватися на першу роботу. Я приїхала й почала шукати салон. Салон, звісно, виявився «острівцем» у торговому центрі, який надавав послуги експрес-макіяжу. Мене запитали, скільки мені років, чи я закінчила курси. Я пояснила, що більшість макіяжів я вмію робити та знаю всі техніки. Роботодавицю це влаштувало, бо вона бачила мої роботи, які їй подобалися. Мені платили 100 гривень за 10 годин роботи. Я працювала з їхніми матеріалах, були дні, коли було багато клієнток. Мені дуже щастило, якщо в місяць я заробляла 3000 гривень. Так я назбирала 5000 гривень, яких мені вистачило, щоби купити якусь бюджетну косметику.

В 11 класі я почала напрацьовувати портфоліо. Якось знайома стилістка почала кликати мене на зйомки. Я була в захваті, поки не зрозуміла, що весь гонорар, який бренд виділяв на візажистку, вона забирала собі. Мені ж віддавала 200 гривень за матеріали. Було дуже неприємно.

Усе літо після 11 класу я постійно їздила на безкоштовні зйомки, працювала над портфоліо. Іноді були жахливі зйомки, заради яких я прокидалася о 5:00 ранку та їхала через усе місто з важким кейсом косметики. Часом я навіть сама організовувала зйомки, орендувала студії, кликала моделей. Потім почалися класні проєкти, які добре мене витягнули.

Я закінчила курси із зачісок, стала майстринею-універсалом. На карантині я почала запускати онлайн-марафони з макіяжу, а сама зайнялася саморозвитком. Після першого карантину зрозуміла, що це дійсно комусь треба. Це був мій переломний період. У 18 років я перестала вважати, що я маленька чи просто ніхто.

Не було такого, що мені відмовляли у співпраці через мій вік. Навпаки, дивувалися: «Ого, тобі 18? Така маленька». Але негативно це не сприймали. Усі страхи були в моїй голові. Знаковим для мене стало навчання зачіскам у майстра-хлопця, старшого за мене на пів року. Він почав займатися ними у 12 років, а у 18 став чемпіоном світу. Це мене дуже змотивувало, подумала, що також можу.

Мені здається, майстерність і віднайдення свого стилю приходить тоді, коли в тебе зникає синдром самозванця. У мене це сталося в момент, коли на курсах я перестала чути щось нове. Усього я пройшла близько 25 курсів і купу майстер-класів. Я позбулася стану «вічної учениці» і зрозуміла, що я щось-таки вмію сама. Свій стиль не можеш знайти тоді, коли боїшся зробити щось неправильно. Та коли ти ознайомлена з базою, то можеш спокійно вибудовувати свою техніку.

Зараз я багато викладаю. Усе почалося з того, що дівчата запитали, чи є в мене курси «Макіяжу для себе». Тоді в мене навіть у планах не було такого, але я відповіла, що, звісно, є [сміється]. Щомісяця випускаю 10 дівчат з індивідуальних курсів, це 80–100 годин мого часу. Багато курсів схожі здебільшого на інструкцію. «Намаж це, а потім оце, і буде краса». Але насправді треба пояснювати логіку макіяжу, щоб у людини залишилася цілісна картина.

Зараз я знімаю онлайн-курс із макіяжу, на якому деякі лекції буде проводити психолог. Тому що мейк – це зображення внутрішнього стану, і хочеться, щоби він був доповненням, а не маскою.

У мене був момент, коли я працювала з одним вихідним на місяць. Через постійний контакт із людьми я віддавала їм багато енергії. Тоді в мене почалося вигорання, я усвідомила, що не робот, що мені треба відновлюватися. Я не шкодую, що почала будувати кар’єру так рано, тому що моє хобі стало моєю роботою. Часом згадую того хлопця, який почав навчатися зачісок у 12 років, і думаю, що в мої 16 років – це було навіть пізно [сміється].