Власний досвідЯ навчалася в Стенфорді та увійшла в рейтинг Forbes – Анна Шувалова, Pawa

Ми записуємо інтерв’ю з Анною Шуваловою в переговорці офісу технологічної компанії Roosh, до якої належить застосунок Reface і венчурна студія Pawa.

За нею – стіна з креативним фото команди, яке створили за допомогою Reface: за основу взяли зображення обличчя Ілона Маска та видозмінили його під членів команди. Венчурну студію Pawa, де Анна є керівною партнеркою, створили співзасновники й інвестори Reface Сергій Токарєв, Ден Дмитренко та Кирило Сигида.

Раніше Анна працювала в IT-компанії Genesis та інвестиційному фонді Horizon Capital. Після цього поїхала на навчання в бізнес-школу в Стенфорді, покривши близько 70% витрат на це за допомогою стипендії та гранту. До речі, рішення про вступ у бізнес-школу вона ухвалила під час підйому на вершину в Болівії, висотою 6000 метрів, але це вже окрема історія.

Нещодавно Шувалова ввійшла в рейтинг Forbes «25 жінок в українській IT-галузі». Попри такий кар’єрний ріст вона ділиться, що не дуже любить орієнтуватися на історії «успішного успіху». Ми спілкуємося з Анною про те, як вона стала аналітикинею після навчання на грецькій філології, чим запам’яталося навчання в Стенфорді та чому казати «ну ти ж дівчинка» – це мікроагресія.

За щасливим випадком після цього я отримала роботу в інвестиційному банку як асистентка. Під час перекладів текстів фінансових звітів мені стало цікаво в них розібратися. Адже, щоб вдало перекласти, треба розуміти, про що йдеться. Тому я багато запитувала в команди. Мені пощастило, адже вони дали можливість навчатися, працюючи з ними. Я запитала, що мені зробити, щоб стати аналітикинею. Мені дали книжки, які треба було почитати, і сказали скласти перший рівень CFA (сертифікат професіонала у сфері інвестиційної діяльності – ред.). Я так і зробила.

Зараз це звучить дуже просто, але насправді було навпаки. Уявіть: у мене повноцінна робота з ранку до ночі. А в інвестиційному банкінгу вважається нормальним, коли працюєш 90 годин на тиждень замість 40. Тоді всі мірялися, хто скільки працює. [сміється] А водночас треба було знаходити час, щоб учитися. Звісно, це мало свої наслідки, але коли працюєш над класним проєктом, дуже легко забути про те, що є щось, окрім роботи.

Три роки в стартапі: неймовірно, але дуже виснажливо

Після цього я займалася інвестиціями в сонячну енергетику. Було захопливо розуміти, що тисячі осель у Криму більше не мають проблем з електроенергією завдяки нам. Ба більше, вони отримують зелену електроенергію. Утім, ця історія для мене закінчилася з окупацією Криму.

Із початком війни я залишилася без роботи, мій брат пішов добровольцем на фронт, фінансові ринки впали. Це був дуже складний період для мене. У той час мій друг вийшов на роботу в ІТ-компанію та спитав, чи не хочу я спробувати себе тут. Це була компанія Genesis, яка тоді була лише стартапом, де працювало 70 людей (зараз у компанії більше 1500 працівників).

Коли долучаєшся до роботи в стартапі, можеш робити просто все, у цьому й увесь кайф. Є великий плюс: ти дуже багато вчишся. За три роки моєї роботи Genesis виріс у 10 разів. Це було неймовірно, але й дуже виснажливо. Тому я вирішила трохи знизити темп і сфокусуватися на тому, у чому в мене була найбільша експертиза, – на інвестиціях. Я перейшла в найбільшу інвестиційну компанію в Україні Horizon Capital. Окрім Genesis, у мене в портфелі були різні технологічні бізнеси: Rozetka, Jooble, Ajax. Паралельно я почала працювати з різними стартапами в межах венчурного напряму. Мене це так захопило, що почало конфліктувати з моєю роботою в основному фонді.

Рішення на висоті 6000 метрів

Рішення вступати в бізнес-школу прийшло до мене після довгої рефлексії та розмов. Остаточно я все для себе зрозуміла, коли підіймалася на вершину 6000 метрів у Болівії. Мені потрібно було взяти паузу на рік і подумати, де себе бачу далі. А провести цей рік у компанії розумних людей зі всього світу – класна ідея.

Звичайно, у кожного рішення є своя ціна. Я розуміла, що під час навчання не зможу розбудовувати свою кар’єру. Наприклад, через це на наступну кар’єрну ланку в Horizon я б потрапила пізніше. А ще не заробляла б гроші в цей час, а витрачала їх, це важливо. [сміється] Але я зважила й вирішила, що можливості, які відкриває бізнес-школа, переважують. Можливо, я могла б себе спробувати в інших компаніях, в інших країнах, і з такою освітою це було б простіше.

На кампус у Стенфорд я вперше потрапила в 2016 році, і це неймовірне місце, де мені хотілося бути. Я подавалася в кілька шкіл і вирішила: якщо вступлю в Стенфорд, то точно поїду, а якщо в інші, буду думати. Коли вступила в Стенфорд, питання знялося.

Також треба було розуміти, як це фінансувати, якщо я все-таки вступлю. Навчання на той час коштувало близько 135 000 доларів, і десь 50 000 – проживання (на житло та їжу). Стипендію, яка покриває частину витрат на навчання, може отримати будь-хто з країн, де рівень доходу нижчий, ніж у США. Також є стипендії, які даються для тих, хто непересічний професіонал у своїй сфері: відомий політик, спортсмен тощо.

Є й грантові програми, і можна шукати ту, яка підійде під ваш кейс. Є для жінок, які займаються фінансами та технологіями, наприклад. Таким способом можна «наколядувати» собі десь 70% навчання. Більше Стенфорд не дозволяє, інакше скоротить власну стипендію.

Слухати СЕО Microsoft і розробити стартап

У бізнес-школі в Стенфорді є три програми. МВА – стандартна дворічна програма для спеціалістів молодшого віку (27–28 років), які вже пройшли певний кар’єрний шлях. MSx – річна програма для більш досвідчених менеджерів, середній вік – 35–37 років. Із завершенням отримуєте ступінь магістра з менеджменту. А також є PhD, після якої ви отримуєте докторський ступінь.

Я вступила на програму MSx. Вона була більш міжнародна: якщо в MBA доля студентів з інших країн – 40%, то в MSx – більше 50%. Тому я мала дуже цікаву компанію: лікар із Нігерії, політик із Сінгапуру, американський бойовий пілот, інвест-банкір із Лондона. Це й одна з цінностей програми: є можливість поспілкуватися з дуже незвичним пулом людей. Від них учишся більше, ніж в аудиторії класів.

У виборі занять Стенфорд дуже гнучкий. Є обов’язкові предмети, але я, наприклад, скоротила їх до мінімуму. У мене вже є досвід у фінансах та маркетингу, тому я могла просто здати ці предмети й замість них взяти щось інше. 80% моєї програми були предмети на вибір. Вони були в різних форматах: лекції, семінари.

Багато популярних класів викладаються кейсовим методом. Вам дають домашку, наприклад опис проблеми зі списком запитань. Потім усі приходять у клас і починають обговорювати. Коли ти вдома вирішуєш цей кейс, то думаєш, що треба так вирішити, це ж очевидно. А потім у класі виявляється, що твій друг із Китаю думає, що зовсім інше очевидно. [сміється] Такий обмін думками призводить до того, що ти починаєш мислити набагато ширше.

У Стенфорді один день у тебе виступає СЕО Microsoft, в інший – партнер венчурного фонду Sequoia. До цього настільки звикаєш, що я навіть не можу сказати, що були якісь конкретні хайлайти. Також у нас були й практичні класи. Наприклад, я навчалася в Startup Garage, де спробувала себе в ролі підприємиці. Там навчали робити стартап із нуля: збираєш команду, проходиш усі етапи (від пошуку ідеї до її реалізації) – і все закінчується тим, що ти пітчиш свій стартап інвесторам. Проєкт, який ми розроблювали з командою, навіть отримав фінансування.

Вибудувати міст між Україною та Кремнієвою долиною

Я знала, що хочу повернуся в Україну, бо хочеться щось круте робити саме тут. Усе моє життя було пов’язане з різними потрясіннями, через які країна проходила. Можливо, тому в мене сформувався такий зв’язок. До того ж я знала, що мені хочеться – вибудувати міст між Україною та Кремнієвою долиною.

У мене було декілька варіантів, який буде наступний крок, один із яких – залишитися працювати в США. Але я оцінювала ці можливості з погляду цікавості для мене, реалізації свого попереднього досвіду та впливу на локальну екосистему. Так я й потрапила у венчурну студію Pawa, де зараз є керівною партнеркою.

Формат венчурної студії передбачає, що команда не тільки інвестує в цікаві ідеї стартапів, але й безпосередньо втілює ці ідеї в життя. Це дозволяє мені використовувати все, чого я навчилася за роки своєї роботи в інвестиційній сфері, працюючи з технологічними компаніями, і за час навчання в бізнес-школі. Ми фокусуємося на складних технологіях машинного навчання, які поки що мало розвинуті в Україні, але користуються дуже великим попитом на розвинутих ринках, зокрема в Штатах.

«Навіщо тобі працювати, ти ж красива»

У мене було дуже мало жінок на керівних позиціях, із яких я могла брати приклад, окрім Олени Кошарної (співзасновниця та головна виконавча директорка Horizon Capital – ред.). Часто я була єдиною жінкою на зустрічі. Звісно, інколи стикалася з перепонами з боку менеджменту, який не міг так серйозно сприймати жінку-співробітницю, як чоловіка. Але я не дуже переймалася через це, бо мені пощастило з колегами, які підтримували.

Після Стенфорда я зрозуміла, що в нас вважаються нормою багато моментів, які в США є дискримінацією. Тепер це мене тригерить. Наприклад, існує мікроагресія. Сказати «ну ти ж дівчинка» вважається нормальним і людина начебто не хоче нічого поганого зробити. Такі моменти вважаються дискримінацією. У США вчать звертати на них увагу, бо вони в майбутньому можуть коштувати вам стосунків із колегами. У нас такому не вчать. Тому досі траляються фрази на зразок «навіщо тобі працювати, ти ж красива».

У мене був так званий синдром самозванця, але Стенфорд навчив мене з цим боротися. Коли приїжджаєш туди, тобі здається, що ти найтупіша людина на планеті, а всі навколо такі класні й досягли неймовірних успіхів. А потім спілкуєшся та розумієш: у цьому я теж непогано справляюся. Мені здається, дівчата частіше мають проблеми з впевненістю в собі та своїх силах. Тому що хлопчикам ще з дитинства дають прокачку: «Ти пацан – ти зможеш». А «ти дівчинка – ти зможеш», ви таке чули? Я – ні. Це й призводить до виникнення подібних комплексів. Інколи шлях, щоб це подолати, займає все життя.