Власний досвідВід «Підйому» до співпраці з ООН і голлівудськими зірками. Режисерка монтажу Тетяна Ходаківська
Інтерв'ю про роботу в Нью-Йорку, рівність в індустрії кіно та нові проєкти
Тетяна Ходаківська – українська режисерка монтажу й режисерка, яка з 2015 року працює в Нью-Йорку.
У фільмографії Тетяни – понад 20 стрічок, серед яких є призери міжнародних фестивалів класу А: «Ангели війни», «Російський трикутник», «Брати. Остання сповідь». Серед нагород режисерки – головна відзнака Chicago Film Festival за мінісеріал «Ангели війни» та премія «Золота Дзиґа» за монтаж фільму «Фокстер і Макс».
Роботу в США Тетяна почала з проєкту для ООН. Зараз вона працює над фільмами й серіалами за участю зірок: Міккі Рурка («9,5 тижнів»), Пітера Гріна («Кримінальне Чтиво»), Сюзанни Шадковскі («Лікарня Нікербокер», «Пліткарка»).
Ходаківська є членкинею Європейської кіноакадемії, Української кіноакадемії й Української гільдії режисерів. Вона також читає лекції з монтажу й викладає в кіношколах.
22 липня в онлайн-кінотеатрі Takflix вийшов документальний фільм «Манливий, солодкий, без меж або Пісні в танці про смерть», який Тетяна знімала разом із режисером Олександром Стеколенком. Медитативна стрічка, зйомки якої проходили в Італії, Грузії, Україні та США, досліджує, як люди сприймають смерть, і спонукає до діалогу на цю табуйовану тему.
Wonderzine Україна поговорили з Тетяною про роботу в Нью-Йорку, членство в Європейській кіноакадемії та diversity в кіноіндустрії. А заразом попросили пригадати, як складався її шлях від телебачення до кіно та з чого почалося захоплення монтажем.
Від фізмату до телебачення
Я навчалася у фізико-математичній школі й навіть не думала про кіно чи телебачення. Планувала стати економісткою: тоді вважалося, що це дуже престижна професія. Але ж «я – експериментатор»! [усміхається] Тож одного разу нашій школі запропонували зробити щось для радіо «Старшокласник» – і я підготувала для них свій перший матеріал.
За деякий час, усе ще під час навчання в школі, я познайомилася з режисером Іваном Кравчишиним. Вони з колегами планували знімати пілот молодіжної програми «Бомба». Мені запропонували спробувати свої сили в цьому проєкті.
Кравчишин дав мені дуже важливу настанову, якої я дотримуюся й досі: порадив узяти звичайну тему та спробувати розглянути її з несподіваного боку. Я подумала: що може бути більш звичним, ніж білизна? А який найбільш відсторонений сетинг для розмов про білизну? Верховна Рада! Нам з оператором зробили акредитацію від програми «Післямова» – і ми пішли знімати сюжет.
Усе почалося з бунтарства та спроби поєднати непоєднуване
Ось 16-річна я, на сукні й підборах, із дуже серйозним виглядом запитую народних депутатів про промисловість. Цікавлюся, як підтримувати українських виробників, а потім поступово переходжу до теми білизни. І ось ці відомі депутати вже розповідають нам про свою білизну: хтось показує майку з биркою від українського виробника, хтось каже, що має жовто-сині труси, але не носить їх, «бо це ж стяг!».
Режисеру дуже сподобався цей сюжет, і мені запропонували щотижня робити й вести рубрику «Стиль життя». Оскільки я ще навчалася в школі, ми випрацювали таку схему: хтось надсилав мені на пейджер повідомлення, я казала: «Ну все, мені на роботу» – і втікала з уроку на зйомку. [сміється]
Зрештою, так я потрапила на телебачення, куди ніколи не збиралася потрапити.
Тобто все почалося з бунтарства та спроби поєднати непоєднуване.
«Підйом»
Цей бунтарський дух перенісся й на «Підйом» на «Новому каналі». З 1999 до 2002 року я була головною режисеркою проєкту. Щодня прокидалась о пів на п’яту та їхала на роботу.
У нас із Машею [Єфросініною] та Юрою [Горбуновим], була прекрасна команда. Керівництво дало нам повну творчу свободу, тож ми постійно експериментували: і візуально, і сценарно. Це був безперервний акт творчості.
Пізніше, під час робочої поїздки до Лондона, ми з колегами дізналися, що над такими проєктами зазвичай працює 50 чи 100 людей, на противагу нашим 5–6. Але й там, за кордоном, наш креатив оцінили. «Підйом», до речі, в цей час двічі отримав премію «Телетріумф». Це була перша телепрограма, яка перемогла два роки поспіль.
У прямих ефірах було багато енергії: на відміну від кіно, на телебаченні ти відразу отримуєш зворотний зв’язок від глядача. Це дає великий запал, але водночас вимагає повної віддачі. Хоч «Підйом» був крутим майданчиком для експериментів, згодом я вирішила рухатися далі.
Перший монтаж
Монтажем я захопилася під час роботи на «1+1», де працювала режисеркою. Монтаж тоді був лінійний: аби щось скоригувати (умовно, посунути на два кадри), доводилося перемонтовувати все спочатку. А оскільки я вже мала цей дух бунтарства й експериментаторства, то постійно прагнула внести певні зміни задля результату.
Я не можу відмовитися від проєкту, якщо він мене цікавить і мотивує
Одного разу, коли я просила режисера монтажу щось підкоригувати, він сказав: «Давай я тобі покажу, як це робиться, а ти сиди й роби, експериментуй». [сміється] Мабуть, він думав, що я відмовлюся, але мене справді це зацікавило. Відтоді в моєму житті з’явилися нічні монтажі. [усміхається]
Здається, я готова до будь-якого робочого графіку: можу працювати й рано-вранці, і вночі. Але в цієї гнучкості є і зворотний бік, адже деколи мій робочий день затягується мало не на 24 години. Я не можу відмовитися від якогось проєкту, якщо він мене цікавить і мотивує. Або якщо бачу, що цей проєкт здатен бодай трохи змінити світ на краще.
Дорога до кіно
Після поїздки до Лондона я зрозуміла, що телебачення вже не може дати мені креативного росту. Я попрацювала головною режисеркою на «5 каналі», а тоді вирішила взяти паузу.
На той момент я вже почала цікавитися кіно, але сприймала його, ніби якесь божество. Поки намагалася зрозуміти, як до цього божества наблизитися, знімала рекламу (Milka, Hyundai, Don Kido), подорожувала. Десь у цьому пошуку я усвідомила, що хочу рухатися в напрямі кінематографу.
Мій перший досвід роботи в кіно стався 2006 року на проєкті Олексія Балабанова «Мені не боляче». Продюсер стрічки шукав людину, яка створить фільм про фільм. Там, на знімальному майданчику, я познайомилася з людьми, близькими мені за духом і мисленням, і остаточно переконалася, що кіно – це мій шлях. А коли ти маєш розуміння, що це твоє, все починає складатися саме собою.
Коли ти маєш розуміння, що це твоє, все починає складатися саме собою
Невдовзі після цього ми з Pronto Film і Максом Осадчим почали працювати над документальними проєктами, а згодом Макс запросив мене монтувати грузинський фільм «Російський трикутник» режисера Алеко Цабадзе. Цей фільм виграв «Ніку», яка є найбільшою кінопремією в Росії, їхнім еквівалентом «Оскара». Перемога антивоєнного фільму в Росії на такому важливому фестивалі була дуже цінною і для грузинської, і для української частин групи. Це був 2008 рік. На зйомках «Російського трикутника» я познайомилася з оператором Георгієм Берідзе. З Георгієм ми потім робили два фільми, зокрема й «Манливий, солодкий, без меж або Пісні в танці про смерть».
Наступні роки я присвятила кінематографу. Зняла кілька успішних телефільмів, серіал «Ангели війни», була режисеркою монтажу фільму «Брати. Остання сповідь» Віки Трофіменко. Займалася також мувідокторінгом: це коли автори фільму запрошують іншого режисера чи режисера монтажу, щоб він допоміг покращити фільм або розкрити потенціал проєкту. А з 2015 року несподівано навіть для себе почала працювати в Нью-Йорку.
Робота в США
Одного літа подруга-італійка запросила мене в гості до Нью-Йорка. Я була впевнена, що мені там не сподобається: уявляла собі ці хмарочоси, думала, що це дуже холодне й формальне місто. Але вже з першого погляду зрозуміла, що Нью-Йорк зовсім не такий.
Невдовзі я отримала першу робочу пропозицію. Це був великий проєкт для ООН, а саме для їхньої служби ICSC (International Civil Service Commission), яка відповідає за те, щоб усі працівники ООН мали гідні умови праці. Ми із продюсеркою Лаурою Казінеллі розробили для них масштабний мультимедійний проєкт, який об’єднував фільм і сайт.
Для співпраці з ООН мені треба було зробити візу O-1. За той час, поки я чекала на цю візу, я отримала ще кілька пропозицій, а слідом за ними почали з’являтися й нові. Вийшло, що наступні три роки (термін, на який видають цю візу) були розписані на проєкти. Нові пропозиції з’являлися завдяки моїм попереднім проєктам і відзнакам, наприклад, нагородам Chicago International Film Festival та US International Film and Video Festival за серіал «Ангели війни»
Словом, із Нью-Йорком вийшло так само як колись із телебаченням. Я не прагнула переїхати, а була відкрита до нового й робила те, що мені справді цікаво.
Нові можливості
США часто називають «the land of opportunity», тобто країною можливостей.
Якщо ти мудень, ніхто не буде з тобою працювати
Що мені подобається в Нью-Йорку, так це те, що тут багато людей з усього світу. Це дуже цінно для саморозвитку, адже ти весь час зустрічаєш людей зі світоглядом, відмінним від твого, й розумієш, що різні точки зору не виключають одна одну, а твоя точка зору – не єдино правильна.
У Нью-Йорку дуже спресований час, і люди надзвичайно його цінують. Якщо ти мудень, ніхто не буде з тобою працювати. Бо навіщо працювати з муднем, якщо можна знайти іншого професіонала, який буде ставитися до тебе з повагою. Цей підхід мені дуже імпонує. Робота над фільмом або серіалом – це тривалий процес. Хто захоче пів року жити з колегами, з якими постійна війна і тріпання нервів?
Думаю, що це і є найкрутіша можливість, яку дає Нью-Йорк – співпрацювати з людьми, які подобаються тобі не тільки як професіонали, а і як особистості.
Різноманітність в індустрії
У США гостро стоїть питання diversity, зокрема в кінематографі. І річ у тім, що, наприклад, жінкам потрібно бути в багато разів крутішими за чоловіків, аби досягти такого ж успіху.
Візьмімо монтаж. За даними останніх років, у кіно чоловіків-режисерів монтажу втричі більше, ніж жінок (77% проти 23%). Виходить, жінкам потрібно бути втричі талановитішими та втричі менше спати. [сміється] Це, звичайно, смішно, адже талант не вимірюється процентами, і прекрасні режисери монтажу є як серед чоловіків, так і серед жінок. Але досягають високого рівня, як я зараз, значно менше жінок, ніж чоловіків. І це сумно.
Ще сумніше, якщо подивитися на історію цієї професії. Поки монтаж сприймали як щось суто механічне, цією справою займалося багато жінок. Але коли всі зрозуміли, що монтаж – це авторська робота, що від монтажу великою мірою залежить успішність фільму, коли професія стала більш престижною та краще оплачуваною, якимось дивовижним чином жінок у ній одразу стало набагато менше. Були й історії, коли жінки монтували кіно, а підписувалися за них чоловіки. Наприклад, Джоланда Бенвенуті, яка монтувала майже всі фільми Бертолуччі.
Тож річ просто у відновленні балансу.
Обмін досвідом і членство в Європейській кіноакадемії
Як членкиня Гільдії режисерів України я намагаюся ділитися знаннями й навичками зі своїми колегами. Ми хочемо створити майданчик, де режисери ділилися б досвідом і підтримували б одне одного. Наприклад, я читала для колег-режисерів кілька лекцій із кіномонтажу; у нас також була лекція з візуальних ефектів, розмова з лауреатом «Оскару», сценаристом «Мала на мільйон» і «Зіткнення» Полем Хаггісом.
Читати лекції для колег, учити студентів – це все прекрасний досвід, але годин усе ще 24, а читати лекцію й монтувати одночасно не виходить. Мабуть, варто відкласти це заняття до пенсії. [усміхається]
Членство в академії – це не просто щось для галочки, а реальна можливість змінювати світ на краще
Навесні я стала членкинею Європейської кіноакадемії. Коли розповіла про це друзям, вони відразу згадали сцену з останнього фільму Балабанова, де він майже перед смертю говорить: «А я, між іншим, член Європейської кіноакадемії». [сміється] А решта знайомих, коли я поділилася цією новиною в інстаграмі, просто писали «Holy shit!» у коментарях.
Якщо серйозно, мені було дуже приємно приєднатися до цієї організації. Надзвичайно цінно представляти там Україну.
Члени Європейської кіноакадемії мають багато обов’язків і можливостей. Наприклад, переглядати фільми й голосувати за них. Крім цього, нас часто запрошують до участі в різних лекціях і дискусіях на важливі теми. Членство в академії – це не просто щось для галочки, а реальна можливість об’єднати зусилля, щоб змінювати світ на краще.
Майбутні проєкти
Нещодавно я завершила роботу над мінісеріалом Bedlam: The Series за мотивами творів «Король Лір», «Віндзорські насмішниці» та «Венеційський купець». За проєкт узявся театр Bedlam, відомий сучасним прочитанням творів Шекспіра. За сюжетом, Король Лір – це жінка, яку грає акторка Сюзанна Шадковскі, відома за «Лікарнею Нікербокер» Стівена Содерберга. Зараз у цьому серіалі зацікавлені відразу дві великі стримінгові платформи – Netflix та HBO Max.
Також цього року в мене є два українські проєкти. Перший – документальний фільм Володимира Бакума «Бартка» про вирубку лісів у Карпатах. Це спроба з допомогою методів кіно дослідити, чому там роками відбувається винищення лісів, і з’ясувати, які вони – справжні мешканці Карпат.
Другий проєкт – фільм «Довбуш» Олеся Саніна, над яким я працюю як режисерка монтажу. Україні потрібне таке масштабне жанрове кіно. В Америці знімають фільми про супергероїв, але й в Україні є такі герої, про яких і досі переказують легенди.
«Манливий, солодкий, без меж або пісні і танці про смерть»
Неважливо, працюю я режисеркою монтажу чи режисеркою: я завжди роблю це з перфекціонізмом. Єдине, де можу не бути перфекціоністкою, це домашнє прибирання. [сміється]
У роботі від перфекціонізму часто рятує дедлайн. Можеш «перфекціонувати» скільки завгодно, але якщо в тебе показ такого-то числа, вмикається чітке планування. Якби не було дедлайнів, цей процес вдосконалення тривав би роками.
Якби не було дедлайнів, процес вдосконалення тривав би роками
Фільм «Манливий, солодкий, без меж або пісні і танці про смерть» можна було б знімати й монтувати й до сьогодні, але він вийшов тоді, коли було потрібно, і таким, яким було потрібно. У нього вже є своє життя. Нам вдалося зробити головне – закласти можливості для розмови на табуйовану тему смерті. А над формою можна працювати вічно. Мій співрежисер Олександр Стеколенко нещодавно запитав, чи не хочу я подумати над другою частиною. [усміхається]
Ми вирішили випустити цей фільм саме зараз, на другий рік пандемії, тому що він і пандемія в певному сенсі віддзеркалюють одне одного. Останні півтора року дали нам змогу сповільнитися й обдумати, куди ми рухаємося, бо ми вже навіть забули, куди біжимо. «Манливий», по суті, саме про це: чи пам’ятаємо ми за цим бігом про те, що насправді важливо?
Текст: Таїсія Куденко
редакторка Wonderzine Україна
Фото: Олексій Новіков спеціально для Wonderzine Україна
Коментарі
Підписатись