Власний досвід«Перекладацький цех – це сотні простих ремісників». Як працюють українські перекладачки

Ярослава Стріха

Переклади: «Нью-йоркська трилогія» Пола Остера («Видавництво Старого Лева»), «Щоденник книгаря» Шона Байзелла, «Руїни Бога» Кейт Аткінсон («Наш Формат»).

---

Я не пам’ятаю часів, коли не знала би про ідею перекладу. Мій батько, перекладач і перекладознавець Максим Стріха, періодично робив перекладознавчі примітки ще до мого дитячого читва. Скажімо, у радянському перекладі 1950-х років один герой «Дітей капітана Ґранта» Жуля Верна заявляє: «Хочу порятувати своїх братів зі злиднів і темряви, навчити їх усього. Я буду вчителем». Натомість у пізнішому перекладі, коли цензурний режим пом’якшав, герой, згідно з оригіналом, уже збирається «вирвати моїх братів із злиднів і темряви, навчити їх пізнати й любити бога. Я хочу бути місіонером!» Не певна, чи тоді, у геть дитячому віці, я могла би сформулювати думку про те, що переклад не тотожний оригіналу. Це окремий твір, продукт стратегії, рішень і, зрештою, епохи перекладача. Проте такі історії закарбувалися в пам’яті, тож, напевно, таки дали усвідомлення, що перекладений текст не самозароджується, і пробудили інтерес до того, як робиться переклад.

Мій батько – автор книжки «Український переклад і перекладачі: між літературою і націєтворенням». Унаслідок цього я росла на героїчних біографіях перекладачів ХІХ – першої половини ХХ століття, які своєю перекладацькою діяльністю доводили, що українська – це не мова для хатнього вжитку, її засобами цілком можна передати будь-якого Шекспіра чи Ґете. На щастя, зокрема, завдяки їхній діяльності нікому вже не треба доводити, що українська культура може вести прямий діалог на рівних із будь-якими іншими культурами. Отже, реальність цієї професії нині значно менш епічна, ніж мої перші асоціації, але це тільки на краще. Це засвідчує, що попередники працювали не марно та здобули перемогу у своїй книжній культурній війні. Усім нам зворушливо й щемко читати про тихий героїзм Миколи Зерова, який із Соловків, з-за ґратів, у 1936 році просить свою дружину прислати йому запонки для краватки й Овідія та Горація на переклад. Дякувати Богу, на практиці ми всі працюватимемо в значно кращих умовах.

Під час прочитання перекладної літератури звертаю увагу передовсім на синтаксис, будову речень. Підозрюю: більшість читачів звертає увагу передовсім на синтаксис, навіть якщо про це не замислюється. Не зазираючи в оригінал, ми не можемо оцінити, чи перекладач зумів передати його лексичні особливості, і навіть не помітимо, якщо було втрачено якийсь каламбур чи звукопис. Натомість усі ми зауважимо, якщо структура речень не властива українській мові й виглядає калькою з оригіналу. Умовно кажучи, у нас, імовірно, око зачепиться об фразу «спортзал був великий, достатній для одночасного перебування двох класів», бо ця калька з англійської структури big enough for two трошки дивно звучить в українській мові. Натомість око не зачепиться за «стадіон був такий великий, що два класи могли займатися одночасно», навіть якщо в оригіналі був таки спортзал, а стадіон є перекладацькою помилкою.

Це дуже корисна вправа: підглянути, як колеги дають собі раду з різними граматичними структурами чи, скажімо, які відповідники шукають різним стилістичним пластам. Із давніших перекладів також можна вчитися слів чи ідіом, які відтоді стали рідковживаними – невідомо, коли під час перекладу знадобиться якась лексична екзотика. Однак це, звісно, читання професійне, а не для задоволення: як і багатьом моїм знайомим перекладачам, мені складно читати перекладну літературу, бо я завжди намагаюся зрозуміти, що ж там було в оригіналі та як це можна перекласти інакше. Мені здається, ми з часом втрачаємо здатність читати переклади з відомих нам мов просто для задоволення.

Напевно, профільна освіта перекладача дає змогу заощадити кілька років набивання ґуль на практиці: усі ми вчимося на помилках, тож, можливо, краще робити ті помилки протягом навчання, а не експериментувати на живих видавництвах і читачах. Проте більшість знайомих перекладачів не має профільної освіти. Я теж не маю, я літературознавиця. Це теж не зайве, бо дарує інструментарій для аналізу тексту й знайомство з широким розмаїттям стилів у літературі. Тож непрофільна освіта не мусить нікого спиняти, хто мріє податися в перекладачі.

Переклад – це найближче до того, щоб отримувати зарплату за читання. Я все життя мріяла, щоб мені платили за читання книжок, і мрія збулася двічі (на філологічній аспірантурі й у перекладацькій кар’єрі), тож живу в найкращому зі світів. По-друге, поза цим гедоністичним виміром у перекладу є ще й флер важливості. Я допомагаю новим читачам зустрітися з книжками, які здаються мені симпатичними й вартими уваги. Навіть якщо це якийсь жвавий маскульт, котрий не дає перекладачці підстав назватися поштовою конячкою просвіти, мені радісно від того, що поличка українськомовних видань зростає за моєї участі. По-третє, у видавничій сфері та в перекладацькому цеху зібралася найвища концентрація чудових людей, з якими в нас спільні інтереси. Мені радісно від цього товариства, для мене честь бути в їхньому колі.

Під час вибору книжки, яку хочеться перекласти, напевно, є два основні питання. Перше, чи здається мені книжка важливою? Друге, чи буде мені радісно працювати з текстом, чи люблю я цей жанр, чи мої уявлення про прекрасне збігаються з авторськими? Добре, коли відповідь на обидва запитання ствердна, але вистачає й одного «так». Умовно кажучи, я майже без вагань погодилася перекладати «Волдена» Торо, адже це класика й досить помітна прогалина в нашому корпусі перекладів американської літератури. Отже, книжка важлива. Водночас текст досить складний у роботі, тобто радості від того небагато, проте його історичне значення переважує ці міркування втіхи.

У мене цілком типовий процес перекладу: для початку потрібно визначити, скільки часу займає переклад сторінки саме цього тексту. Потім порахувати, скільки сторінок за день треба перекладати, щоб встигнути до дедлайну. Третім кроком варто би навчитися не набирати роботи більше, ніж реально може вмістити доба, але над цим я ще працюю.

Я працюю з британською й американською літературами, це доволі чітерський варіант. Це культури-невидимки: ми їх пізнаємо через, так би мовити, культурний осмос. Більшість фільмів, книжок, подкастів, влогів, які ми споживаємо, походять саме з цих культур. Про культурну специфіку, умовно кажучи, Техасу ми в середньому знаємо більше, ніж про культурну специфіку Рівненської області, бо про Техас ми регулярно дивимося якісь бойовички, а про Рівненську область – ні. Отже, я, звісно, гуглитиму конкретні реалії, про які йдеться у творі. Однак фундамент для роботи сформувався органічно, і нема на те ради.

Хочу зазначити, що прогалини в перекладній англійській літературі стискаються з кожним днем. Дуже великих білих плям уже не залишилося, здається, за останні роки повиходили останні канонічні велети, які досі залишалися не перекладеними (той самий Мілтон із Чосером, скажімо). З літературами іншими мовами все непорівнянно гірше, але за них я вболіваю як читачка, а не перекладачка.

Мені здається, усі перекладачі працюють передовсім з авторським стилем – тим, що вирізняє письменника на тлі інших авторів. Ми не завжди можемо передати типове – те, що спільне для всіх носіїв мови-оригіналу. Умовно кажучи, ми здебільшого не калькуватимемо прислів’я чи ідіоми, а замінятимемо українським відповідником (наприклад, замість кальки «ти батожиш мертву коняку» доречніше написати зрозумілий відповідник «знов за рибу гроші»). Реалії теж почасти одомашнюємо (умовно кажучи, можна, звісно, для американського колориту писати «гайвей», але більшість напише «траса» чи «шосе»). Інколи доводиться навіть змінювати літературні цитати: Умберто Еко, як відомо, радив своїм перекладачам міняти цитату Леопарді в «Маятнику Фуко» на будь-якого іншого поета-романтика, упізнаваного в їхньому культурному ареалі. Натомість варто зберігати те, де авторський стиль відхиляється від типового нейтрального мовлення, бо це якраз оприявнює стратегію письменника. Наприклад, якщо в автора екзотичний порядок слів у реченні, що відхиляється від мовної норми, потрібно зрозуміти, чому він так робить, і знайти спосіб досягти того самого ефекту засобами своєї мови. От у цьому просторі нетипового, яке не можна послабити загальними культурними особливостями, і працюють перекладачі.

У перекладацькій діяльності не подобаються певні практичні моменти. Скажімо, перекладачі не завжди знають, коли їм заплатять, тому є спокуса перестрахуватися й набрати більше роботи, ніж слід, хоч хтось та й заплатить. Крім того, усі літературні перекладачі – фрилансери, тож нам ніхто не дасть соціальних бенефітів, оплачуваних лікарняних і відпусток. Безперечно, трошки додає стресу думка про повну незахищеність у разі, наприклад, тимчасової втрати працездатності з огляду на хворобу.

Але загалом перекладачам гріх скаржитися: по-перше, мені здається, це й так найпривілейованіші гравці нашого видавничого бізнесу, і з розвитком видавничої сфери загалом ситуація поліпшується. По-друге, потрібно пам’ятати, що можливість займатися цією роботою фултайм – це не право, а величезне щастя та перевага, якої недавно не було взагалі. Року до 2015 тих людей, які жили з перекладу, можна було перелічити на пальцях і йшлося переважно про велику просвітницьку діяльність, грантові історії й купу зусиль поза перекладом. Натомість зараз перекладацький цех – це сотні простих ремісників, яким уже не треба розгортати масштабну діяльність, щоб довести своє право на існування.

Думаю, якщо йдеться про видимість національної культури в міжнародному просторі, то варто говорити не про переклад українською, а про нашу «географічну експансію» – переклад української літератури, інакше кажучи. На щастя, кількість таких перекладів стрімко зростає, хоча, звичайно, повільніше, ніж хотілося б.

Я почала перекладати масову літературу, керуючись одним бажанням донести те, що читають у світі, до українських читачів. Якомога більшої кількості українських читачів. Для мене важлива читабельність результату моєї праці, оскільки змушувати читачів продиратися крізь джунглі тексту – це великий перекладацький гріх. Доки книжка не потрапила до рук адресата, перекладач уже мав прорубати цей шлях своїм мачете й уторувати дорогу, тому велика цінність професії для мене саме в прокладанні цього шляху від першого читача (перекладача) до твору. Тоді інші читачі підуть за мною.

Водночас це занадто виснажливий для мозку процес. Ментальна втома від перекладу десяти сторінок, наприклад, значно гірша за будь-яку фізичну від умовного розвантажування вагонів. І коли на додачу до цього тобі треба попрацювати на ниві перекладу ще годин п’ять, то з часом людина може втратити адекватність. Ніхто, крім самого перекладача, не потурбується про його фізичне та психічне здоров’я.

Я паралельно працюю у сфері перекладу кіно- й телепродукту. Ця діяльність останніми роками забирає багато часу, тому не маю можливості самостійно шукати твори для перекладу, вести переговори з видавцями про видання і т. ін. Але на брак пропозицій не скаржуся: видавці часто пропонують цікаві, актуальні новинки на переклад. Я насамперед керуюся тим, що ця книжка дасть читачам. Наприклад, якщо це художня література, то чи розважить вона? Чи допоможе ненадовго забути про власні проблеми й негаразди? Чи зможуть читачі поринути у світ уяви автора? Якщо нон-фікшн, то ця книжка повинна допомогти розв’язати проблеми – психологічні, бізнесові або медичні.

Більше звертаю увагу на авторський стиль. Решта підтягується автоматично, варто лише налагодити зв’язок з автором. На жаль, не всі автори однаково відкриті для перекладача, цю особливу нитку, яка плететься переважно через лексику й синтаксис, не з усіма можна відчути. Хтось не розкриється аж до останніх сторінок, хтось може розкритися посередині книжки. Культурні особливості пізнаються шляхом фактчекінгу, коли гуглиш кожну реалію та сходинка за сходинкою вибудовуєш розуміння.

Багато перекладачів із часом приходять до цієї жахливої шальки терезів: ось ти цінний перекладач, тебе завалюють пропозиціями, і ти помічаєш, що часу для читання катастрофічно не залишається. Це так само, як заняття спортом — ти зусиллями волі змушуєш себе читати. По-перше, дається взнаки та ментальна перевтома. По-друге, ну просто коли? Уночі? Можна, звісно, але ще ж і спати треба. Подорожі допомагають перезавантажитися, але затяті перекладачі перекладають усюди: в готелях, аеропортах, на автобусних зупинках. Тому в мене особисто складова перекладацького розвитку одна — це постійна робота.

Я полегшую собі процес перекладу чіткими графіками. П’ять сторінок на день з вихідними, але це ідеальна ситуація. Часто доводиться працювати без вихідних. Насправді ж графік перекладу дуже важливий. Окрім відчуття того, що ти чогось досягла за день, і можна себе похвалити, ці графіки допомагають не божеволіти, коли наближається дедлайн, а в тебе ще не готова книжка. Особливо якщо це книжка на 700 сторінок, її точно не перемогти за одну ніч. Структура моєї діяльності досить складна, бо я змушена розриватися між кількома напрямами роботи. Тому ділю день на сегменти, вранці виконую важчу роботу, ввечері – легшу.

Парадоксальна ситуація: я ще не була в жодній англомовній країні, хоча перекладаю з англійської щодня й багато. Дуже шкодую про це й сподіваюся рано чи пізно виправити. Залишається єдиний доступний варіант занурення – кінематограф. Що більше кіно в оригіналі ти дивишся, то легше потім перекладати книжки. Також допомагає спілкування з носіями мови (американцями, британцями, канадцями). У них можна розпитувати про складні моменти чи культурні явища. Є ще багатющі ресурси інтернету. Наприклад, якщо герой книжки слухає промови Мартіна Лютера Кінга, то для правильного розуміння тексту перекладачці можна й треба послухати ці записи, викладені в YouTube. Є також спілкування з колегами, коли тобі, наприклад, раз чи двічі за всю діяльність трапився фестиваль Burning Man у Неваді, а колеги вже давно досконало вивчили це явище й можуть поділитися особливостями.

Для кращої видимості в міжнародному просторі варто перекладати більше національної літератури мовами міжнародного спілкування. На щастя, уже є програми, які цьому сприяють. Відчуття певних здобутків для розвитку національної культури мені дає переклад актуальних світових новинок. А якщо ця книжка ще довго курсуватиме на ринку, люди її купуватимуть, а видавці перевидаватимуть, то це відчуття посилиться. Тож, у певному розумінні, я відчуваю власну причетність до розвитку національної культури через її зв’язок з іншими культурами.