КнигиБалканський досвід. 7 книг Південної Європи про війну, які варто прочитати
Сербські, хорватські й боснійські автори
Об’ємні тексти про російсько-українську війну з’являтимуться пізніше: потрібно більше часу на осмислення й можливість відсторонитися від подій. Водночас є видима потреба структурувати весь цей хаотичний потік інформації й раціонально зрозуміти все те, що відбувається навколо. З цим може допомогти балканська воєнна література. Серед українських читачів вона не така популярна, як, наприклад, російська, але значно актуальніша, особливо зараз.
Югославські війни 1990-х років є подібними за своєю суттю до російсько-української війни. Їхній посткомуністичний характер, імперіалістичні амбіції однієї країни щодо інших і спроби останніх вибороти справжню свободу – це спільні точки дотику, які об’єднують минулий досвід балканців й актуальний досвід українців.
Водночас воєнна література Південної Європи – це не лише тексти з фронту й описи бойових дій. Для нас це також можливість зрозуміти, як вони пережили цей складний досвід війни і що буде потім, після її завершення.
Текст: Тетяна Миронишена
Ми створили цей матеріал за підтримки наших читачів
Звонко Каранович
«Комора»
Часовий контекст роману – Сербія 1999 року, під час бомбардування НАТО й після нього. У центрі роману – міський хлопець Джоле, представник урбаністичної еліти. Він часто подорожував, любив техновечірки й альтернативну музику й кіно, займався нелегальною торгівлею й мав трохи проблемні стосунки з родиною. Так було до війни. Згодом він потрапляє на фронт, ненадовго, але звідти повертається вже зовсім іншим.
Це не фронтова проза, у романі практично немає описів беспосередньо бойових дій. Більшість уваги тут приділяється психічній травмі, яку та завдає людині, яка була до неї не готовою. Автора цікавлять опосередковані контексти війни, які спершу здаються неістотними, та насправді мають вагомий психологічний вплив на героя і його самоідентифікацію. Бо ж війна насправді стосується кожного, ба навіть тих, хто фізично на ній не був.
Славенка Дракуліч
«Комора»
Коли з’явилися свідчення злочинів у Бучі, стало важко уявляти, що їх скоїли нормальні люди. Можливо, навіть хочеться вірити, що це психічно хворі, нездорові індивіди. Але це не так.
Славенка Дракуліч відвідувала засідання Міжнародного кримінального трибуналу в Гаазі щодо воєнних злочинів у колишній Югославії. Вона бачила вбивць і ґвалтівників на власні очі, і найстрашніше те, що вони були ординарними, нічим не примітними, ба навіть цілком притомними людьми. Це, зокрема, важливе усвідомлення й у контексті російсько-української війни. Російська армія – це не орки, як ми їх між собою називаємо. Це звичайні росіяни, кожен з яких зробив вибір на користь зла, а отже, кожен нестиме відповідальність.
Сама книга дозволяє відчути нам нині потрібну інтелектуальну безпеку – усвідомлення того, що ми не самотні в цьому досвіді, що подібні злочини вже відбувалися й винним незалежно від їхнього статусу чи положення не вдалося уникнути покарання. Радован Караджич, сербський політичний діяч і воєнний злочинець, 10 років переховувався, змінив ім’я й прізвище. 2008-го його таки заарештували, а 2016 року Міжнародний трибунал присудив 40 років ув’язнення.
Мілєнко Єрґович
«Жертвам сниться велика воєнна перемога»
«Комора»
Есе, які зібрані в книзі, написані автором у режимі реального часу під час війни в Боснії та Герцеговині впродовж 1993–1995 років. Прикметно, що це не роман чи інший об’ємний текст, а саме есе. Цей літературний жанр найкраще пасує для ословлення подій тут-і-тепер. Він не має якоїсь визначеної структури чи розміру й дає можливість зрозуміти, як автор осмислює ще свіжі події. Без можливості поглянути на ситуацію збоку, чи з перспективи часу, чи трохи вгамувавши свої емоції. Це чесний жанр, хоч і суб’єктивний.
«Війна – це переважно очікування миру. Війна в нашому випадку, а можливо, не лише в нашому, – це зневірене чекання (протягом сотень, тисяч днів і ночей) правди та встановлення справедливості. У цій ситуації вершителями доль є чергові недосяжні володарі світу, Організація Об’єднаних Націй, Європейський Союз, Божий суд на землі, від яких ми чекаємо, що вони виступлять на нашу користь, відповідно, проти наших ворогів», – це перші три речення передмови до українського читача, але вже з них помітно, що автор нас щиро розуміє й підтримує.
Срджан Срдич
«Комора»
Роман «Саторі» Срджана Срдича в українському перекладі має всього 144 сторінки, але його не просто описати у двох словах. Він складний і не сюжетний. Якщо спробувати конкретизувати, то в ньому йдеться про осмислення післявоєнного етапу розвитку країни. Та, як зазначає сам автор, книга має значно універсальніший характер, тож описи в ній можна сприймати, як декорації, підставляючи під них свої власні, і зосередитися на головному – на шляху головного героя до себе. А оскільки роман постмодерний, то й дорогу, яка пронизує весь текст, ми можемо інтерпретувати в різний спосіб. Ідеться й про реальну мандрівку Водія, так називали героя, до Белграда, і про подорож спогадами свого повоєнного досвіду, щоб врешті знайти себе.
Трішки краще зрозуміти стан героя допомагають підказки автора у вигляді музики й книжок, про які той пише. Це те, що допомагає Водію долати цей шлях, а нам – краще його зрозуміти. Текстові відсилки й музичні цитати з роману реальні, і ми теж можемо їх сприймати. Послухавши композицію The Dead Flag Blues, якою художній текст починається й закінчується, можемо зрозуміти, чого від нього очікувати.
Славенка Дракуліч
«Комора»
«Ніби мене нема(є)» – це складний роман про масові зґвалтування жінок під час війни у Боснії, заснований на реальних історіях жертв, з якими спілкувалася авторка. На прикладі історії своєї героїні Славенка Дракуліч пропонує декілька дієвих механізмів для роботи з подібною трамвою. Перший з них – необхідність говорити.
Тема насилля над жінками у війні болісна, не зручна й мало опрацьована, але формування подібного дискурсу важливе. Суспільству – задля збору свідчень і фіксації злочину, бо тільки тоді покарання винних стають можливими. І жертві, бо травма піддається пропрацюванню лише після її вербалізації.
Зоран Жмирич
«Фабула»
Говорячи про воєнний блокбастер, як, власне, і називається книга Зорана Жмирича, одразу уявляємо вражаючі битви, відважних героїв, які готові на все, й обов’язкову перемогу в кінці. Подібний образ війни культивувала також радянська, а згодом російська пропаганда, замовчуючи про весь біль, бруд, утрати й руїни, які теж є невід’ємною частиною цих подій.
Однак сучасна література осмислює війну інакше, крізь людський вимір. У романі «Блокбастер» Зорана Жмирича головними є не героїзм чи успіхи, а саме травмувальні наслідки війни для людини, на рівні окремого індивіда, покоління чи цілої нації. Роман провокує на думки, які повністю суперечать тому героїчному образу війни, який нам накинула радянська ідеологія. А найголовніша відмінність у тому, що війна – це аж ніяк не блокбастерський бойовик, а справжня людська трагедія.
Ґоран Войнович
«Видавництво Старого Лева»
Одного дня головний герой роману «Югославія, моя батьківщина» Владан дізнається, що його батько не помер на війні й зараз живий. А ще, що той, виявляється, є воєнним злочинцем, який переховується від Міжнародного трибуналу. Відтоді підліток й інші герої роману занурюються у власне минуле, що лиш підтверджує: хоч фактично війна закінчилася, та її наслідки проживатиме ще не одне покоління балканців.
Художній текст Ґорана Войновича – це можливість поглянути, що на нас чекає в післявоєнному періоді. А там, окрім омріяного закінчення війни, ще багато роботи. Аналізуючи цей текст у своїй книзі «Поза межами бою», літературознавиця Оксана Пухонська пояснює декілька причин популярності теми війни після її завершення. Автори цих текстів досі перебувають між травмувальним минулим і посткомуністичним сьогоденням. Тож повертаючись до теми війни, вони шукають таким способом шлях до себе. Натомість для читача, який пережив війну в підлітковому віці, це спроба переосмислити дитячу травму, а літературний текст стає інструментом психологічної самотерапії.
Коментарі
Підписатись