КнигиНе з’їхати з глузду. Редакція про книжки, які підтримали нас цього року

«Ловець у житі» Джером Селінджер

На самому початку повномасштабної війни взагалі рятували тільки книжки. Так склалося, що в будь-якій стресовій ситуації мене заспокоюють знання: якісь подкасти, онлайн-курси, документалки.

Тому з 24 лютого я читала більше, ніж зазвичай, і один із перших прочитаних тоді – роман Селінджера «Ловець у житі». Головний герой – підліток, і його судження максималістські, відверті, що дуже відгукується. Він не сприймає дорослих, які часто обманюють або переживають через несуттєві речі, і не бажає робити те, що йому не подобається.

У мене був примірник в оригіналі, який я намагалася вперше читати в 11 років, коли моя англійська не була такою хорошою, як зараз. Тому, крім насолоди читанням, я ще й посміялася із себе одинадцятирічної, коли олівцем над словами буквально перекладала ідіоми: chewing the rug було «жування ганчірки», і тоді мене це не збентежило.

У березні ця книжка дала мені ті емоції, яких так не вистачало, коли ти безперервно читаєш новини та хвилюєшся за друзів і рідних у різних куточках України. Я ніби прожила дорослішання головного персонажа, і це були настільки різноманітні емоції, інтимні, болючі та радісні, що я змогла на трохи скіпнутися з повсякденної реальності.

«Вільнюський покер» Річардас Ґавяліс

З початку повномасштабного вторгнення я переважно читаю книжки, у яких є слово «війна», «окупація» чи «ув’язнення». Серед них була одна, яка не те щоби підтримала, а більше спонукала задуматися над дечим важливим. Це був роман литовського автора Річардаса Ґавяліса «Вільнюський покер». Сюжет не з веселих: окупація Литви радянським союзом у 40-х роках і життя литовців під гнітом тоталітарної системи.

Досвід, який описує Ґавяліс, схожий на той, який переживали ми колись і переживаємо зараз. Один із його персонажів називає життя в радянському союзі «Вселенською Сракою». Під час прочитання я постійно думав: чому ми досі продовжуємо втрапляти в цю Вселенську Сраку? Як говорив один із персонажів: «Як виникає оте приховане бажання – по горло сидячи в лайні, з усієї сили топити й іншого, що ще намагається викараскатись?»

«Вільнюський покер» нагадав, що росія завжди діє за добре знайомим сценарієм. Якщо ми одного разу вже змогли його змінити, то, значить, зможемо знову. І цього разу ми маємо набагато більше інструментів, а також величезну можливість показати світові, що таке росія насправді. Бо, як писав Ґавяліс: «Світ може загинути лише тому, що він вчасно не звернув уваги на наш досвід». Та й ми самі можемо загинути, якщо вчасно не звернемо уваги на власний досвід.

В одного з персонажів роману на стіні написано: «RUSSIANS GO HOME». Я сподіваюся, що коли russians знову go home, ми нарешті зробимо так, щоби вони ніколи не повернулися.

«Енн із Зелених дахів» Люсі-Мод Монтгомері

Книжки завжди були для мене підтримкою та своєрідним острівцем спокою у важкі часи. На початку повномасштабного вторгнення єдиним, що я могла читати, були новини, і це неабияк утомлювало та позбавляло енергії. Проте десь у березні я натрапила на історію, яка допомогла мені відвернутися від усіх негативних подій і подарувала хоч якісь приємні емоції. Цією книжкою стала «Енн із Зелених дахів». Серіал, знятий на основі історії, один із моїх найулюбленіших, але я все ніяк не могла взятися за прочитання роману. І це, напевно, було добре, адже він знайшов мене в правильний час, коли я найбільше потребувала чогось позитивного та по-дитячому невимушеного.

Тут розповідається про дівчинку Енн, яку із сирітського притулку забрали до себе на виховання вже немолоді брат і сестра, Метью та Марілла Катберти. До зустрічі з ними життя дівчинки було переповнене важкими подіями, але навіть після всього вона зуміла зберегти в собі веселість і любов до життя, чим і завоювала серця нових опікунів. Катберти вирішили залишити Енн на своїй фермі, і так почалася її історія, сповнена пригодами та новими відкриттями.

Саме завдяки цій маленькій дівчинці я зрозуміла, що навіть у найтемніші періоди, коли в житті не відбувається нічого хорошого, можна знайти щось світле та прекрасне. У книжці багато мальовничих описів природи, щирої й теплої дружби та затишку. Це історія про захоплення життям, любов до природи та пошук краси у всьому, що нас оточує.

Після прочитання роману я знову почала займатися улюбленими справами, волонтерити та вкладати свою енергію в щось корисне, а не лише в постійне читання новин. Згодом я відкривала для себе й багато інших прекрасних історій, але «Енн із Зелених дахів» усе ж поки очолює список найкращого та найсильнішого прочитаного за цей рік.

«Чути українською» Ольга Дубчак

Є одна збірка книжок, яка врятувала мене навесні. Я її прочитала протягом чотирьох днів і настільки занурилася в неї, не помічаючи ні новин, ні тривог, сміялася та згадувала найкращі спогади з університетських років.

Це перші книжки, які я придбала в уже улюбленій книгарні «Сенс» у 2022 році. Це серія книжок про українську мову від видавництва «Віхола»: «Чути українською», «Бачити українською», а згодом, восени, «Перемагати українською».

Авторка Ольга Дубчак – випускниця мого факультету в НПУ ім. М.П. Драгоманова. Це передусім вплинуло на купівлю книжок її авторства.

Хотіла би більше розповісти про «Чути українською», бо ця книжка нагадала мені студентські роки і як ми з подругами-одногрупницями називали себе «Лігою Плюща» (від імені науковиці Марії Яківни Плющ). Нагадала про моє захоплення тонкими речами, пов’язаними з філологією. У мене тамувався подих від слів «нескладотворчий [ў]», «африкат», «проривний [ґ]». З усіма цими термінами створилося враження, що лише я й авторка знаємо, про що говоримо, адже стільки університетських деталей, але поданих зі смаком брюту. Я ніби зі своїми одногрупницями обговорювала навчальний матеріал за чашкою кави з автомата на 7 поверсі укрфілології Драгоманова :)

У «Чути українською» детально розбираються всі звуки, звукосполуки, як вони утворилися, що впливає на зміну звука. А головне, чим наша мова відрізняється від інших слов’янських, які є особливості тільки нашої мови. Ох, це прекрасно. Разом з авторкою я промовляла всі слова, звуки. Зловила себе на думці, що через зросійщення родини певні звукосполуки я промовляю на російський манір. Тож ця книжка допомогла мені відшліфувати свої мовленнєві навички, у певному сенсі перевчити свій мовленнєвий апарат.

Дуже раджу цю серію книжок для тих, хто захопився всім українським. Для натхнення, для розуміння сили мови та нашої унікальності в кожному звуку, слові. Для мотивації спілкуватися українською, поширювати та закохувати в українське.

«Югославія, моя батьківщина» Ґоран Войнович

Я придбала книжку «Югославія, моя батьківщина» на тлі новин про ймовірне вторгнення рф за місяць до початку повномасштабної війни. Вона розповідає про події Югославської війни та її наслідки вустами підлітка, а згодом уже дорослого чоловіка. Можливо, я побачила в ній щось особисте, оскільки, коли почалася війна на Донбасі мені було 11 років, і ми із родиною також вимушені були поїхати з Луганська.

Насправді в мене довго не доходили руки до цієї книжки, я лише постійно носила її із собою про всяк випадок – раптом буде хвилина почитати. Тому так і вийшло, що 24 лютого книжка випадково опинилася в рюкзаку. У перші тижні війни вона стала єдиною альтернативою постійному скролінгу новин хоча б на якихось 20 хвилин. Тоді неможливо було не думати про війну та якось відвертатися. Мені ставало легше, коли я віднаходила ніби якийсь спільний досвід.

«Чоловік на ім’я Уве» Фредрік Бакман

Не знаю, як так сталося, але я тільки цього року прочитала книжку «Чоловік на ім’я Уве». Я взяла її в подруги десь у квітні, щоб спробувати відірватися, бо з 24 лютого читання не йшло. Я навіть про себе думала, що я більше ніколи не зможу читати й отримувати задоволення від цього.

Книжка розповідає про доброго, але буркотливого чоловіка Уве. Він виходить на пенсію, втрачає кохану дружину та залишається зовсім один. Уве шукає способи, як возз’єднатися з дружиною, але натомість, сам того не очікуючи, знаходить ще багато любові, дружби, пригод, а головне – знаходить сенс жити далі.

Прочитала я її за вечір. На моменті, коли перший раз Уве прийшов на кладовище до дружини, я плакала, а далі з кожною сторінкою ще було багато різних емоцій: хороших і не дуже. Ця книжка для мене важлива, бо повернула бажання знову йти до книгарні та почати читати не тільки новини.

«Хто ти такий?» Артем Чех

Перший місяць я не могла читати нічого, окрім новин. Усе, що не відбувалося прямо зараз у моїй країні, відчувалося далеким і неважливим. А коли я й повернулася до улюбленого хобі, то хотілося читати тільки про Україну та про те, що якось віддзеркалювало мої почуття.

Якийсь період я любила читати романи про наші 90-ті. Вони намагалися вижити в умовах неясного майбутнього, і я вчилася жити сьогодні та зараз, бо всі плани на рік, місяць або наступні пів години вже не діяли. Одним із таких романів був «Хто ти такий?» Артема Чеха. Це роман про дорослішання в 90-х – із чорним гумором, бездумним блуканням вулицями, першим коханням, фортепіано у вітальні, занедбаним готелем, який є, мабуть, у кожному місті. Тоді для мене це було про повернення до дитинства, до чогось старого та знайомого. Та була в ньому й частинка сьогодення, адже один із головних героїв є ветераном війни, і ми бачимо, як на нього це впливає багато років потому.

Для мене війна також стала моментом різкого дорослішання, де я намагалася втриматися за світ із рожевими ілюзіями про напівмирне життя, але все вислизнуло. Книжка допомогла мені згадати кращі часи, змиритися з новою реальністю та на певний час заморозити свої почуття. Тоді мені це було потрібно.

«Нестерпна легкість буття» Мілан Кундера

З початку війни я не можу читати художню літературу. Усе, що читається – це філософські праці, які не дають з‘їхати з глузду та якось втримують свідомість у живому стані. Остання – це «Народження тюрми» Фуко. Але все ж таки книжкою, на яку я опираюся протягом цього часу, є «Нестерпна легкість буття» Кундери, яку я перечитала за тиждень до повномасштабного вторгнення. Зараз вона сприймається інакше, ніж у юності та в довоєнні часи. Зараз цінності та життєвий вибір героя стали дуже близькими.

«Празька весна», 1968 рік. Радянський союз увів до тодішньої Чехословаччини війська, які перебували там до 1990 року.

У «Нестерпній легкості» притягує амбівалентність важкості та легкості, коли головний герой Томаш робить непростий вибір – відмовитися від роботи, яку любить, своїх мрій та обрати життя дисидента. Це як екзистенційна смерть, яку, з філософської точки зору, можна було би вважати народженням, щоби прожити своє життя без додаткової вартості, як-от власної соціальної значущості, бажань тощо – того, що завжди приваблює людину, і від чого нам так важко відмовитися.

Але одна справа, коли робиш цей вибір як свій власний, духовний, а інша – коли під дулами автоматів.

Один крок через лінію кордону, і ти вчишся жити заново. Замість скальпеля в операційній – тримаєш швабру для вікон. І живеш це життя таким, як воно є, без ілюзій.

Кундера грає з нами в заголовку, бо ніякої легкості тут немає, тут «Нестерпна тяжкість буття», і для мене це історія про крихкість, унікальність життя людини та про нелегкий шлях до самого себе.