КнигиПродовження «Їсти, молитися, кохати». Уривок із книжки «Я згодна» Елізабет Ґілберт

Минав наш останній тиждень у Луанґпхабанґу, коли ми познайомилися з молодим чоловіком на ім’я Кео.

Кео був приятелем Хамси, власника готельчика на річці Меконг, де ми з Феліпе вже досить довго жили. Коли я обійшла й об’їздила на велосипеді весь Луанґпхабанґ, коли мені набридло шпигувати за монахами, коли я вивчила кожну вуличку і храм цього містечка, я врешті запитала Хамси, чи не знайдеться в нього знайомого водія, який повіз би нас у навколишні гори.

Хамси люб’язно познайомив нас із Кео, а той люб’язно сів за кермо дядькової машини — і ми вирушили в подорож.

Кео був двадцять один рік, і він мав багато інтересів у житті. Я це точно знаю, бо він сам так сказав: «Мені двадцять один рік, і я маю багато інтересів у житті». Кео також пояснив, що він народився у бідності — наймолодший із семи дітей у бідній сім’ї в найбіднішій країні Південно-Східної Азії, — але завдяки блискучому розуму вчився найліпше у школі. Щороку звання «Найліпшого знавця англійської мови» дають лише одному учню, і тим найліпшим знавцем завжди був Кео, тому всі вчителі любили викликáти Кео до дошки, бо Кео завжди знав правильні відповіді. Він також запевнив мене, що знає все про їжу. І не тільки про лаоську, а й про французьку, бо колись працював офіціантом у французькому ресторані й охоче поділиться зі мною знаннями на ці теми. До того ж Кео певний час працював зі слонами в туристичному притулку, тому про слонів він теж море всього знав.

Щоб продемонструвати свої знання, Кео на першій же зустрічі запитав мене:

— Ану вгадайте, скільки нігтів на передніх ступнях у слона?

— Три, — сказала я.

— А от і неправильно, — сказав Кео. — Спробуйте ще раз.

— П’ять.

— На жаль, знову неправильно, — відказав Кео. — Що ж, тоді я скажу. На передніх ступнях у слона чотири нігті. А на задніх?

— Чотири, — сказала я.

— На жаль, ви помилились. Спробуйте ще раз.

— Три.

— Не вгадали. На задніх ступнях слона п’ять нігтів. А тепер вгадайте, скільки літрів води може набрати слон у свій хобот?

Я поняття не мала, скільки б то могло бути. А от Кео знав: вісім літрів! І ще — ох! — він знав сотні інших фактів про слонів. Тому проїхавшись день лаоськими горами разом із Кео, я пройшла курс із біології товстошкурих ссавців! На інших темах Кео також знався. Як він делікатно пояснив: «Я поінформую вас не лише щодо слонів. Про бійцівських рибок я теж чимало всього знаю».

Ось яким був той двадцятиоднорічний Кео. І ось чому Феліпе вирішив не складати мені компанії у виїздах за межі Луанґпхабанґа — бо однією з вад Феліпе (він не вносив її до свого списку, до речі) була нетерпимість до серйозних двадцятиоднорічних молодиків з їхніми безкінечними розпитуваннями про слонячі нігті.

А от мені Кео подобався. Такі хлопці викликають у мене симпатію. Кео був від природи допитливий і енергійний. Тому мою допитливість та енергійність він сприймав терпляче. Хоч які банальності я в нього питала, він щоразу старався мені відповісти. Деколи його відповіді свідчили про глибокі знання історії Лаосу, а часом бували досить спрощені. Наприклад, одного дня ми проїжджали вбоге гірське село, де люди жили в хатах із земляною долівкою, без дверей і з вікнами, абияк вирізаними з гофрованої сталі. Але тут, як і багато де в лаоських селах, я побачила на дахах дорогі супутникові антени. Я мовчки замислилась, чому хтось вирішив вкласти гроші в антену замість поставити спочатку двері. Врешті я запитала Кео: «Чому для місцевих так важливо мати супутникові антени?». Він знизав плечима і сказав: «Бо тут погано тягне телебачення».

Але найбільше я розпитувала Кео, звісно ж, про шлюб — мою тему року. Кео залюбки пояснив мені, як у Лаосі одружуються. Він сказав, що весілля — найважливіша подія в житті кожного лаосця. Хіба народження і смерть можуть зрівнятися з нею, але тут важко спланувати щось заздалегідь. Тому весілля — це завжди грандіозна оказія. Кео, за його словами, запросив сімсот осіб на своє весілля, яке відбулося буквально торік. Це стандарт, додав він. Як і більшість лаосців, Кео має «дуже багато братів і сестер, дуже багато друзів. І всіх їх треба запросити».

— І що, всі сімсот запрошених прийшли на твоє весілля? — здивувалась я.

— Та де! Прийшло з тисячу людей, якщо не більше!

Бо коли мова йде про типове лаоське весілля, кожен брат і кожна сестра, кожен друг і кожна подруга запрошує ще своїх братів і сестер, друзів і подруг (а гості гостей іноді приводять ще й своїх гостей). А що господарі не мають права нікого виганяти, усе швидко виходить з-під контролю.

— Хочете дізнатися більше фактів про традиційні весільні подарунки на традиційне лаоське весілля? — поцікавився Кео.

Звісно, що я хотіла, тож він детально про все розповів.

Прекрасна система для країни, де панує крайня бідність та економічний хаос. Лаос десятиліттями страждав за комуністичною «бамбуковою завісою», найсуворішою в Азії. Один недолугий уряд за другим провадив фінансову політику випаленої землі, а національні банки в’янули і вмирали у руках корумпованих бовдурів. У відповідь люди збирали докупи свої копійки й перетворювали весільні церемонії на банківську систему, яка реально функціонувала як єдиний по-справжньому надійний національний фонд. Цей суспільний договір спирався на колективне розуміння того, що весільні гроші не належать молодій парі — вони належать громаді. І громаді їх треба повернути. З відсотками. Певною мірою це значить, що шлюб теж тобі до кінця не належить. Він належить також і громаді, яка сподівається на дивіденди від вашого союзу. Шлюб, по суті, стає компанією, у якій кожен і кожна з вашого кола володіє часткою.

Що та частка значить, я зрозуміла одного дня, коли Кео повіз мене далеко за гори Луанґпхабанґа у крихітне село Бан Фаном — віддалене поселення в низовині. Там жили представники етнічної меншини леу, які декілька століть тому втекли до Лаосу з Китаю, рятуючись від переслідувань. З собою вони взяли тільки шовкопрядів і фермерські навики. У тому селі мешкала одногрупниця Кео. Як і майже всі жінки-леу, вона працювала ткалею. Ця дівчина та її мама погодилися зустрітися зі мною й поговорити про шлюб, а Кео згодився перекладати.

Сім’я жила в охайній бамбуковій хатині з бетонною підлогою. Без вікон, щоб захиститися від палючого сонця. Якщо зайти всередину, здавалося, ніби ти сидиш у гігантському плетеному кошику — культурі обдарованих ткачів це дуже пасувало. Жінки принесли мені ослінчик і склянку води. Меблів у хаті майже не було, зате у вітальні виставили найцінніші родинні речі у порядку важливості: новенький ткацький верстат, новенький мотоцикл і новенький телевізор.

Знайому Кео звали Джой, а її маму — привабливу кругленьку жінку за сорок — Тінґ. Донька сиділа й мовчки підшивала якийсь шовковий виріб, а мати аж кипіла енергією, тому всі питання я адресувала їй. Я поцікавилася шлюбними традиціями в їхньому селі, й Тінґ відповіла, що все доволі просто. Якщо хлопцеві сподобалась дівчина, а він їй, то їхні батьки зустрічаються й обговорюють план дій. Якщо все складеться добре, невдовзі обидві сім’ї вирушають до монаха, який заглядає у буддистський календар і знаходить сприятливу для одруження дату. Потім молода пара одружується. Вся громада позичає їм гроші. І шлюб триває до кінця життя, відразу додала Тінґ, бо в селі Бан Фаном такого поняття як розлучення ніхто не знає.

Я вже не раз чула такі слова. І завжди сприймала їх трохи скептично, бо якщо копнути глибше, завжди знайдеться захована історія про невдалий шлюб. Завжди і всюди. Повірте. Це нагадує мені один момент із «Будинку радості» Едіт Вортон, коли стара пліткарка зі світського товариства зауважує: «У всіх знайомих мені сім’ях траплялося розлучення і випадок апендициту». (А під «випадком апендициту», до речі, в едвардіанській Англії мали на увазі аборт — а він теж трапляється повсюди, навіть у колах, де такого геть не сподіваєшся.)

Та все ж є громади, де розлучення буває надзвичайно рідко.

Як-от у родині Тінґ. Коли я добре її порозпитувала, виявилось, що таки була в неї одна подружка дитинства, яка мусила переїхати до столиці, бо чоловік її покинув. Але це було єдине розлучення, яке вона пам’ятає за останні п’ять років. Хай там як, сказала Тінґ, а в нас є певна система, яка допомагає сім’ям триматися купи. Думаю, ви можете собі уявити, що в такому бідному сільці, де люди залежать одне від одного (зокрема, фінансово), треба нагально подбати про те, щоб сім’ї не розпадались. Коли у шлюбі виникають проблеми, пояснила Тінґ, громада застосовує чотирирівневий підхід до пошуку рішень. Спершу жінку у проблемному шлюбі спонукають зберігати мир у сім’ї, підкоряючись волі чоловіка. «У сім’ї має бути лише один капітан, — сказала Тінґ. — І найпростіше, щоб ним був чоловік».

Я чемно кивнула — ліпше не сперечатись, а скоріше перейти до другого етапу.

Але часом, вела мову далі Тінґ, навіть цілковита покора не може розв’язати побутові конфлікти. Тоді треба залучити третю сторону. Отже, другий рівень втручання — запросити батьків чоловіка та дружини. Може, їм вдасться залагодити проблему. Батьки поговорять з парою, потім між собою, і всі разом, однією родиною, спробують вирішити конфлікт.

Якщо батьківське втручання нічого не дало, пара переходить на третій етап. Тепер вони звертаються до сільських старійшин — тих, що колись давали їм шлюб. Старійшини порушують питання на засіданні громадської ради. Тобто сімейні проблеми стають проблемами громади, як графіті чи шкільні податки, і розв’язувати їх мусять усі гуртом. Сусіди підкидають різні ідеї та рішення і навіть пропонують допомогу — наприклад, взяти малих дітей на тиждень-два до себе, щоб подружжя спокійно все обговорило й залагодило.

Становище відкрито визнають безнадійним лише на четвертому етапі — коли попередні три не допомогли. Якщо ні родина не може розв’язати конфлікт, ні громада (що буває нечасто), тоді і тільки тоді пара їде до великого міста, за межі повноважень сільської влади, й отримує законне розлучення.