Книги8 хороших книжок про дорослішання

Ірина Вільде

«Повнолітні діти»

Події роману відбуваються в 1920-х на землях сучасної української Буковини. Дарка живе звичне підліткове життя. Учиться в школі, допомагає батькам вести господарство, спілкується з однолітками, урешті – закохується. Авторка надає великої ваги першим серйозним почуттям героїні, виписує їх детально, різносторонньо та з великою ніжністю. Адже саме ця лінія стане наскрізною для всієї історії, одним з основних індикаторів перетворення Дарки з дівчинки на молоду дівчину.

Тогочасні реалії сприяли швидкій і радикальній політизації молоді. Тому «Повнолітні діти» – це хроніка багатостороннього становлення особистості. Переїхавши до міста на університетське навчання, Дарка змінює середовище, проходить новий важливий етап соціалізації. Тепер ми спостерігаємо не лише за романтичними переживаннями, а й за тим, як кристалізується її світогляд, вимальовуються майбутні інтелектуальна й психологічна дорослість.

Роман пройнятий реалізмом юнацького життя з його множинними здобутками та втратами. Він і нині відчувається релевантно та позачасово. Є кілька редакцій роману, одна з яких – цілковито форматована під вимоги радянських цензорів. Тому радимо шукати первинну, оригінальну версію.

Мілан Кундера

«Життя деінде»

Життєвий шлях Яромила – це гірко іронічна історія про те, що великі мрії та сподівання розбиваються з особливо гучним гуркотом. Від самого малечку хлопець зростав із вірою в блискуче поетичне майбутнє. Але виховання, надмірна материна опіка, різношерстне оточення та, зрештою, авторитарний чехословацький режим з усіма супутніми політичними пертурбаціями мали на нього інші плани. У різних життєвих сферах хлопця кидає від одного полюсу до іншого, і він ніяк не може віднайти баланс.

Читачі швидко усвідомлюють, що життя – це лише на крихітний відсоток те, що ти справді можеш контролювати. Яромил до цього розуміння йде довго: крізь дитинство, підліткові роки та молодість. Увесь час ми за ним пильно спостерігаємо.

Авторська оптика не позбавлена колючої іронії. Але та не є злою чи хижацькою. Кундера по-батьківськи емпатує своєму герою, і, розвиваючи сюжет, навчає цього нас. Карикатурність образу Яромила не виходить за межі реалістичності. Вона є дуже місткою, а тому може бути повчальним дзеркалом – якщо читати роман крізь призму здорової (само)критики.

Елізабет Асеведо

«Поетка Х»

Головну героїню звати Ксіомара, і вона переживає пекучий екватор підліткового періоду – п’ятнадцятиріччя. Повсякдення Ксіо сповнене типових для свого контексту обмежень і труднощів. Вона – афро-латинська дівчина домініканського походження, яка живе в сумбурному нью-йоркському Гарлемі з набожною матір’ю, яка фанатично зацікавлена в релігійному вихованні доньки. Тоді як у суспільстві все ще процвітають расизм, сексизм та інші дискримінаційні -изми. Словом, не позаздриш.

Способом утечі від реальності для героїні стає поезія. Пишучи вірші, вона сублімує почуття й емоції, які не може реалізувати чи бодай висловити уголос. Поетичний щоденник Ксіо – хроніка дорослішання та найважливіших психологічних трансформацій. Це текстуальний простір її сили й вразливості одночасно.

«Поетка Х» – це роман у форматі великої збірки віршів. Тих, що його головна героїня пише під впливами свого повсякдення. Так авторська оптика роздвоюється. З одного боку, вона дає змога охопити всі необхідні для цікавого, насиченого сюжету події. З іншого – цілковито центрується довкола внутрішнього світу Ксіо. Ми не просто слухаємо історію від імені дівчини, а чуємо її так, мовби вона розмовляє із самою собою.

Джеффрі Євгенідіс

«Середня стать»

Проблематика роману лежить між точками гендерної, сексуальної, етнічної та національної ідентичностей. Але вписана вона в історію дорослішання, причому відразу декількох поколінь однієї родини. Попри цю структурну складність сюжету, у ньому зовсім не плутаєшся.

Головний герой народився жінкою. Принаймні спершу всім так здавалося, і він не проблематизував свою гендерну приналежність. Чому тоді власну історію розповідає від імені чоловіка – це одне з головних питань, яке, читаючи, нам належить розв’язати. Лінія героя невіддільна від історії його роду – грецьких іммігрантів Стефанідісів, які втекли від греко-турецької війни до США. Там, у грецькому селі, на поромі до Нью-Йорка, у Детройті, варто шукати відповіді на питання ідентичності. Ми, хочемо цього чи ні, є всіма тими, хто нас формував. Ми є наслідками цілої низки ухвалених ними рішень.

Рухаючись умовною спіраллю до власних джерел, головний герой розповідає про те, як росли, дорослішали й формувалися спершу його дідусь із бабусею, потім – батьки, потім – він сам. До них він ставиться із трепетом і розумінням, як до добрих друзів. Роман відчувається як епопейна, але зовсім не пафосна історія про те, що всі ми колись були юними, і юність ця простягається набагато далі за її біологічні та соціальні рамки.

Аскольд Мельничук

«Що сказано»

Подібно до «Середньої статі», цей роман рефлексує питання ідентичностей, що формуються в умовах постійної буферної зони. Сюжет також розгортається довкола родини, що полишає домівку й шукає безпеки в новому просторі, адже через політичні трансформації життя вдома стає все більш непрогнозованим, непередбачуваним. Точкою А є Україна, точкою Б – Сполучені Штати Америки. Подорож від однієї точки до іншої – це завжди про стрімкі особистісні метаморфози, зокрема передчасне дорослішання. Мовби всі визначені життєві цикли збиваються, і в нових умовах, куди потрібно вдало інтегруватися, ти самотужки ростиш себе заново.

Дорослішають у романі цілі покоління. Це процес, з одного боку, універсальний, загальнолюдський, а з іншого – дуже приватний. Він зітканий із того, що від покоління до покоління передається в спадок, причому в усній формі, бо «записана історія – прерогатива тих, хто спромігся на власну державність і владні інститути». Головні герої «Що сказано» – не з тих, кому це властиво. Звідси, певно, і назва роману.

В оригіналі книжка написана англійською мовою. Її автор походить із діаспори. Але через тематичну, проблематичну наповненість літературознавці та критики вважають за потрібне віднести її до української літератури.

Ніколя Матьє

«Діти їхні»

Для нефранцузького читача мистецький портрет цієї країни часто складають стереотипні символи. Вони романтичні й привабливі, але реалістичність їхня залишає сумніви. Цьому ж роману реалістичного настрою не займати. Місцями той може здатися нарочитим. Утім, це цікава альтернатива усталеній ідеї «французькості», ще й у динамічній жанровій формі coming-of-age (усталений термін на позначення підліткового віку).

Події розгортаються на сході Франції, у шахтарському містечку, що через загальну економічну ситуацію переживає не найкращі часи. Це простір нерівності та дискримінації, де авторитет здобувається грішми або силою. Також – простір важкої праці та ще важчих життєвих розчарувань, які передаються в спадок, як майно чи хвороби. Діти переймають травми своїх батьків. Намагаючись жити принципово інакше, вони так чи так повторюють їхні долі.

Головні герої роману – підлітки. Вони дружать, ворогують, закохуються й понад усе мріють вирватися з рідної провінції, прагнуть самостійності та самореалізації. А ми спостерігаємо за цим складним процесом, як за спектаклем на тлі напівзакинутих фабрик.

Анна Грувер

«Її порожні місця»

Основні сюжетні лінії розгортаються у двох часових вимірах. Одна – з нападом росії на східні області України у 2014. Інша – під час Другої Світової. Героїню першої історії звати Анна. Вона – підлітка, чиє дорослішання помережано трагічними, обтяжливими подіями: війною, міграцією, сексуальним насильством. Несформована підліткова свідомість всотує все це, не фільтруючи, безбар’єрно, бо ще не має захисних механізмів. Тому такі травми ятрять до кінця життя.

Друга героїня – єврейська дівчина Сара. Через вади слуху вона відчуває й інтерпретує світ, на перший погляд, химерно. Хоча, імовірно, саме таке сприйняття є найбільш чистим і правильним. Зв’язок між дівчатами з різних епох – одне з головних питань роману, яке розкривається наприкінці.

Роман, зокрема, про те, яким складним і болісним буває особистісне становлення, і як важливо триматися себе, щоб, попри все, було чим заповнювати всі внутрішні «порожні місця».

Джо Данторн

«Субмарина»

Олівер Тейт – п’ятнадцятирічний підліток з Вельсу. Його дорослішання проходить дуже осмислено, саморефлективно. Він любить ставити питання про навколишній світ і повсюдно шукати на них відповіді. Наприклад, Олівер «шпигує» за інтимним життям своїх батьків, намагаючись поставити правильний «діагноз» їхньому шлюбу. Звісно, він вивчає й себе, свої смаки, інтереси й бажання, а також те, як його сприймає оточення. Ця гра в детектива дуже виснажлива й до того ж відриває героя від реальності. Він опиняється в закритому просторі своїх фантазій. Авторська лінза тут – по-доброму іронічна. Герой може сприйматися дещо карикатурно, але не викликає негативу.

Зустріч із Джорданою Бівен приносить у підліткове життя Олівера нові, але закономірні емоції: він закохується. Це відкриває герою нове поле дослідження – романтичні стосунки. Він має привчати себе до чутливості, тактовності й емпатії, не порушувати чужі кордони й просто бути хорошим хлопцем. Але що це означає? Ми поступово довідуємося разом з Олівером.

У 2010 році «Субмарину» успішно екранізували в однойменний інді-фільм, структурований у стилі літературної історії. Розповідь іде здебільшого з позиції головного героя.