КнигиУривок із книжки «Морбакка» Сельми Лаґерльоф

Сельма Лаґерльоф – шведська письменниця, відома в літературі за своїм дитячим романом «Чудесна мандрівка Нільса Гольгерсона з дикими гусьми». У 1909 році вона стала першою жінкою, яка отримала Нобелівську премію з літератури.

«Видавництво Старого Лева» готує до виходу автобіографію Сельми під назвою «Морбакка». Це дім дитинства письменниці, розташований на півдні Швеції, що наштовхує авторку поділитися спогадами про рідних, знайомих і сусідів.  

Публікуємо уривок із книжки «Морбакка» в перекладі Наталі Іваничук.

Райська птаха

Родина замешкала в невеличкому будиночку на самому початку вулиці Карлсґатан. Їм там неймовірно сподобалося. Лейтенант Лаґерльоф і діти одностайно назвали обійстя Маленькою Морбаккою. Найвища честь для оселі в чужому місті.

Перед будиночком ріс садочок, обгороджений штахетним парканцем, вони любили снідати й вечеряти домашніми стравами у затінку дерев. За будинком на крихітних грядках росла картопля, а далі, під навислою стрімкою скелею стояла хижка, не більша за каюту на «Уддегольмі». Там мешкала господиня садиби, дружина капітана, пані Стрьомберґ.

Вони довідалися, що господиня зимувала у великому будинку, а влітку перебиралася до хижки й здавала дім у винайм курортникам. Цілими днями, від ранку до вечора, вона проводила час серед пишних, квітучих олеандрів, столиків і полиць, заставлених дивовижними сувенірами з чужих країв, які капітан Стрьомберґ привозив з далеких плавань. 

Коли пані Лаґерльоф і мамзель Лувіса йшли на каву до своїх друзів, лейтенант Лаґерльоф ловив макрель, Анна бавилася з доньками кондитера, а Юган полював на крабів, Товста Кайса брала на руки маленьку Сельму й чимчикувала в маленьку хижку, в гості до пані Стрьомберґ.

Господиня була їм добрим другом. У неї було так само затишно під олеандрами, як на бабусиній канапі в Морбацці. Пані Стрьомберґ не вміла оповідати казок, зате показувала їм численні цікаві дрібнички. Великі мушлі, які шуміли морем, коли піднести їх до вуха, порцелянові фігурки з довгими косами на потилицях і довгими вусами, начебто привезені з Китаю, і дві велетенські шкарлупи, одна — з кокосового горіха, а друга — зі страусового яйця.

Товста Кайса й пані Стрьомберґ зазвичай розмовляли про серйозне й побожне, чого дитя не розуміло, але бували балачки й на простіші теми. Пані Стрьомберґ розповідала про свого чоловіка і його подорожі. Капітан мав великий, гарний корабель, який називався «Якоб» і саме зараз прямував у Португалію за сіллю.

Товста Кайса дивувалася, як пані Стрьомберґ могла спокійно жити, знаючи, що її чоловік плаває страшними морями й океанами. Але пані Стрьомберґ була певна, що Господь оберігає її мужа. Вона боялася за нього в морі, на кораблі, не більше ніж тоді, коли він ходив стрьомстадськими вулицями.

Бабуся розповідала про рай, а вона уявляла його собі маленьким розарієм, як той, що на розі морбаккського дому

Після тих слів мила пані Стрьомберґ обернулася до маленької дівчинки й сказала, що сподівається на незабарне повернення капітана додому. Бо в нього на кораблі є дещо цікаве, що їй сподобається, — райська птаха.

Дівчинка відразу стрепенулася.

— А що це?

— Птаха з раю, — відповіла пані Стрьомберґ.

— Ти ж пам’ятаєш бабусині розповіді про рай, Сельмо, — втрутилася Товста Кайса.

Звісно, вона пам’ятала. Бабуся розповідала про рай, а вона уявляла його собі маленьким розарієм, як той, що на розі морбаккського дому. Водночас Сельма розуміла, що рай якось пов’язаний з Богом, тож напевно той, хто оберігає чоловіка пані Стрьомберґ, даруючи їй спокій, де б він не був — чи на борту «Якоба», а чи на вулицях Стрьомстада, — і є райською птахою.

Їй дуже хотілося побачити ту птаху. Може, вона допоможе їй одужати. Усі навколо співчували її татові й мамі, що дитина ніяк не стане на ноги. А батьки витратили ж немало коштів на цю подорож заради неї!

Сельмі дуже кортіло запитати Товсту Кайсу або пані Стрьомберґ, чи райська птаха змогла б їй допомогти, але соромилася. Боялася, що з неї посміються.

Тієї розмови дівчинка не забула. І щодня мріяла, щоби повернувся «Якоб», а райська птаха могла злетіти на берег.

За кілька днів вона почула, що корабель уже повернувся у Стрьомстад, і неймовірно зраділа, але нікого ні про що не розпитувала. Для неї це було чимось надзвичайним. Вона пам’ятала, як поважніла бабуся, розповідаючи про Адама і Єву. Тому не хотіла зізнаватися Анні та Юганові, що «Якоб» привіз райську птаху, у якої Сельма мала намір попросити зцілити її ніжки. Навіть Товстій Кайсі ні словом не обмовилася.

Дивно, що птаха не з’являлася. Щоразу в гостях у пані Стрьомберґ Сельма сподівалася побачити птаху, яка б співала в олеандрах, але марно.

Вона врешті запитала Товсту Кайсу про птаху. Нянька припускала, що та залишилася на кораблі.

— Скоро її побачиш, Сельмо, — заспокоїла малу Товста Кайса. — Лейтенант Лаґерльоф обіцяв, що завтра ми всі вирушимо на «Якоба».

Товста Кайса справді мала рацію. Капітан Стрьомберґ і дня не побув удома, як щиро потоваришував з лейтенантом Лаґерльофом. Лейтенант кілька разів побував на борту «Якоба», і йому там дуже сподобалося. Тепер усе сімейство побачить, як там гарно.

Виходячи з дому, ніхто й не задумався, що це таке — зійти на борт «Якоба». Принаймні хвора дівчинка уявляла, що корабель стоїть біля причалу, як усі великі пароплави.

Але з’ясувалося, що аж ніяк. Судно стояло далеко від берега, до нього треба було добиратися в шлюпці на веслах. Дивовижне видовище — що ближче вони підпливали, то вище виростав корабель. Невдовзі він став таким великим, наче гора. Людям у шлюпці здавалося, що видертися на палубу неможливо.

Тітонька Лувіса сказала, якщо вони прямують саме до цього корабля, то вона не зможе піднятися на борт.

— Не хвилюйся, люба Лувісо, — заспокоїв її лейтенант Лаґерльоф. — Ось побачиш, усе виявиться простішим, ніж ти собі гадаєш.

Однак мамзель Лаґерльоф стояла на своєму: мовляв, з таким же успіхом вона могла б спробувати вилізти на флаґшток на острові Лагольмен, тож ліпше повернутися додому.

Пані Лаґерльоф і Товста Кайса миттю її підтримали й теж забажали повернутися додому.

Однак лейтенант Лаґерльоф не поступався. Звісно, вони піднімуться на борт, це цілком безпечно. Можливо, єдиний раз у житті їм пощастить побачити зблизька торговий корабель, і втрачати такий шанс не годиться.

— Хай ми й піднімемося на борт, але вниз ніяк не спустимося, — сказала тітонька Лувіса.

На півдорозі їм назустріч трапилася шлюпка, навантажена мішками.

— Бачиш човен? — запитав лейтенант у сестри. — Знаєш, що в мішках?

— Ні, дорогий Ґуставе. Звідки мені знати?

— Могла б здогадатися! Сіль з «Якоба»! Мішки не мають ні рук, ні ніг, але ж їх спустили в шлюпку, то й ти спустишся.

— А ти вдягни кринолін і довгу спідницю! Подивилася б я тоді на тебе! — сказала мамзель Лувіса.

Так вони сперечалися всю дорогу. Маленька дівчинка, якій не терпілося побачити райську птаху, з усього серця бажала, щоб її тато вмовив тітоньку й решту пасажирів зійти на палубу, хоча вона теж думала, що це неможливо.

Вони підпливли до драбинки, яку спустили з корабля. Двоє матросів застрибнули в шлюпку, щоб допомогти з підйомом на борт. Першою мали підняти маленьку хвору дівчинку. Один з матросів передав її товаришеві, той піднявся з малечею драбинкою, — чи як вона називається, — і поставив її на палубу «Якоба». А тоді повернувся до решти гостей. Дівчинка залишилася сама. Вона злякалася, бо стояла на вузенькій смужці палуби. Перед нею зяяла величезна діра, а внизу виднілося щось білосніжне, яке насипали в мішки.

Сельма так собі й уявляла рай, що ходити там не треба, достатньо літати

Сельма довго стояла сама. Схоже, у шлюпці пасажири протестували проти підйому. Ніхто не з’являвся, і вона, трохи заспокоївшись, почала розглядатися за райською птахою. Шукала її угорі, серед рей і такелажу. Уявляла птаху великою, завбільшки з індичку — таку легко помітити.

Але птахи ніде не було видно, то дівчинка звернулася до юнги капітана Стрьомберґа, який стояв поблизу, і запитала, де райська птаха.

— Ходімо, покажу, — сказав юнга.

Він узяв дівчинку за руку, щоб вона не впала в трюм, і, задкуючи, почав спускатися каютним трапом, дівчинка — за ним.

У капітанській каюті було дуже гарно. Меблі й стіни з червоного дерева аж блищали. І райська птаха там справді була.

Птаха виявилася ще дивовижнішою, ніж уявляла Сельма. Вона була нежива, стояла посеред столу в барвистому оперенні.

Сельма вилізла на стілець, звідти — на стіл, вмостилася біля птахи, заворожено розглядаючи небачену красу. Юнга стояв поруч, показував їй довгі, блискучі пір’їни, які звисали додолу.

— Певно вона справді з раю, — озвалася дівчинка. — У неї ніжок немає.

Сельма так собі й уявляла рай, що ходити там не треба, достатньо літати. Вона з великою побожністю милувалася птахою, склавши ручки, мов до вечірньої молитви. Їй цікаво було, чи юнга знає, що ця птаха оберігає капітана Стрьомберґа, але запитати не сміла.

У своєму зачаруванні вона просиділа б так увесь день, якби її не отямили вигуки на палубі. Здавалося, хтось її кликав: Сельмо! Сельмо!

Невдовзі уся компанія спустилася в капітанську каюту: лейтенант Лаґерльоф, Товста Кайса, пані Лаґерльоф і мамзель Лувіса, капітан Стрьомберґ і Юган з Анною. Їх було так багато, що в каюті вмить стало тісно.

— Як ти сюди потрапила? — здивовано й водночас налякано питали вони.

Дівчинка враз і сама усвідомила, що йшла палубою ніжками, сама спустилася трапом і зайшла в каюту — ніхто її не ніс.

— Ану, злазь зі столу, — веліли вони. — Побачимо, чи можеш ходити.

Сельма злізла зі столу на стілець, зі стільця — на підлогу, і виявилося, що й стояти вона може, і ходити.

Як же всі зраділи! Подорож виправдала себе, дорога виправа не була даремною. Маленька дівчинка не буде безпорадною калічкою, а виросте повноцінною людиною.

Дорослі не ховали сліз, навперебій говорили, що це цілюще купання в Стрьомстаді допомогло дитині одужати. Хвалили повітря, море й саме місто. Усі були дуже щасливі, що приїхали сюди.

Своїми здогадами Сельма ні з ким не поділилася. Цікаво, чи дійсно їй допомогла райська птаха? Невже це маленьке диво в пір’ї з країв, де ноги зайві, навчило її ходити по землі, де ноги вкрай потрібні?