Книги«Я заплющила очі й чекала, коли мене розстріляють». Уривок із книжки «На надломі зросла сила»

На Книжковому Арсеналі видавництво punkt publishing представило книжку «На надломі зросла сила». У ній задокументовано 15 історій про трансформаційну силу жінок, які зіткнулися з жорстокістю, несправедливістю й руйнаціями повномасштабного вторгнення.

Серед героїнь, чий досвід описано в книжці, є думки й свідчення військової медикині Марʼяни Мамонової, захисниці Маріуполя Катерини «Пташки» Поліщук, волонтерки й засновниці проєкту «Птахи» Тати Кеплер й інших.

Публікуємо уривок із книжки «На надломі зросла сила» з розповіддю доброволиці Збройних сил України й активістки Шури Рязанцевої з позивним «Ялта». Інтервʼю провела видавчиня Таня Костіна. 

Шура «Ялта» Рязанцева

Доброволиця в Збройних силах України, 

учасниця російсько-української війни, 

активістка Євромайдану

Записано на 240-й день повномасштабної війни

Я народилася в Ялті. Мій тато – кримський татарин. Він військовий льотчик у відставці, воював в Афганістані, вивозив поранених і загиблих. Мене ж назвали на честь дідуся – двічі Героя Радянського Союзу. Бабуся теж воювала, звільняла Освенцим. Можна сказати, що в нас військова родина. Моє дитинство пройшло в Чорнобаївці, де служив тато.

Уже студенткою я переїхала до Києва, стала відомою стилісткою не лише у своїх фантазіях. Я успішно співпрацювала з «Кварталом» (прим. – студія «Квартал 95»), створювала образи для нашого президента – Володимира Зеленського. Згодом стала ще й головною стилісткою й креативною продюсеркою телеканалу «Інтер». Життя неслося.

Полон

Дівчата з Майдану вирішили підтримати українських військових, які не зрадили української присяги й залишилися в Криму, в оточенні, у військовій частині. Ми написали їм листи, розцілували для них жовто-блакитний наш прапор. Я й моя подруга Катя мали відвезти листи разом із їжею нашим військовим.

8 березня 2014 року в нас був гарний настрій. Ми їхали до Криму. Зупинилися в Одесі на один день, потім у Херсоні. Дорогою слухали «Океан Ельзи», Скрябіна, голосно співали. Хлопець на українському блокпості на наше авто з прапорцями «Автомайдану» сказав: «Ви з глузду з’їхали? Зовсім не розумієте, КУДИ їдете? Зніміть усе. Це українська символіка, а за перекопом – ворог». Я ж була по-дитячому впевнена, що нас точно ніхто не чіпатиме. Кажу ще нашому прикордоннику: «У мене кримські номери, кримська прописка. Їхні військові, вони ж такі самі люди, все буде ок». 

Ми доїхали до Армянська. Там стояв уже російський блокпост, біля двоповерхової будівлі ДАІ. Мій тато, коли дізнався, що я їду до Криму, намагався відмовити, згодом лише попросив: «Коли приїжджатимеш до «кордону», увімкни телефон. Я буду чути, що відбувається». Так і зробила.  

На пості вже стоять «зелені чоловічки», «Беркут», «казаки», багато людей. Я показую паспорт. Просять відкрити багажник. А там розцілований дівчатами з Майдану прапор. Наступної ж миті мене вдаряють прикладом по спині, телефон падає в машину, тато чує все, що з нами відбувається. Російські військові перетрусили всі наші речі. Усе, що їм подобалося, ділили між собою. Незадовго до тієї поїздки я набила собі татуювання «Небесна сотня» з думкою про Ромку, Рому Гурика. Ще мала тату тризуба – герба України. Злякалася, що вони знайдуть мої татуювання. Нас кинули в рів, поставили на коліна, затягнули руки джгутами, били по боках, стріляли біля голови в землю. Потім топили обличчям у грязюку. «Небесну сотню» на моєму тілі побачили швидко. Тоді медикиня почала тягати мене за волосся. Слідом за нею вже тягали по землі славні бійці підрозділу «Беркут»: «Ага, «Небесна сотня». Сука!»

Я, скрючившись, лежу на землі. Вони оточують мене щільним колом, розстібають армійські штани, вивалюють свої п*ни. Один із них мене роздягає. «Зараз її по колу пустимо». У мене стається приступ, я перестаю дихати. Вони трохи лякаються, дають мені валеріану. Один усе ж підходить ближче, починає масно м’яти мої груди. Я кричу з останніх сил: «Що ви робите? Мій тато  військовий, він уже їде. Рязанцев Юрій Олександрович». 

Почувши мій крик, підбіг «зелений чоловічок», запитує: «Юрка?! Юрка? З Херсона? Служив у Чорнобаївці? Ми ж із ним в Афгані разом служили. Так, усе. Відставить! Тепер ця дівчина під моїм захистом». «Беркутівці» невдоволено відступили. Нас із Катею погнали через якесь поле, обстрілюючи «для приколу» з автоматів: пощастить – виживемо, не пощастить – ні.  

У мене стається приступ, я перестаю дихати

Нас відвели в підвал. На підлозі старі, просякнуті кров’ю матраци, стіни в ляпках крові. Ми точно були не першими і єдиними, хто пройшов через цей підвал. Тут розстрілювали людей. Нас ставлять обличчям до стіни. Я чую, як вони читають мій пост у фейсбуці й ржуть: «Ха-ха. Зараз ми її виведемо. Хто її перший трахати буде?» Перед самою поїздкою до Криму я опублікувала той пост. Писала, як я змінилася, про країну, про свободу, яку виборює наш народ. Допис набув великої популярності, навіть перекладений кількома мовами. 

Надії на порятунок не було. Я заплющила очі й чекала, коли мене розстріляють. Навіть хотіла цього, бо дуже боялася, що будуть ґвалтувати. Й от ми стоїмо, хитаючись, обличчям до стінки, коли чую: «Приїхав військовий». Це був мій тато. Він одягнув військову форму, ордени, взяв маму й на старенькій Dacia Logan приїхав із Євпаторії. Приїхав просити, щоб нас відпустили.  

Нас виводять, розрізають джгути на руках, підводять до батьків. Я їх обіймаю, радію, тату пообіцяли, що нас відпустять. У цю мить з боку Армянська біжить чоловік з автоматом, стріляє в небо й кричить: «Відставить! Нема наказу відпустить». І нас наново зв’язують, саджають до «Уралу» й кудись везуть. Тато довго намагається бодай наздогнати. Проте військова машина може їздити по бездоріжжю набагато вправніше за його автівку. 

Нас привезли до тюрми. Поставили біля цегляної стіни, як на розстріл, періодично перезаряджали автомати й кричали «До стіни! До стіни!». Удруге я майже хотіла, щоб вони вже нарешті вбили мене. Бо поруч із приниженням і моральним знущанням фізичні тортури вже не здавалися такими жахливими. Російські люди у військовій формі вважали мене націоналісткою, називали «шлю*** Яроша». 

Нас привезли до тюрми. Поставили біля цегляної стіни, як на розстріл, періодично перезаряджали автомати й кричали «До стіни! До стіни!»

Нас заводять до великого холу. Посередині стоїть клітка, у ній стілець і дуже яскраве світло. Мене першою заводять. Навколо військові в балаклавах. До клітки разом зі мною входять дві жінки, теж у балаклавах, одна з відеокамерою, інша в гумових рукавичках. Мене примушують повністю роздягнутися. І всю перевіряють. Кожний клаптик побитого тіла. Кожну «дірочку». Після саджають в одиночну камеру. Катю — в іншу камеру, теж одиночну. Я не знаю, скільки це тривало. Щодня проводять допити. 

Мене називали зрадницею славного роду, діда-Героя. Потім пропонували перейти на службу до ФСБ. Регулярно возили «на розстріл». Їхали на «бобіку» в лісопосадку, ставили на коліна й «вибивали» зізнання: «Ти везла вибухівку?» – «Ні. Я їхала підтримати наших військових». На!