Книги«Розмови із друзями». Уривок із першого роману Саллі Руні
Від авторки «Нормальні люди»
У червні у «Видавництві Старого Лева» виходить книжка «Розмови із друзями». Саме з неї розпочала свою письменницьку кар’єру Саллі Руні, авторка бестселера «Нормальні люди», який екранізували в однойменному серіалі.
До речі, Hulu також працює над серіалом за сюжетом «Розмови із друзями», де зіграють Елісон Олівер, Джемайма Кьорк («Дівчата»), Джо Елвін («Фаворитка») та Саша Лейн («Американський мед»).
За сюжетом, головними героїнями є Френсіс – юна поетка, Боббі – ексцентрична інтелектуалка. Дівчата дружать ще зі школи й навіть певний час зустрічалися. Після спільного поетичного вечора подруги знайомляться із заможним подружжям, Мелісою та Ніком. Попри різницю у віці та статусі, вони проводять багато часу разом і ведуть дружні розмови про почуття, мотиви людських вчинків, мистецтво, книжки, політику й секс. Між Боббі та Мелісою виникає особливий емоційний зв’язок, а Френсіс тягне до Ніка. З’являється багато недомовок, ревнощів та образ. А розмови стають усе напруженішими, але водночас відвертішими та чуттєвішими.
Публікуємо уривок із книжки в перекладі Анастасії Коник. Пряма мова в тексті навмисне не виділена тире чи лапками – це один із прийомів авторки.
У день, коли ми мали піти на вечерю до Меліси, безперестанку дощило. Зранку я сиділа в ліжку й писала вірші, натискаючи клавішу «введення» коли заманеться. Потім підняла жалюзі, прочитала новини в інтернеті й прийняла душ. Двері моєї квартири вели у внутрішній дворик будинку, густо зарослий зеленню та з вишнею в дальньому куті. Вже майже настав червень, однак у квітні вишня цвіла яскраво й шовковисто, немов конфеті. Сусідня пара мала маленьку дитину, що інколи плакала вночі. Мені подобалося жити там.
Увечері ми з Боббі зустрілися в місті й доїхали автобусом до Монкстауна. Пошуки шляху до будинку нагадували розгортання чогось у грі «передай посилку». Я сказала про це Боббі дорогою, і вона запитала: то це приз чи всього лиш черговий шар обгортки?
— Зрозуміємо це після вечері, сказала я.
Ми подзвонили у двері, і нам відчинила Меліса — із камерою, перекинутою через плече. Подякувала, що прийшли. Усміхалася нам виразною змовницькою усмішкою, яку, гадаю, вона дарувала всім об’єктам своїх статeй, ніби кажучи: ти для мене не пересічний персонаж, а улюбленець. Я зрозуміла, що заздрю і згодом спробую відтворити цю усмішку перед дзеркалом. Поки ми вішали куртки, у кухонних дверях гавкав спанієль.
На кухні різав овочі чоловік Меліси. Наше зібрання дійсно схвилювало собаку. Він стрибнув на кухонний стілець і гавкав секунд десять-двадцять, аж поки чоловік наказав йому затихнути.
— Принести вам по келиху вина? запитала Меліса.
Звісно, сказали ми. Нік налив вина в келихи. Я шукала інформацію про нього в інтернеті після нашої першої зустрічі — частково тому, що раніше не була знайома з жодним актором. Здебільшого він працював у театрі, але також знявся в кількох серіалах та кінофільмах. Кілька років тому його номінували на престижну нагороду, яку він так і не отримав. Я натрапила на цілу добірку фотографій, де він без сорочки, — на більшості з них він був молодший, виходив із басейну чи приймав душ у серіалі, який уже давно закрили. Я надіслала Боббі посилання на одну з цих фотографій, підписавши: трофейний чоловік.
Фотографій Меліси в інтернеті було не так багато, хоча збірка її нарисів мала великий розголос. Я не знала, як довго вона одружена з Ніком. Вони були не такі відомі, щоб інформація про них поширювалася мережею.
— То ви все пишете разом? поцікавилася Меліса.
— О боже, ні, сказала Боббі. Усе пише Френсіс. Я навіть не допомагаю.
— Це неправда, промовила я. Неправда, ти допомагаєш. Вона просто так говорить.
Меліса схилила голову набік і легко всміхнулася.
— Чудово, то хто з вас двох бреше? запитала вона.
Брехала я. Боббі не допомагала мені писати вірші — хіба що збагачувала моє життя. Як я знала, вона взагалі ніколи не займалася творчим письмом. Любила виконувати драматичні монологи та співати антивоєнні балади. На сцені вона була неперевершена, і я часто тривожно зиркала на неї, щоб нагадати собі, що маю робити.
На вечерю ми їли спагеті в густому біловинному соусі та багато часникового хліба. Нік здебільшого мовчав, а Меліса засипала нас запитаннями. Вона нас постійно смішила, але це було так, мовби когось змушують з’їсти щось, що йому не дуже до смаку. Я ще не розуміла, чи мені подобається така весела настирливість, але було очевидно, що Боббі від неї просто шаленіла. Я б сказала, вона сміялася навіть частіше, ніж було доречно.
Не можу стверджувати напевно, але мені здалося, що Меліса втратила інтерес до процесу написання наших віршів, коли дізналася, що я писала їх сама. Я знала, що ця зміна була така непомітна, що Боббі згодом заперечувала б її, і це дратувало мене так, ніби це вже сталося. Я відчувала, що поступово ухиляюся від усієї цієї ситуації, наче те, що щойно сталося, мене не цікавило й узагалі не стосувалося. Я могла би постаратися і знову в неї включитися, але, очевидно, була обурена необхідністю докладати зусиль, щоби мене помітили.
Після вечері Нік прибрав тарілки, а Меліса почала знимкувати. Боббі сиділа на підвіконні, дивилася на запалену свічку, сміялася і корчила милі гримаси. Я сиділа за обіднім столом, майже не рухаючись, і допивала третій келих вина.
— Мені подобається фотка з вікном, сказала Меліса. Зробімо схожу, але в зимовому саду?
З кухні в зимовий сад вели подвійні двері. Боббі пішла за Мелісою, яка зачинила їх за ними. Я бачила, як Боббі сиділа на підвіконні й сміялася, але не чула її сміху. Нік почав наповнювати раковину гарячою водою. Я ще раз сказала йому, як було смачно, він підняв очі й відповів: а, дякую.
Крізь скло я спостерігала, як Боббі витирає під оком розмазаний макіяж. Вона мала тонкі зап’ястя та довгі елегантні руки. Часом, коли я робила щось нудне, — наприклад, йшла додому з роботи чи розвішувала білизну, — мені подобалося уявляти, що я схожа на Боббі. Вона мала стрункішу поставу, ніж моя, і незабутньо красиве обличчя. Удавала я так реально, що коли випадково помічала відображення своєї зовнішності, то переживала дивний шок, що мене знеособлював. Було складніше зробити це зараз, коли Боббі сиділа прямо перед моїми очима, але я все-таки спробувала. Мені захотілося сказати щось дурне й зухвале.
— Схоже, я тут зайва, мовила я.
Нік глянув у зимовий сад, де Боббі щось робила з волоссям.
— Гадаєш, Меліса вибрала улюбленицю? запитав він. Якщо хочеш, я з нею поговорю.
— Все гаразд. Усі обожнюють Боббі.
— Дійсно? Мушу сказати, ти мені більше до душі.
Ми переглянулися. Я зрозуміла, що він підіграє мені, тому всміхнулася.
— О так, я зразу відчула природне взаєморозуміння, сказала я.
— Мене притягують поетичні особистості.
— Ну, чудово. У мене багатий внутрішній світ, можеш повірити.
Після цих слів він засміявся. Я знала, що ця розмова була трохи недоречна, але не надто шкодувала про неї. Зовні, у зимовому саду, Меліса закурила сигарету й поклала камеру на скляний журнальний столик. Боббі чомусь уважно кивала.
— Я гадав, що сьогоднішній день стане справжнім кошмаром, але насправді все було добре, сказав він.
Він сів за стіл поруч зі мною. Мені сподобалася його раптова відвертість. Я усвідомила, що бачила його без сорочки на фотографіях в інтернеті, а він про це й не здогадується, і ця думка здалася мені такою кумедною, що я йому ледве про це не прохопилася.
— Я не найбільша фанатка званих вечер, сказала я.
— Гадаю, ти досить добре впоралася.
— І ти теж непогано. Навіть чудово.
Він усміхнувся. Я спробувала запам’ятати всі його слова, щоб потім переказати їх Боббі, але в моїй голові вони звучали не так вже й смішно.
Двері відчинилися, і Меліса ввійшла, тримаючи фотоапарат обома руками. Сфотографувала нас за столом — Ніка з келихом в руці, мене, що байдуже дивилася в об’єктив.
Тоді сіла навпроти й витріщилася на екран свого фотоапарата. Боббі повернулася й, нікого не запитуючи, долила вина у свій келих. На її обличчі був вираз блаженства, і я зрозуміла, що вона п’яна. Нік глянув на неї, однак нічого не сказав.
Я натякнула, що треба вчасно вийти, щоб устигнути на останній автобус, і Меліса пообіцяла надіслати фотографії.
Усмішка Боббі пригасла, але було пізно пропонувати залишитися ще на трішки. Нам уже вручили куртки. У голові мені паморочилося, і тепер, коли Боббі затихла, я продовжувала безпричинно сміятися.
До автобусної зупинки було десять хвилин ходи. Спершу Боббі була пригнічена, тож я зрозуміла, що її щось засмутило чи роздратувало.
— Повеселилася? запитала я.
— Мене турбує Меліса.
— Що саме?
— Не думаю, що вона щаслива, сказала Боббі.
— У якому сенсі нещаслива? Вона це казала?
— Не вірю, що вони з Ніком щасливі разом.
— Справді? запитала я.
— Це сумно.
Я не підкреслила, що Боббі зустрічалася з Мелісою лише двічі, хоча, можливо, й слід було. Без сумніву, не схоже, що Нік і Меліса божеволіли одне від одного. Ні з того ні з сього він сказав мені, що очікував від званої вечері, яку влаштувала Меліса, «справжнього кошмару».
— Мені він здався смішним, зауважила я.
— Він і рота майже не розтуляв.
— Ага, але його мовчання вкрай жартівливе.
Боббі не розсміялася. Я облишила цю тему. В автобусі ми майже не розмовляли, адже я відчувала, що її не зацікавить той природний зв’язок, який я налагодила з «трофейним чоловіком» Меліси, а інших тем для розмови придумати не могла.
Повернувшись додому, я відчула себе п’янішою, ніж була в будинку. Боббі пішла до себе, і я залишилася сама. Перш ніж лягти спати, ввімкнула світло повсюди. Іноді я так робила.
Коментарі
Підписатись