КнигиЧому я така невпевнена в собі? Уривок із книги «Чи є для мене місце в її серці»
Як позбутися згубного впливу нарцисичної матері
У видавництві Vivat вийшла книга «Чи є для мене місце в її серці». Про те, як позбутися згубного впливу нарцисичної матері, від психотерапевтки з питань шлюбу та сім’ї Керіл Мак-Брайд. Вона понад 30 років працює з пацієнтами, які мають досвід токсичних сімейних стосунків, і пише статті для видання Psychology Today.
Досліджуючи стосунки, Керіл простежила, що більшість жінок, які стикаються з певними емоційними чи психологічними проблемами, навіть не замислюються, що причиною може бути вплив нарцисичної матері. Якщо найближча тобі людина є надміру егоцентричною, цього відразу й не помітиш, особливо якщо змалку слухати про те, що материнську любов ще треба заслужити. У доньки можуть виникнути такі проблеми: занижена самооцінка, відчуття нереалізованості, деструктивні стосунки з людьми, нездатність зрозуміти себе та свої емоції.
Публікуємо уривок з книги про те, як позбутися згубного впливу нарцисичної матері і допомогти собі розірвати зв’язок із травматичним минулим.
Протягом багатьох років, хоч би куди я пішла, за мною слідував цілий хор критиків, що ніколи не добирали слів і тому робили моє життя майже нестерпним. Хоч би що я задумала, вони поспішали нагадати мені, що таке завдання мені не до снаги і його ніколи не можна буде виконати. Просто під час генерального прибирання я чула їхні окрики. «Цей дім ніколи не буде таким, як ти хочеш!» – гарчали вони. Не заспокоювались вони й під час спортивних вправ. «Нащо взагалі старатись, коли ти буквально розсипаєшся? Ти така слабачка! Це що, все, на що ти здатна?» Варто мені було ухвалити якесь рішення стосовно фінансів, як вони гримали: «Звісно, гроші – це не твоє, хто б сумнівався! Ти ж іще в школі не справлялась із математикою!» Понад усе ці внутрішні критики дошкуляли мені, коли доходило до стосунків із протилежною статтю. «Та подивись ти правді у вічі, – нашіптували вони, – ти ж завжди обираєш не того, кого треба! Може, не варто й пробувати?» І як же боляче було почути, натрапивши на труднощі у стосунках із дітьми: «Ось бачиш, припустилася помилок, а страждають діти! Як тобі не соромно!»
Ці голоси, постійно невдоволені, осудливі, ані на хвильку не давали мені спокою. Раз у раз вони читали мені нотації, втоптували мене в бруд, повторюючи, що я ніколи не знатиму успіху, хоч би скільки зусиль на це пішло, – ніколи не буду така, як треба. Це так розхитало мою психіку, що мені здавалось, ніби й інші так само критично ставляться до мене і постійно засуджують, як я засуджую сама себе.
Нарешті я зрозуміла, що всі ці критикани просто вбивають мене морально, і прийняла рішення їх позбутися: адже мені не вижити. На щастя, це стало першим кроком на шляху до зцілення, а допомогли мені також глибоке ознайомлення з темою, клінічна практика і написання цієї книжки.
Коли настав час прощатись із внутрішніми критиками, я передусім спробувала розібратись, звідки вони взялися. Позаяк за професією я психотерапевт, відповідь напрошувалась сама: це, напевно, із сім’ї. Однак особливих проблем у дитинстві я нібито не мала. Рідні завжди дуже пишались своєю спадщиною – у наших жилах тече мішана кров голландців, німців, норвежців і шведів, – яка до того ж поєднувалась із бездоганною професійною етикою. Якихось аж таких неприємних персонажів чи явних ознак жорстокого поводження з дітьми я не пригадувала. Не обійшлося й без захисної реакції заперечення: я поспішила нагадати собі, що завжди мала дах над головою, теплий одяг і вдосталь їжі. У чому ж тоді проблема? І я дала собі обіцянку докопатись до відповіді.
Чому я така невпевнена в собі?
За 28 років у мене на сеансах побували сотні жінок (деякі зі своїми сім’ями), отже, я мала чималий клінічний досвід, у якому цілком могла міститись розгадка моєї власної таємниці.
У багатьох моїх пацієнток спостерігались ті самі симптоми, які я нарешті роздивилась у себе: надмірна чутливість, нерішучість, схильність постійно і прискіпливо себе оцінювати, невіра в себе, невдачі в стосунках із близькими, невпевненість, незалежно від власних досягнень, і взагалі вразливість. Деякі з цих жінок роками ходили до інших спеціалістів без особливих результатів чи скуповували книжку за книжкою, марно сподіваючись знайти причину своїх страждань. Були поміж них і успішні спеціалістки, директорки великих компаній, і домогосподарки з дітьми-спортсменами, і матері-наркоманки, що жили на допомогу для безробітних, і видатні громадські діячки.
Як і мене, моїх клієнток переслідувало відчуття, ніби їм бракує чогось дуже важливого, до того ж це було пов’язано зі спотвореним самосприйняттям і невпевненістю в дорослому віці. Так само як і я, вони відчували, що ніколи не стануть такими, як треба:
«Я сумніваюсь в усьому, що роблю. Постійно програю в голові недавню розмову, уявляю, що ще могла сказати, або й просто з головою занурююся в сором. У більшості випадків я розумію, що соромитись тут нема чого, та це аж ніяк не впливає на мої відчуття. Я дуже переживаю через те, що подумають інші» (Джин, 54).
«Мені часто роблять компліменти, люди відзначають мої досягнення: ступінь магістра з комунікацій, успішну кар’єру у сфері зв'язків із громадськістю, написану мною книжку для дітей, але сама я, здається, просто не вмію віддавати собі належне. Натомість я концентруюсь на тому, що мені не вдалося або вдалося неідеально. Я завжди підтримую своїх друзів, то чому не можу так само ставитись і до себе?» (Евелін, 35).
«Я сказала чоловікові, що, коли помру, нехай на моєму надгробку напишуть: «Вона намагалась, намагалась, намагалась... а потім узяла й померла» (Сюзан, 62).
Ваш емоційний тягар
За стільки років роботи психотерапевткою я зрозуміла, що всі ці симптоми, які паралізують мене і моїх клієнток, мають спільне походження, тобто пов’язані з нарцисизмом наших матерів. У більшості праць нарцисизм розглядають у контексті чоловіків, але, вивчаючи це явище, я раптом збагнула певну закономірність. Деякі матері так заглиблені в себе і при цьому емоційно залежать від оточення, що просто не здатні дати своїм донькам безумовну любов і підтримку. Я зрозуміла, що непрості стосунки з матір’ю, на які скаржилися мої клієнтки і я сама, однозначно пов’язані з нарцисизмом матерів.
Саме тоді я усвідомила, чого бракує мені й моїм невпевненим у собі клієнткам: турботливої, емпатичної, такої необхідної для нас любові, якої наші матері не могли нам дати. Цілком імовірно, що вони й самі не бачили цієї любові від власних матерів, а отже, цей болючий спадок збоченої прив’язаності вже давно передається з покоління в покоління. Що більше я дізнавалась про нарцисизм у контексті стосунків матері з донькою, то більше сповнювалась рішучості допомогти донькам нарцисичних матерів віднайти розуміння, довіру й любов до себе.
Коментарі
Підписатись