Книги10 хороших книжок від кураторок 28 BookForum

Уже 15-го вересня стартує 28 BookForum, цього року захід відбувається в гібридному форматі: офлайн та онлайн, тож приєднатися до нього можуть усі охочі. Щоб не розгубитися у величезній кількості цікавих книжок, ми розпитали кураторок книжкового форуму, які книжки вони радять та на які очікують.

Головна книга минулого року особисто для мене – це «Світлий шлях» Станіслава Асєєва. Це історія одного з найстрашніших місць в Україні – концтабору «Ізоляція». В Донецьку, на колишньому заводі ізоляційних матеріалів, бойовики облаштували в’язницю, де утримують і катують людей. Сам Стас Асєєв протягом 28 місяців був полоненим «Ізоляції» за свою журналістську діяльність в окупованому Донецьку.

Те, що відбувається в підвалах «Ізоляції», просто не вкладається в голові: як у ХХІ столітті просто посеред Європи людині можна ламати кістки, душити поліетиленовим пакетом, бити струмом у геніталії лише за те, що вона любить свою країну?

Мені складно уявити, як Стас знайшов у собі сили написати цю книгу і ще складніше усвідомити, що людина може таке пережити й не просто не збожеволіти, а й мати в собі стільки сили й енергії, скільки має Стас. З одного боку, ця книга – історичний документ про нашу сьогоднішню жорстоку реальність. Адже в полоні бойовиків на окупованій території лишаються наші люди. І, можливо, саме в той момент, коли ви читатимете цю книгу, когось там катуватимуть. І кількість таких «підвалів» на окупованій території складно злічити. З іншого, ця книжка про те, як лишитись людиною в нелюдських умовах, як знайти в собі сили жити, коли через біль і безвихідь не можуть не закрадатись думки про смерть. Її складно читати, але я думаю, це має зробити кожен. І не лише українець. Адже «Світлий шлях» – це історія про ціну свободи, про цінності, про віру. І, головне, що конкретно ця історія закінчилась щасливо – Стас на волі.

Друга книга, на яку я чекаю з нетерпінням, це «Невизнані історії. Подорож у самопроголошену реальність Вірменії, Азербайджайджану, Грузії і Молдови» Тетяни Козак та Анастасії Магазової. Два роки ці авторки мандрували перерахованими країнами й побували в місцевих невизнаних «державних утвореннях». Наскільки я розумію з анонсу книги, це буде захопливе поєднання ratio й emotio, об’єктивного та суб’єктивного, фактів і людських історій у низці репортажів. Це дуже сміливий проєкт і важливий досвід для нас, тож уже не дочекаюсь свого примірника книги. До слова, і Станіслав Асєєв, й Анастасія Магазова цьогоріч будуть спікерами подій кластеру «Війна» на BookForum.

Для мене це літо стало поверненням до Шульца та його «Цинамонових крамниць». Його постать, вулиця Крокодилів, де зосереджені всі фріки міста, крамничка його батька, помічниця Аделя та її вміння справлятися із примхами вже згаданого батька – гімн Львову після локдауну. Я по-іншому, ніж по-шульцівські, не можу дивитися після року вдома на вулиці та перехожих.

Найбільше я чекаю на можливість прочитати оповідання зі збірки «Селфі в Парижі», «Видавництва Старого Лева». Назва тут говорить сама за себе. За час карантину я дуже скучила за подорожами, тому ціную можливість літературної мандрівки до мого улюбленого міста.

Ще одна дуже очікувана книжка – «Моїми словами» Рут Гінзберг, що незабаром вийде за підтримки «ЮрФем» у «Видавництві». Мрію більше дізнатися про цю видатну юристку, чиї праці торували шлях для всіх, хто в юридичній царині працював із темою гендерної дискримінації.

Я дуже раджу прочитати «Амадоку» Софії Андрухович. Це абсолютна розкіш кожного речення. Якби цей текст був узагалі без сюжету, якість і густина його така, що можна просто перечитувати сторінки по колу для задоволення. Гостра увага до деталей і тонка чуттєвість витворюють дуже потужну достовірність персонажів, візуалізують ландшафти й інтер’єри, з метафоричною іронічністю вибудовують суспільні контексти.

І все це в пакеті з досконалим переплетенням сюжетів та інтригою, яка не відпускає до останнього рядка. Це дуже влучно й майстерно узагальнена картина сучасного світу й ретельний зріз останнього століття. Це гуманістичне й суголосне мені світосприйняття, де навіть у центрі найбезжальніших систем і м’ясорубок – людина.

Фокусні теми 28-го BookForum і V літературно-перекладацького фестивалю TRANSLATORIUM – відповідальність і простір перекладу – перетинаються в химерному вимірі снів данської авторки коміксів Рікке Вілладсен. Головна героїня досліджує свої емоції й переконання через уривки гендерних стереотипів, які відлунням зринають у її сні, і чи то спогади, чи то фантазії про ситуації насилля і взаємодії з іншими. Малюнки зображають викривлений, нестійкий простір і мінливі образи несвідомого, й кожен елемент: оголені груди героїні, рідина, що сочиться з ока одного з персонажів, Мерилін Монро – має значення, яке ми намагаємося розгадати разом із героїнею. Вона досліджує власну тілесність і сексуальність, і знову та знову повертається до питання відповідальності: за себе, своє життя і своїх підопічних, наскільки б дрібними чи навіть несправжніми вони не були.

Окрім того, що це перший український переклад коміксу з данської, «Татуювальник і клітор» – це також перший переклад цього твору у світі. Текст написаний верлібром, над яким круто попрацювали перекладачка Оксана Смерек і редакторка Ана Море. Оголені груди та слово «клітор» на обкладинці – це водночас спосіб привернути увагу до цього химерного комікса та крок до десексуалізації жіночого тіла. Іноді оголеність – це спосіб говорити про вразливість. Іноді клітор – це те, що «породжує простір між сприйняттям й ідентичністю. Простір без рушійної сили».

Зараз ми святкуємо 30-ліття відновлення незалежності нашої держави, а також 30-ліття свободи медіа. За цей час ми не побудували вільний медіаринок, але зберегли журналістику як професію. Попри часткову втрату довіри аудиторії до традиційних медіа, комунікація без участі журналіста – це лише потік інформаційного безладдя. Водночас самі журналісти мають бути не ретрансляторами повідомлень, а інформувати свою аудиторію так, аби люди ухвалювали власні поінформовані рішення.

На жаль, в Україні дуже мало хороших книжок про медіа на широку аудиторію. Одна з них – це двотомник «Мені погано, коли я мовчу. Журналістика незалежної України: інтерв’ю відомих медійників» авторки Олени Холоденко та «Детектор медіа». Це така медійна ретроспектива України у 30 років через відверті інтерв’ю відомих журналістів і журналісток. «Мені погано, коли мовчу» – ці слова журналістки «Громадського ТБ» Анастасії Станко є однією з відповідей на запитання про сутність журналістської професії. Раджу цю книгу всім, хто хоче розібратися, чому українські медіа є саме такими, якими ми їх бачимо щодня.

Мені здається, що книжка ніколи не буде третьою зайвою у стосунках дорослої людини і майже дорослої, а ще може бути дзеркалом для тієї, хто її читає, тому я чекаю на книгу своєї подруги, співкураторки та колежанки Ірини Славінської «Майже доросла. Книжка для дівчат і про дівчат».

Ірина згадала все, що непокоїло в підлітковому віці її, які книжки їй дарували, що вона читала, якої інформації не могла знайти, як важко було усвідомлювати себе дорослішою і відверто говорити про розвиток, тіло, секс, прагнення, стосунки із хлопцями та дівчатами, лідерство, вміння бути собою, вміння віднайти себе, – і написала прекрасну книжку-співрозмовницю для підлітків. Фактично ця книга виконує роль навіть не школи, де бракує розмов на важливі для дівчат теми, а дорослого, що вислухає, дасть цікаву пораду, поділиться знаннями та досвідом, пожартує, підтримає і скаже: з тобою все добре, ти розвиваєшся і ростеш! Або застереже від небезпечних учинків, ситуацій і людей, пояснить, чому це не ок.

Разом із голосом Ірини можна почути інші голоси: правниць, психологинь, медійниць, до яких авторка зверталася для того, щоб дівчата отримали повну інформацію з будь-яких бентежних запитань життя.