Книги«От скину ще 5 кілограмів і зроблю». Уривок із книжки «Сила бодипозитиву»

У новій книжці відома бодипозитивна блогерка, плюс-сайз модель Меґан Джейн Кребб ділиться з читачами складним шляхом до прийняття себе та на своїх помилках звільняє від марних сподівань («Ось схудну – і спізнаю щастя!») та почуття провини за небездоганну зовнішність. Публікуємо уривок із «Сила бодипозитиву. Як покласти край дієтам і жити у злагоді зі своїм тілом».

От скину ще 5 кг і зроблю

Як ми дозволяємо тілам заважати нам жити

Я пишу ці рядки саме тієї миті, коли перше весняне сонце пробивається крізь місяці зими й обіцяє знову все зігріти. Ще недавно ці промені світла означали одне: скоро літо. У мозку лунав щорічний сигнал тривоги: ЯКЩО ХОЧУ ЛІТА, ТО ТРЕБА ЗАРАЗ ЖЕ СІДАТИ НА ДІЄТУ. Літо не було чимось таким, що просто приходить, літо треба було заслужити, працюючи достатньо важко, щоб отримати найбільший приз культу схуднення: тіло бікіні.

Тож так розпочиналася весняна рутина. Я здмухувала пил із дисків із записами тренувань, купувала сукню на два розміри меншу й лишала її висіти десь на видноті, останній день присвячувала прибиранню всієї їжі, якої мені більше не можна було їсти, та метафорично замикала двері.

Я кажу метафорично, але насправді в буквальному розумінні зачинялася в будинку на місяці, щоб зганяти із себе зайві кілограми разом із потом, доки не змогла б явити себе зовнішньому світові, немовби метелик, із тріумфальним «Нове тіло! Нова я!». Рік за роком я прирікала себе на самітництво заради тіла бікіні. Замість того щоб жити на повну, я трималася за фантазію про те, наскільки щасливішою почуватимуся, щойно стегна стануть підтягнутими і їх можна буде запакувати в шматок тканини з таким омріяним розміром XXS на ярлику. А потім я змогла б жити по-справжньому.

Щоразу я визначала собі мету досягти тіла бікіні до кінця літа, а потім вирушала у відпустку кудись у спекотні краї, прихопивши із собою вбрання, яке змогла б вдягнути лише раз на рік, та безмежний страх перед буфетом. Літо, перед яким я скинула найбільше ваги, закінчилося поїздкою до Єгипту. Я прокинулася першого дня, виконала у ванній 100 присідань і попросила свого хлопця сфотографувати мене до того, як вирушити снідати (а в моїй голові до того, як я з’їла б перший круасан із тих, що непорушно осіли б у мене на животі, й скасувала б усі обмеження). Ця фантазія про літнє тіло розбилася на друзки, щойно я переглянула світлини й не побачила на них відфотошопленого уявлення про бездоганність, якого так прагнула всі ці місяці.

Минуло ціле літо, ще одне, а я досі не мала тіла, яке заслуговувало б сонця. Я відмовилася від прогулянок із родиною, скасувала поїздки з друзями, звільнилася з роботи, придушила всі амбіції, не пов’язані з тілом, і поставила все життя на паузу. От схудну й зроблю. Колись я все це зроблю, але не в цьому тілі. Я поступилася всім, чим могла, але цього однаково виявилося замало. І так минало кожне літо.

І хотілося б сказати, що я єдина, хто проміняв би таку значну частину життя, аби зробитися меншою, але це не так. Більшість із вас добре розуміє, про що я розповідаю, а можливо, просто зараз ви саме цим і займаєтеся. Люди в усьому світі ведуться на фантазію «Коли я схудну» і ставлять життя на паузу.

Ми відкладаємо життя на потім, чекаючи, доки тіла стануть достатньо гарними. От тільки проблема в тому, що потім усі ці дні вже не повернеш. І йдеться не про ті декілька зайвих кілограмів, які, ми в цьому переконані, тягнуть нас назад, а й про м’язи, які потрібно наростити, ніс, який треба виправити, шкіру, яку й надалі треба приховувати, груди, які треба збільшити. Завжди лишається щось, що треба змінити, перш ніж ми справді почнемо жити так, як хочемо.

Перелік справ, від яких ми відмовляємося, можна продовжувати безкінечно: свята, побачення, хобі, кар’єрні можливості, зустрічі з друзями, час, проведений із дітьми, народжен ня дітей, придбання нового одягу, шлюб, фотозйомки, секс, їжа, заповітні мрії і, звісно ж, бікіні. І все через віру в те, що ми не гідні цього в тому тілі, яке вже маємо. Ми не гідні того, щоб світ бачив, що ми живемо.

Ми вже давно засвоїли, що щастя, пригоди, стиль і романтика лише для тих, хто має гарний вигляд. ЗМІ щоденно увіковічнює цей міф: така роль не дістанеться тим, хто не вписується в цей образ. Люди, чиї тіла найчастіше стигматизують, — товстуни, квіри, люди з інвалідністю, темношкірі, старі, — часто не отримують навіть ролей зі словами, не кажучи вже про щасливий фінал.

На якомусь етапі ми забули, що таке насправді наші тіла: надзвичайні транспорні засоби, завдяки яким ми живемо. Натомість першорядним стає зовнішній вигляд, а те, що ці тіла дозволяють нам робити у світі, заштовхується назад у шухляду разом із замалими джинсами, відкладеними колись на потім. Замість пригод ми мандруємо до місцевої групи схуднення. Замість того щоб будувати самодостатні стосунки, витрачаємо всі емоційні сили, щоб забагато не їсти. Замість втілення мрій ми женемося за меншим розміром, бо ж, можливо, колись станемо гідними цих прагнень. Тіла здаються нам радше в’язницями, аніж транспортними засобами.

Нам сказали, що єдиний спосіб звільнитися — це позбутися якомога більшої кількості себе, переробити та виліпити зі своїх тіл щось нове. Отримавши нове тіло, ми станемо тими, ким завжди хотіли бути. Тими, хто всміхається своєму салату й нестямно хихоче, стоячи в одній штанині старих штанів. Успішними, коханими, товариськими, сміливими і, звісно ж, щасливими.

У фантазії «Коли я схудну» ми не просто отримуємо нове тіло, ми стаємо зовсім іншою людиною, а це вже говорить чимало. Ми справді віримо, що, зменшивши об’єми плоті на кістках, здобудемо силу змінити в собі все, що нам не подобається. Чудова робота, індустрія дієт, геніальний маркетинговий план, але скажу також і таке: та пішли ви.

Є ідея: а що, як ми більше не дозволятимемо зовнішньому вигляду свого тіла заважати нам жити на повну силу? Якщо просто почнемо жити? Бо правда в тому, що життя не почнеться через 5 кг. Воно вже є. Уже триває. І кожен день, який ми витрачаємо на одержимість тим, як зробити передпліччя більш пружними, проходить повз нас. Знаю, знаю, легше сказати, ніж зробити. Як же ви вийдете на сонце, якщо так довго вірили, що не заслуговуєте його?

Спочатку нам треба припинити вірити в те, що наші тіла існують на світі лише для споглядання іншими людьми. Наші тіла — це не неживі предмети, ми не бездушні картини, що висять у музеях для того, щоб люди роздивлялися їх і критикували. Наші тіла створені для дії. Зовнішній вигляд не є метою їхнього існування.

Коли ми йдемо на пляж та оголюємо шкіру, то робимо це не для того, щоб візуально задовольнити інших. Ми робимо це для того, щоб відчути пісок, послухати хвилі, відчути запах солі, помилуватися краєвидом. Ми робимо це заради спогадів. Брижі на стегнах (чи що ще там пляжні відпочивальники не схвалюють у нашому розмірі) не грають ролі. Ми там не заради них. Ми створені не для того, щоб дарувати іншим естетичне задоволення.

Ми дуже давно чудово затямили, що зовнішність — це найважливіше в нас, але це не так. Ми не цифри на вагах і не текстура шкіри. Ми не перелік запасних частин тіла, які потрібно змінити. Ми не судження інших людей про наші зовнішні оболонки. Ми значно більші. Завжди були більшими і завжди будемо. Нас просто змусили про це забути.

У цьому розділі ви знайдете розповіді людей, які більше не вірять, що тіла визначають їхнє право на повне життя. Йтиметься не лише про розмір, а й про інші аспекти особистості, яких культура прагне навчити нас соромитися. Сподіваюся, що, прочитавши ці есе про мандрівки таких людей до бодипозитиву, ви усвідомите, які ви обдаровані від початку. Але спершу дозвольте сказати вам те, що я хотіла б почути всі ці роки тому: хай яке ваше тіло, ви дуже, дуже заслуговуєте сонця.