Книжкова полицяЛітературознавиця Ганна Улюра про улюблені книжки

У рубриці «КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ» запитуємо героїнь про книжки, які займають важливе місце в їхніх бібліотеках. У новому випуску – літературознавиця, літературна критикиня, письменниця Ганна Улюра. Ми поговорили про її читацькі вподобання й звички, її нову книжку «Писати війну», літературу, яка не дає відповідей, і знакові книжки, варті перепрочитання. 

Текст: Ольга Дуденко

Ганна Улюра

літературознавиця, літературна критикиня, письменниця

У мене дуже велика прогалина в дитячих книжках, і читала я їх уже дорослою

Дитинство з дорослими книжками 

Моя родина дуже багато читала. Здається, я не мала можливості вирости кимось іншим у сімʼї, де насправді читали всі. У нас не було такого, що є дитячі книжки, є книжки мого старшого брата, чи тата, чи мами – ми всі читали ту саму книжку, коли вона потрапляла до квартири, незалежно від віку. Через це деяка література траплялася дуже не вчасно й була для мене травматичною. 

Спочатку книжки рекомендували мені батьки, і це теж було специфічне чтиво. Наприклад, моя мама любить конкретний період у літературі — це французькі натуралісти: Золя, Стендаль, Флобер – вище тільки боги. Крім того, вона ще має досить дивне, трольське почуття гумору. У мене був період Віктора Гюго, у якого завжди помирають усі герої, і я підійшла до мами й сказала, що хочу почитати книжку, схожу на романи Гюго, але в якій нарешті буде хепі енд. Вона порадила мені «Пані Боварі». Я дуже спокійно читала книжку: я ж знала, що всі виживуть. Наприкінці живою залишається єдина дитина, ще й та йде в притулок.

Ми з родиною часто відвідували бібліотеку. Мені, певно, було років 8, я пішла до бібліотеки узяти книжку для мами. Бібліотекарка сказала: «Сама не читай, бо це дуже відверта книжка». Ясно, що за 5 хвилин я була в провулку, сиділа в кущах і читала всі, помічені олівцем, еротичні фрагменти. Це була шалено прекрасна книжка, так до мене потрапили «Сто років самотності» Маркеса. Але я теж не певна, що дитині в 10 років варто це читати. У мене дуже велика прогалина в дитячих книжках, і читала я їх уже дорослою. 

Мені насправді щастило на людей, які давали хибні поради. Думаю, що це й привело мене в літературну критику: страшно люблю давати поради людям щодо читання, щоб вони побули в моїй шкурі.

Мене нещодавно спитали, чи отримую насолоду від читання. Я отримую, просто не таку

Як вибирати книжку для читання 

Насамперед у мене є книжки, які я читаю суто для насолоди й відпочинку. Це література, яка має мене розпружити, розвантажити, і до неї я приходжу, коли в мене є відпустка. Так, наприклад, я читаю «Гаррі Поттера». Зараз я на четвертому томі, ось скільки в мене вихідних (сміється). 

Я читаю книжки для роботи, які підуть на рецензії чи аналітичні статті. Читаю всю художню літературу, що видається українською мовою, десь 80% нонфікшену, і 30% перекладної літератури. Ця лінія читання обовʼязкова, адже це моя робота. Друга лінія читання – теж моя робота, але на перспективу. Я читаю англійською, німецькою й французькою мовами книжки, про які зараз багато говорять, але в нас видаватимуть за рік-два. 

Також я читаю за списками, є кілька премій, яким я страшно довіряю. Читаю довгі списки Букера й міжнародного Букера, Orange Prize for Fiction – жіночий варіант Букера. Дуже довіряю смаку цих премій, вони ніколи мене не розчаровували. Також читаю премію Північної Ради (присуджують за літературний твір, написаний однією зі скандинавських мов або фінською мовою – прим.ред.), короткий список Гонкурівської. Ще я читаю книжки з пʼятірки читацького вибору Goodreads, вони не збігаються з переможцями вищезазначених премій. Цьому списку ми зобовʼязані успіху «50 відтінків», усі ми відповімо за це. (сміється) Але це теж для роботи, бо треба розуміти загальну картину.

Літературознавиця й читачка 

Так уже вийшло, що останні 10 років моє амплуа літературознавиці зазнало впливу популярних культур. Я академічна літературознавиця й усе своє життя працювала з книжками, які ще ніхто не читав, або книжками, які вже ніхто не читає, наприклад, початку XVIII століття. І я сиділа спокійно, у своїх архівах, нікого не чіпала, і ніхто мене не читав. Але потім я вирішила, що хочу уваги, ласки й любові, вийшла на публіку й почала писати рецензії, літературну есеїстику, і люди якось дуже швидко забули, що я академічна літературознавиця, і все, що пишу, – це наука. Я намагаюся говорити максимально просто про дуже складні речі й інколи стаю занадто простою. 

Я знаю, що прицільно оцінюю кожен текст, який читаю, цього вже просто не позбутися. Мене нещодавно спитали, чи отримую насолоду від читання. Я отримую, просто не таку. Я дивлюся, як це зроблено, чи досягнуто цілі, чи доцільно було взагалі зараз за це братися. Я дивлюся на технічну майстерність. Шаную людей, які можуть працювати над собою, чиї тексти стають дедалі кращими й кращими з кожною книжкою. 

І я не памʼятаю, як читати інакше. Коли була дитиною, то читала «Графиню де Монсоро» й, коли там убили головного героя де Бюссі, я знепритомніла. Я так ридала,  що просто втратила свідомість. Трішки заздрю тій дитині, що вона могла так читати, але не певна, що хочу зараз непритомніти над кожною книжкою, яку читаю. (сміється)

Коли я намагалася в «Одіссеї» знайти відповіді, як я переживу приліт у сусідній двір, та ніяк

Читацькі звички в повномасштабну війну 

Першу ніч повномасштабної війни, коли обстрілювали Київ, я читала у ванній «Іліаду» – найвідоміший, базовий текст про війну й облогу міста. Я шукала відповіді, для мене це була практика повернення до нормального життя: якщо читаю дві книжки на день, я читатиму дві книжки на день, хай навіть небо розколеться.  

Мені було складно читати про війну, але я повертала цю навичку. Люди зараз пишуть про війну, більшість наших книжок про війну, значить, мені доведеться читати про неї. Я зрозуміла, що все ще намагаюся шукати відповіді в книжках. Вони ж зараз пояснять мені, як жити. Ні, не пояснять. Жодних відповідей немає. Мене часто питають: «Порадьте мені дві книжки, які я прочитаю, і все зрозумію в цьому житті, вони будуть мене вести». У мене є такі книжки, і я їх рекомендую: правила дорожнього руху й Кримінальний кодекс. 

Коли я намагалася в «Одіссеї» знайти відповіді, як я переживу приліт у сусідній двір, та ніяк. Література взагалі не дає відповідей, вона ставить правильні питання.

«Писати війну»

Ця книжка писалася дуже важко, але на сьогодні це найпотрібніша мені книжка. Я писала її місяців сім, вона була мені нестерпна, але я розуміла, що мушу це зробити. Цю книжку почала, коли повернулася до Києва у квітні. Ще було шумно, але не так, як раніше, продовжила влітку в Миколаєві, де було дуже гучно, і в грудні, коли звільнили Херсон.

Я писала її переважно в коридорі й закінчила на самому початку весни, коли Миколаїв, на щастя, втратив статус прифронтового міста. Тобто я пройшла через досвіди, які не є найприємнішими. Емоційно вони дуже сильні, і я дуже не хотіла тягнути це в книжку. Тому трималася й увесь час знижувала емоційний тон книжки, робила її холоднішою, бо не хотіла травмувати читача. 

У цій книжці є 17 воєн, які тривали або досі тривають у ХХІ столітті. Я читала книжки про війну, намагаючись знайти пояснення власному досвіду. Уже коли усвідомила, що вони не дадуть відповіді, почала збирати всі питання, які вони ставлять. Усі згадані в «Писати війну»книжки написані здебільшого біженцями, тими, які врятувалися від війни. У ситуації тотальної небезпеки написано тільки дві книжки, а інші – це автори, які врятувалися, вижили, і в цьому є терапевтичний ефект. 

Гомер

Іліада

Я справді перечитую «Іліаду» знову й знову. Це дуже динамічний, красивий твір. Я розумію, що це епос, тобто це дія, і героїв ми пізнаємо через дію, а потім починаю читати й бачу, скільки там лірики, глибоких і сповідальних мотивів. Чуваки рубляться всю книжку, трупи валяються по всьому простору, а я сиджу, читаю й кажу, як це красиво. (сміється) Окрім того, цю книжку використовую як очисник, вона повертає мені радість життя. Я читаю різні книжки, і часто вони погані, тому мені треба книжка, яка обнулить мою шкалу оцінок. Коли ти читаєш 15 поганих книжок поспіль, ризикуєш не помітити, що наступна буде хорошою. Тому з «Іліадою» я відновлююся. У мене пішло пів життя, щоб запамʼятати на імʼя всіх героїв. Думаю, що я достойно витратила свої пів життя.  

Шехан Карунатілака

Сім місяців Маалі Алмейди

Ця книжка ввійшла в «Писати війну». Минулого року Шехан Карунатілака отримав Букера. Він ланкієць, який пише англійською мовою, і ще раніше бачила його книжки в списках бестселерів, але там такий опис, що я просто їх би в руки не взяла. Ця книжка про війну 1983 року, це перша хвиля війни на Шрі-Ланці. Їх там було кілька, і зараз іде наступна, чергова. Маалі Алмейди – журналіст, якого вбили, і він прокидається за хвилину після смерті. Він опиняється в такому собі чистилищі, схожому на бюрократичну систему: там треба шукати довідки, стояти в черзі, і він промовляє фразу: «Я завжди думав, на що це буде схоже. Так от, це дуже схоже на життя, тільки гірше». 

У нього є 7 днів, щоби завершити свої справи на землі. Вони дуже важливі й вплинуть і на нього, і на його близьких, і на війну, яка триває. Маалі Алмейда – гей, він живе в шлюбі з юнаком, й обидва приховують свою орієнтацію. Для цього в героя є дівчина, яка офіційно погодилася бути нібито його коханкою. Ці троє людей замкнені в трикутнику, який теж треба вирішити. Дуже складна й емоційно сильна книжка.

Мацєй Плаза 

Робінзон у Болехові

Цей автор переписав «Робінзона Крузо» в польському варіанті. Герой – самітник, який шукає пригоди на свою 40-річну дупу. Знаходить. Це така дуже рафінована, розумна проза. Вона повільна, у неї чимало відсилок до різних літератур. Коли читаю цю книжку, я бачу філологічного хлопчика, який красиво старіє, і це своєрідна  

спроба Мацєя Плази розібратися в собі. Мені дуже подобається ідея, коли люди розповідають свої історії через переказ інших книжок. Його історія може стати поруч з оригінальною або бути не такою цікавою, але вона інакша. 

Марлон Джеймс 

Коротка історія семи вбивств 

Це автор з Ямайки, і в цій книжці він пише про замах на вбивство Боба Марлі. «Коротка історія семи вбивств» – це півтори тисячі сторінок, і вже з цієї миті ми цінуємо почуття гумору письменника. Персонажі твору перебувають у дуже жорстких соціальних умовах: там є повії, одинокі матері, наркомани – надзвичайно широкий соціальний зріз. Усі вони протягом однієї ночі включені в злочин – у замах на вбивство Боба Марлі, який відбувався насправді. Тут дуже багато фактажу, дуже красива мова й багато музики. Це такий вірш на понад тисячу сторінок.  

Єлизавета Жарікова 

Між любовʼю й любовʼю

Я чую скарги й пристаю на них, що останні сім років поетичні книжки, які виходять у нас, – це просто збірники. Тобто протягом декількох років автор писав вірші, які потім згрупував у книжку. Тому, коли трапляється поетична книжка, де є сюжет, центральний образ, розвиток персонажа, ти просто кайфуєш від того, що це класно зроблена книжка. Я почала читати «Між любовʼю й любовʼю» й уже на третьому вірші розумію, що це саме така книжка. 

Поетка розповідає архетипну казку. Там є персонажка, яка від початку тримає нитку в зубах, коли зашиває на собі одяг, дивиться, щоб їй не перелили під ноги, щоб рукою не змести крихти зі стола, тобто вона стежить, щоб не порушили табу, про які нам зазвичай розповідають бабусі. Вона переймається цим, щоб не порушити межу, не перейти її, щоб не потрапити туди, куди вона не хоче потрапити. І в другій частині книжки жінка робить переступ. Вона виходить на інший рівень, у країну мертвих, де їй треба виконати нове завдання, і це блок про війну. Ліза сама зараз служить на фронті, і ми розуміємо, що вона описує ситуацію переходу. Це не життя, не смерть, а саме перехід, після якого потрібно кудись вийти. 

Жіноча проза: 

Вірджинія Вулф, Інґеборґ Бахман, Карен Бліксен, Антонія Баєтт

Удома в Києві в моїй квартирі книжки чітко поділені за гендерною ознакою: в одній кімнаті зберігаю книжки, написані жінками, у другій – чоловіками. Читаю їх у третій кімнаті, нейтральній. (сміється) Я страшно люблю написані жінками книжки, це мій  професійний напрям, я, як літературознавиця, вивчала жіноче письмо. Страшенно люблю прозу Інґеборґ Бахман і насамперед її «Тридцятий рік», він зараз нарешті вийшов українською,«Орландо» й «Місіс Делловей»Вірджинії Вулф – обожнюю їх. «Африку» й казки Карен Бліксен. Знаю, що в нас незабаром вийде перший український переклад Антонії Баєтт. Для мене це буде персональне свято.  

Томас Бернгард

Племінник Вітгенштейна

Люблю Томаса Бернгарда, австрійського письменника. Він страшенно злобний, неймовірно прекрасний, безумний, як березневий заєць. У нього є книжка «Племінник Вітгенштейна», це, напевно, найскладніший текст, який мені траплявся в житті, я його обожнюю.

Роберт Вальзер

Прогулянка 

Роберта Вальзера перекладають українською, і дуже непогано. Я читала переклад «Прогулянки», і він просто блискучий. Це дуже хвороблива проза, а я таку люблю. 

Наталка Маринчак

Відчаєспинні

Наталка Маринчак – харківська поетка. Увесь цей час вона перебуває в Харкові й волонтерить, допомагає стареньким людям, людям у психіатричних лікарнях. Тобто вона пережила не найпростіші досвіди й видала цю книжку. Це якась абсолютно ритуальна поезія: я спостерігаю, як дуже сильна, потужна, неймовірна, красива жінка пише тексти про смерть. І ця смерть настає в процесі, коли ти читаєш ці тексти. Це ритуальна поезія, поезія, яка вбиває. Потужна дієва ненависть – сама література.  Наталка присипляє зло: це колискові ворогу, це підтримка друзям – те, що називається дієвою ненавистю. 

Поезія Володимира Арєнєва 

Дуже здивована, що зараз його немає в антологіях про війну. Володимир Арєнєв – письменник-фантаст, абсолютно харизматична й начитана людина. Не знала, що він пише вірші. Минулої весни декілька з них він викладав у себе на сторінці, і це вірші-фентезі, фентезі про війну. Вони дуже потужні, болісні й страшні. На початку повномасштабної війни викладали фото маленької дівчинки, якій під час евакуації мама написала на спині імʼя, адресу й телефони. І Володимир виклав вірш про мавку, про мавчиних дітей. Ми знаємо, що мавка не має спини, це дівчина, яка померла неприродною смертю, раніше за свій час, і вона не відрізняється від земної дівчини. Просто, якщо вона повертається спиною, ми бачимо її справжню сутність. Й от він використав цю історію, переказав її. Фентезі – узагалі дуже хороший матеріал, щоб осмислювати травми.

Вільям Теккерей

Ярмарок суєти

Перечитувала для роботи «Ярмарок суєти» Теккерея. Останнього разу читала його в університеті й не думала, що буду добровільно перечитувати, і дарма. Я забула,  наскільки це смішно. Памʼятала, що це історія двох жінок, де одна ідеальна, яку ми любимо, а одна авантюристка, яку засуджуємо. Виявляється, що Теккерей ненавидить усіх. Він дуже яскраво принижує своїх героїнь. Автор показує Емілі як ідеальну дівчинку: вона грає на піаніно, співає, усі говорять, яка вона прекрасна й гнучка, як мадмуазель Парізо. Він зробив такий комплімент, а потім я читаю, що Парізо в цей час мала ангажемент у Королівському театрі й ввела нову техніку танцю. Вона була танцюристкою й занадто високо піднімала ноги, що в тих умовах вважалося страшенно непристойним. На її виступах у театрі влаштовували бійки між прихильниками й ненависниками Парізо, і говорити про неї в пристойному товаристві було некомільфо. По суті, її прирівнювали до порнозірки. Й ось Теккерей свою ідеальну, ніжну 17-річну героїню порівняв з порноакторкою. Я почала помічати в книжці такі моменти й реально сміялася вголос. Це ніби «Монті Пайтон», але на 100 років раніше.