Книжкова полицяПрограмна директорка BookForum Софія Челяк про улюблені книги
«У мене немає звички кидати недочитану книгу»
У рубриці «КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ» запитуємо героїнь про книжки, які займають важливе місце в їхніх бібліотеках. У новому матеріалі про літературні вподобання розповідає Софія Челяк – програмна директорка BookForum.
Софія Челяк
програмна директорка BookForum
Читання (в задоволення) для мене дуже елітарна насолода
Моя історія читання досить дивна: десь у 4 роки батьки почали мене насильно вчити читати і я дуже цьому противилася. Але противилась я тому, що почали вчити з букваря, а у нас був старий буквар із зображенням Леніна на початку, і я, як маленька галицька дівчинка, не хотіла читати цю нудну книжку.
А потім мама стала нас з братом привчати до читання великих книжок. Вона купувала Джеремі Стронга, Сельму Лагерлеф і починала нам читати вголос, а далі я вже не могла дочекатися, чим закінчиться книга, брала й сама читала. У мами дуже добрий смак на книги, і вона мене змалечку привчила до хорошої літератури. Але найголовнішою книгою мого дитинства була сага про Гаррі Поттера. Я досі пишаюся тим, що в третьому класі прочитала п’яту частину за три дні, ходячи при цьому до школи, – ночами ховалася від батьків і читала. Власне, я любила Гаррі Поттера тому, що там була Герміона, яка дуже схожа на мене – вона багато читала і всіх рятувала. Мабуть, тоді й з’явилася мрія пов’язати своє життя з книгами.
Зараз у мене є кілька списків «що почитати»: перший – це професійний, а другий я складаю після Книжкового арсеналу та Книжкового ярмарку – Форуму видавців у Львові. Другий список для мене дуже важливий, адже я повинна розуміти, що відбувається у літературному контексті. Мені дуже шкода, що я перед форумом не встигаю прочитати всі форумні новинки, але вони, як правило, з'являються у серпні, і в мене просто фізично не вистачає часу. Тому я досить часто читаю кілька книжок одночасно, бо потрібно читати і по роботі, й для себе, і називаю це професійним й особистим читанням.
У мене немає звички кидати недочитану книгу. Я завжди дочитую
Якщо говорити про улюблених авторів, то це Борис Віан, Мілорад Павич, Тарас Прохасько і Курт Воннегут. У Воннегута мені дуже подобається те, що він пояснює читачеві, як той має сприйняти ту чи іншу ситуацію в тексті. Я його просто обожнюю за цю комунікацію.
Узагалі, здебільшого я читаю художню прозу, але люблю й нон-фікшн, який пов’язаний з гуманітаристикою, наприклад, з останніх моїх прочитаних нових – «Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві» Ганни Улюри. А коли затишшя на роботі, в мені прокидається філолог і я люблю перечитувати класику. Ось недавно перечитала Мірче Елліаде, але це мають бути певні ідеальні умови.
У мене немає звички кидати недочитану книгу. Я завжди дочитую. І навіть якщо мені не подобається книжка, я все одно її дочитаю. У мене був такий досвід, що на початку книга дуже не подобається, але потім я так захоплююся, що просто ковтаю її. Або буває так, що ти просто не доростаєш до якоїсь книжки. Часом я перечитую деякі книги, які мені не сподобалися кілька років тому, і зараз вони сприймаються зовсім інакше. А ще я страшенно люблю купувати книжки, багато книжок! Але поки я не маю власної квартири, стримую себе, адже коли згадую про переїзд і гору ящиків з книгами, це трохи вгамовує мої бажання. Зараз у мене приблизно дві тисячі книжок. З останніх я купувала Вітольда Шабловського, Ніколя Матьє «Діти їхні», «Це не пропаганд», Пітера Померанцева, «Антену» Сергія Жадана та його ж «Хлібне перемир’я».
Усе життя я хотіла бути пов’язаною з літературою. Багато хто сприймає філологію як уже певну професію, і мене часто запитували: ким ти будеш, вчителькою української мови й літератури? А насправді філологія ‒ дуже хороший інструмент, який потім дає можливість вибрати якийсь вектор і працювати в різних галузях. На останніх курсах я задумалася про те, щоб зайнятися культурним менеджментом, і якось зовсім випадково так трапилося. Я навчалася на відділі чеської мови і літератури, і в нас не вистачало спеціалістів із синхронного перекладу. Тоді я вирішила ініціювати якийсь захід для студентів, щоб розвивати цей напрямок, і пішла до свого друга й завідувача кафедри польської мови Остапа Сливинського. Ми з ним поговорили, а увечері він мені подзвонив і сказав, що на Львівський книжковий форум потрібна людина, яка знається на літературі, бо є вакансія програмного директора і він мене порекомендував. Таким чином, можна сказати, здійснилася моя мрія – я стала культурною менеджеркою і займаюся літературою.
Все життя я хотіла бути пов’язаною з літературою
Читання (в задоволення) для мене дуже елітарна насолода. Я люблю складні книжки через які треба продиратися через алюзії і гіперпосилання. Як правило, в таких текстах ти кайфуєш неймовірно від стилю написання, контекстуальних жартів. Якщо я це все вловлю – це пік насолоди мене як читачки.
Патті Сміт
«Просто діти»
Ця книга стала моєю роки 4 тому. Подруга подарувала мені її на день народження, і в нас (і з книгою, і з подругою) склалися дуже цікаві стосунки. «Просто діти» були моїм лонгрідом для спокою. Найбільшу частину я прочитала, сидячи в готелі в Мадриді, коли ми з колегами-директорами фестивалів приїхали на Festival Poetas, який організував наш друг Пепе Олона. То був один із найкращих фестивалів, на якому я побувала. Там я познайомилася з Енн Вальдман – співзасновницею центру Керруака, яку Ґінзберґ називав своєю духовною дружиною. Ми співали Space Oditty на одному з центральних проспектів столиці Іспанії. А ще з нами був песик однієї з поеток, який постійно губився.
Чому я все це розповідаю? Бо лише так можна говорити про книгу, де читаєш про фабрику Воргола, про Джоплін, Моррісона, Гендрікса, про дивну дружбу-любов, про те, як до тебе залицяється Ґінзберґ, бо думає, що ти хлопець. Ця книга – найкращий спосіб хоч на трохи стати однією з цих людей.
Софія Андрухович
«Амадока»
Коли мене запитують, що я думаю про цю книгу, я намагаюся не відповідати. Річ у тім, що мені дуже важко оцінювати її як літературний текст, а не колекцію моїх особистих естетичних орієнтирів ранньої юності.
Тут є про Пінзеля, якого мені вперше показали у вісім років в містечку Городенка – і я вважала це особистим, дуже важливим знанням. Буду чесною, коли була велика промоційна кампанія перед відкриттям виставки Пінзеля в Луврі, я трохи (дуже) ревнувала.
Розстріляне Відродження було моєю спеціалізацією (якщо можна так назвати літературознавчий інтерес у школі). Я тоді відкрила собі Домонтовича, Курбаса, Куліша (не того, що «Чорна рада», а драматурга), а Хвильовий ледь не був мені братом по духу, бо застрелився в день мого народження.
«Амадока» – це дуже добрий текст, який мають прочитати і зрозуміти усі. Тому моя вам порада, якщо ви чогось чи когось не знаєте в тексті – ґуґліть. Вам відкриються прекрасні світи.
Ганна Улюра
«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві»
Це були одні з перших пар на першому курсі. В нас викладали вступ до літературознавства. Викладачка заходить в аудиторію, дивиться на нас (о, ми були дуже смішними і нічого не розуміли), представляється і для початку ставить питання про те, яких письменників ми можемо назвати. Ми, молоді й захоплені, посипали іменами, кожен намагався згадати когось особливого, показати цим свою ерудицію. Викладачка стояла і слухала десь хвилин 5. Потім вона нас перебиває і каже, що все прекрасно і ми молодці, але за 5 хвилин 80 людей в аудиторії назвали лише одну жінку.
Після того посипався фонтан жіночих імен, але лише після зауваження.
Я думаю, ця історія є ідеальною причиною, щоб прочитати книгу про 113 письменниць, які змінили канони (ну і світ). Вони заслуговують, щоби бути почутими та щоб їх пам’ятали і за ім'ям, і за назвою книги.
А ще ця книга – ідеальний список літератури мінімум на роки 2.
Мілорад Павич
«Хозарський словник»
Уявіть світ, де твоя релігія визначає твоє місце серед сильних світу цього (або визирніть у вікно, кажуть, що це не легенди). А ви в цьому світі Хозарський каган – і повинні прийняти рішення, не маючи вихідних статистичних даних, а експерти на Фейсбуці ще не почали обговорювати цю тему. До вас приходять троє: священник, муфтій і рабин. Кожен з них стає окремим розділом словника. Кожен з них перетікає з книги у книгу, і кожен вважає, що обрали саме його релігію. Що, звична для вас історія? Тоді давайте додамо ще героїню незвичної краси, яка керує ловцями снів, є очільницею релігії хозарів, і подейкують, що на повіках у неї ще одна пара очей, дивлячись в які ти помираєш.
«Хозарський словник» виданий у двох примірниках: чоловічий і жіночий, які відрізняються лише одним не зовсім суттєвим реченням. Але цитувати ці речення я не буду. Не бійтесь зазирати в словник.
П’єр ДіБіСі
«Вернон, Господи, Літтл»
Цей роман був підписаний до друку за декілька хвилин до падіння веж-близнюків. Він сколихнув літературний світ: абсолютно невідомий автор (ще й під псевдонімом) не просто стає автором бестселерів, але й підкорює офіційний літературний (sic! англомовний) естеблішмент. Роман номінують на Букерівську премію. Ну гаразд, невідомі дебютанти ж не отримують такої нагороди (на цьому реченні посміхається Арундаті Рой). А роман П’єра взяв і отримав.
Раджу взятися за нього любителям детективів, бо Вернон, звичайний підліток, чисто випадково стає ключовим свідком у справі масового вбивства, яке вчинив його друг, а потім покінчив життя самогубством на порозі школи. І тепер всі хочуть знати причини. Підлітки просто так же нічого не роблять. Це нам у книгах з виховання розказали.
Вітольд Шабловський
«Як нагодувати диктатора»
Порозказувала трохи про високе – тепер час поїсти. Оскільки смачну екзотичну їжу я дуже люблю, то не можу не порадити цю книгу. Знаєте, в тексті цього репортажу є багато нескладних рецептів, які можуть втілити в життя навіть такі люди як я, яка по тілу має купу шрамів від опіків після готування, скажімо, дерунів.
З іншого боку, це дуже страшна книга про поламані життя й делікатеси під час масових розстрілів чи безглуздих війн. Про те, як готувати на передовій, які консерви найкраще їсти, щоб не боятися отруєння, як підготувати усе так, щоб ваш любий (тут треба закреслити) провідник міг легко усе змішати докупи – і хвалитися тим, який він чудовий кухар.
Перед читанням протріть і продезінфікуйте поверхню, вимийте овочі, підберіть приправи, витягніть замариноване м’ясо. Спокійно, за вами сьогодні не прийдуть.
Гізер Морріс
«Татуювальник з Аушвіцу»
А це ще одна книга, яка розповідає про любов посеред апокаліпсису. Але в цьому випадку не про любов до їжі, а оту справжню, яку оспівували мільйони, а інші мільйони не знають, що це таке і що з нею робити. Гізер працювала сценаристкою фільмів. Вона випадково зустріла чоловіка, який колись працював (смішно називати це роботою) татуювальником у таборі смерті. Гізер подружилася з ним і почала розпитувати його історію, бо планувала написати сценарій. Але матеріалу було стільки, що вийшов великий роман про життя майже реальних людей. І про смерть дуже реальних людей з порядковим номером на руці.
Фернанда Мельчор
«Сезон ураганів»
Її називали Відьмою. Спочатку Відьмою-молодшою, поки була жива її мама, теж відьма, а потім просто Відьмою. Ця книга з’явилася в моєму житті дуже випадково, коли я ще на початку року передивлялася довгий список Букерівської премії. Фернанда журналістка (яка, до речі отримала нагороду від PEN клубу Мексики) і письменниця, яка згодом увійшла в короткий список премії. Виявилося, що не я одна звернула увагу, і от-от її книга вийде українською. Всі листи до неї з України летіли паралельно, і чисто через людську помилку (дуже дрібну), ми скомунікували з видавництвом, яке її видає, і з людьми, які уже читали її текст.
Вона пише про Мексику і життя в малих містечках, де жінка апріорі хвойда, дурепа і відьма. Бо просто так же нічого не стається: інфаркти, нещасні випадки. Просто так ніхто не має нетравлення через те, що обжерлися чипсами, чи якісь молодші хвойди просто так не крутяться біля одружених чоловіків.
Саме тому її називали Відьмою.
Текст:
Анна ХаЄцька
редакторка Wonderzine Україна
Коментарі
Підписатись