Книжкова полиця20 улюблених книжок дівчат, які працюють у Headway

Катерина Савченко

керівниця контентного напряму в застосунку Headway

Усе подвірʼя приходило до мене в гості, і до спеціального блокнота я записувала, хто яку книжку в мене взяв

Я дуже сильно люблю читати з дитинства. Моя мама думала, що я навчилася читати досить рано, десь у три роки, але насправді це не так. Історія була в тому, що, коли батьки читали мені казки на ніч, я просто їх запам'ятовувала, як і місця, на яких вони перегортали сторінки. Так я просто по памʼяті переказувала все, прочитане ними (сміється). 

У дитинстві в мене було кілька улюблених книжок, серед них – казки братів Грімм. Це всіх дуже дивувало, бо це доволі похмурі історії, але я памʼятаю, що мені справді подобалося. Я читала їх і сама, і просила в тата прочитати на ніч. Моя любов до читання починалася з казкових, фантастичних історій. Згодом, памʼятаю, у мене була ціла домашня бібліотека, до якої я скуповувала вже серії підліткових детективів. Потім усе подвірʼя приходило до мене в гості, і до спеціального блокнота я записувала, хто яку книжку в мене взяв. Я видавала талончики на книжки, де записувала, коли їх мають повернути.

Моє ставлення до книжок змінювалося з часом. Якщо, наприклад, у дитинстві я більше читала художню літературу, то навчання на філософському факультеті університету спонукало читати чимало творів філософів, політологів. Літератури було дуже багато, через це я випрацювала швидкий темп читання. 

Насправді я шкодую про те, що після школи мало читала українських творів, а зараз я намагаюся наздогнати та читати більше, зокрема й сучасників

Зараз у моїй роботі філософія не основний напрям, але вона досі на мене впливає. Я дуже люблю книжки, повʼязані з цією сферою, з аналізом думок, психоаналізом, культурою. У якийсь момент, пам'ятаю, я повністю припинила читати художню літературу. Зараз серед того, що читаю, я виділяю три напрями. Перший – філософія, культура, мистецтво; другий – щось практичне, повʼязане з роботою; і третій – це українська література. Насправді я шкодую про те, що після школи мало читала українських творів, а зараз я намагаюся наздогнати та читати більше, зокрема й сучасників. Сприймаю це як обовʼязок кожного свідомого громадянина. 

Раніше в мене не було звички читати кілька книжок одночасно. Зрозуміло, що в університеті, коли треба було підготуватися до іспитів, таке траплялося, але в повсякденному житті – ні. Зараз я почала читати паралельно. Не можу сказати, що це мені подобається, але цікаво спробувати. Я розділяю читання для себе, свого задоволення, і практичний його вимір – коли я читаю щось, що допоможе мені заповнити конкретні прогалини в знаннях. Якщо наприкінці книжки є вільні сторінки, можу залишати там свої нотатки. 

Улюблені книжки Катерини

Мішель де Монтень

«Проби»

Це тритомник, який я всім раджу прочитати. По суті, цією роботою французький філософ епохи Відродження Монтень започаткував жанр есе. Пам'ятаю, коли читала її в університеті, я була під сильним враженням, і ця книжка відтоді стала однією з моїх улюблених. 

Переважно філософи у своїх працях описують догми, концепти, їхнє письмо доволі «масивне» й структуроване, але в Монтеня це більш медитативна література. Розділи книжки не пов'язані між собою, він міксує їх зі своїми роздумами, життєвими спостереженнями, згадками історичних подій. 

Через це книжку дуже зручно читати, адже ти можеш почати її, відкласти й за деякий час повернутися чи вибрати інший розділ. Монтень ділиться роздумами стосовно різних тем від виховання дітей і дружби до огляду способів ведення війни за Цезарем. Один із моїх улюблених розділів називається «Філософствувати – це вчитися помирати». Для мене така література – спосіб вирушити в подорож як історією, так і вглиб себе.

Умберто Еко

«Історія потворності», «Історія краси»

Це дві книжки, але я вважаю, що їх треба читати в комплексі. На прикладі мистецьких творів, картин відомих художників, автор пояснює, як змінювалася суспільна думка, тогочасні стандарти довкола понять «краси» і «потворності». Сучасний світ намагається боротися з навʼязаними нормами краси, і, зазираючи в історію, можна подивитися, наскільки все минає і трансформується, якою різною може бути краса, чому якісь речі для нас красиві, а якісь потворні. Любителям історії мистецтва особливо рекомендую. 

Славой Жижек

«Погляд навскіс. Вступ до теорії Жака Лакана через популярну культуру» 

Ця книжка – пояснення теорії французького психоаналітика Жака Лакана через популярну культуру – на прикладі фільмів Гічкока, книжок Кінга тощо. Свого часу я зачитувалася нею в бібліотеці й дуже хочу придбати її собі, бо там є такі речі, до яких хочеться повертатися. Лакан – один із найскладніших для розуміння філософів, але на практичних прикладах Жижека легше осягнути Лаканівські ідеї. Ба більше, з нового ракурсу подивитися на кінематограф і світ навколо себе. Такі книжки роблять твоє життя в моменті трошки цікавішим.

Дік Свааб

«Ми – це наш мозок»

Дік Свааб – це нідерландський нейробіолог, і його книжка про нас, наші тіло й мозок, як вони функціонують. Доволі цікава робота, що дає зрозуміти, у чому унікальність людського мозку, і вона легко читається. Як людина, яка любить копатися в собі, розбиратися, чому відбуваються ті чи ті речі, дуже рекомендую. Свааб пояснює, як формуються твої звички, темперамент і навіть почерк чи рівень емоційності. Він розповідає про хронотипи «жайворонка» та «сови» – як робота мозку впливає на твій унікальний біоритм. Теж часто повертаюся до цієї книжки: у певних моментах вона мене заспокоює, і я думаю, що зі мною все нормально – такий уже в мене мозок (сміється). 

Валерʼян Підмогильний

«Місто»

Ми читали цей роман ще в школі, і вже тоді він справив на нас сильне враження, бо раптом місто стає одним із головних героїв. Для школярів це був ковток свіжого повітря, на додачу з усіма пригодами Степана Радченка, його романами, походами по барах. Це, мабуть, перша книга, яку мені захотілося перечитати повністю в більш свідомому віці, особливо через можливість візуалізувати географію подій у творі. Розуміти, якими вулицями ходив персонаж і як тогочасний Київ відрізнявся від сучасного. 

Памʼятаю, що в шкільні роки я доволі негативно сприймала Степана Радченка, але зараз зовсім інакше дивлюся на цього персонажа. Це також історія дорослішання й викликів, які воно перед тобою ставить. Такі моральні дуальності чимось нагадали мені «Ловця в житі» Селінджера. 

Володимир Куліш

«Слово про будинок «Слово»»

Якось зі школи в мене закріпилося розуміння, що історія – це щось дуже далеке, якісь абстрактні персонажі. Якраз ця книжка описує історію будинку «Слово», побудованого в Харкові в 1920-х, куди заселили українських митців і де радянська влада мала систему їх прослуховування. Згодом вони ввійшли в історію як представники Розстріляного відродження. 

Ця книжка невелика, вона веде тебе підʼїздами, де мешкали українські письменники. Куліш написав її за спогадами, завдяки чому ти наближаєшся до побуту Хвильового, Йогансена, Тичини, Курбаса – вони постають перед тобою як реальні, звичайні люди зі своїми проблемами й звичками. Тут є історії про їхні вечірки, романи, скандали. Від «Слова», зрештою, дуже сумно, місцями навіть погано. Але водночас книжка наповнена життям. Іноді мені на думку спадає, що воно дуже схоже на наше, просто відділене в часі.  

Нік Кейв

«Віра, надія та різанина»

Я велика фанатка австралійського музиканта Ніка Кейва. У нього купа альбомів, і це доволі визначна постать із цікавою музичною карʼєрою. Крім того, він пише книжки та знімає фільми. Одна з його останніх книжок – «Віра, надія та різанина» – це розмова з журналістом про життя, музику, творчість. Свого часу Нік Кейв пережив чимало травматичних подій, зокрема смерть двох синів. Разом із журналістом вони міркують про те, як Ніку вдається впоратися з цими трагедіями, що його мотивує створювати, що для нього творчий процес загалом. 

Кейв дійшов висновку, що хоче допомагати іншим своєю творчістю, адже це продуктивний і світлий спосіб боротися з втратами. Мені здається, ця книжка особливо відгукнеться творчим особистостям, які не розуміють, куди рухатися і як правильно використати творчу енергію. А також людям, які переживають горе. У цих розмовах можна віднайти підтримку та спокій. Мені вони дуже допомогли.

Олександра Хілєнко

менеджерка локалізації контенту в застосунку Headway

Мені дуже подобається підкреслювати щось у книжці, особливо якщо це стосується моєї діяльності і я хочу запамʼятати виділене

Любов до читання з'явилася в мене з дитинства, багато в чому це заслуга моєї мами. Вона привчала мене до регулярного читання, купувала багато книжок, водила мене в книгарні. Для мене придбання якоїсь книжки, особливо з гарними ілюстраціями, було справжнім святом. Найбільшим моїм захопленням були об'ємні, 3D-книжки, які, розгортаючись, відкривали тобі цілу історію. Це значно крутіше розвивало уяву, ніж мультики чи дитячі фільми, адже давало змогу тобі уявляти історію так, як ти забажаєш. 

Наша робота взагалі пов'язана з читанням книжок, хоча ми часто доторкаємося до них уже в скороченому форматі, у вигляді самарі, але однаково за день відчувається перенасичення інформацією. Тому я випрацювала підхід, що зранку, під час роботи, я працюю з нонфікшном, а ввечері читаю фікшн. 

Мені дуже подобається підкреслювати щось у книжці, особливо якщо це стосується моєї діяльності і я хочу запамʼятати виділене. Така звичка зʼявилася в університеті, коли я працювала з академічною літературою. 

Якщо я почну книжку й побачу, що вона мені не заходить, я не силуватиму себе її дочитувати, а краще дам шанс іншій книжці, яка мені сподобається

Для мене читання, як і знання мов, – про розширення кругозору та свідомості. Саме тому в мене немає якоїсь самоцілі прочитати певну кількість книжок за рік. Моя ціль радше – знайти ту книжку, яка допоможе мені в певний час розширити мою свідомість і, можливо, трохи відпочити. Якщо я почну книжку й побачу, що вона мені не заходить, я не силуватиму себе її дочитувати, а краще дам шанс іншій книжці, яка мені сподобається. 

Прочитання чогось – це більше моя внутрішня рефлексія. Напевно, це пов'язано з тим, що я не так багато де і з ким можу поговорити про книжки. Ми говоримо про них із колегами, але це зазвичай стосується тих книжок, які ми хочемо брати собі в релізи. Ми також любимо обмінюватися новинками, і це нагадує мені дітей, які очікують на нову покупку. Якщо я побачу щось, чим мені захочеться поділитися, або щось, що резонує із життєвими досвідами моїх знайомих, я обовʼязково пораджу їм такі книжки. 

У моєму прочитаному більше нонфікшну, насамперед на теми комунікації та психології. Але психологія – це дещо темний ліс, і, почавши ходити до психолога, я зрозуміла, що певні психологічні книжки можуть бути небезпечними. Ти до кінця не знаєш, чи автор має достатню експертизу, щоб написати такі книжки. Зазвичай пояснення різних понять у них спрощують, і ти можеш або собі щось надумати, або, навпаки, не помічати проблеми. 

На противагу психології комунікація, як на мене, доволі нейтральна й не може нашкодити. Вона якраз відкриває ті горизонти, за якими я і йду в книжки. 

Улюблені книжки Олександри

Ерін Меєр

«Культурна карта. Бар'єри міжкультурного спілкування в бізнесі»

Тема міжкультурного спілкування мене завжди дуже цікавила, тому що є так багато тонкощів і відмінностей між культурами, не знаючи про які, ти можеш зазнати фіаско, навіть не усвідомлюючи цього. Тут є дуже багато цікавих історій із реального життя авторки, що показують особливості, які варто враховувати в міжкультурному спілкуванні й у професії. Вона класно розкриває цю тему в контексті як підлеглого, так і керівника, і розумію, що ті поради, які вона дає щодо взаємодії з іноземцями, справді допомагають мені краще їх розуміти. 

Зараз на українському ринку багато американських компаній, і люди більш звикли до американського менталітету. Він доволі відкритий і передбачає те, що відповідальність за чіткість донесення меседжу лишається на тому, хто комунікує. Якщо ж ти спілкуєшся з японцями або китайцями, їм треба дуже акуратно доносити свою думку, щоб не образити людину. І це дуже важливо, бо від цього, зрештою, залежить успіх твоєї роботи. 

Марія Титаренко

«Комунікація від нуля. Есеї для Мані»

Я зараз не в Україні, але ця книжка зі мною, я її часто переглядаю. Дуже люблю її, вона унікальна. Я читала про комунікацію в західних, американських авторів і нічого подібного не знаходила. Марія пише, ніби звертаючись до своєї доньки, і розкриває відмінності між комунікацією дорослих і дітей. Вона показує, як у сучасному світі комунікація стає позбавленою почуттів, зокрема дитячої відкритості. Для мене це нонфікшн, який переходить у фікшн, тому що це зібрання історій і ти можеш відкрити будь-який розділ, узяти щось для себе, посміятися. 

Анастасія Левкова

«За Перекопом є земля»

З дозволу авторки ми включили цю книжку до колекції проєкту Essence of Ukraine: хоч вона й належить до фікшну, але написана на основі інтерв'ю з кримцями. Мене ця книжка дуже вразила, тому що я в Криму ніколи не була, і в моєї мами, яка була там, відчувається сильна ностальгія за цим місцем. Вона завжди захоплювалася красою півострова і його людьми.

Завдяки цій книжці в мене виникло відчуття, ніби я там побувала. Я побачила якісь ідентичності, які розкривають життя цього півострова, бо для мене будь-яка територія – насамперед про людей. На особистому рівні я завжди відчуваю наше братерство з кримськими татарами. Своїм друзям-іноземцям, які питають про Крим, я завжди раджу прочитати наше англомовне самарі роману Левкової. 

Євгенія Кузнєцова

«Мова-меч. Як говорила радянська імперія» 

Ця книжка залишає тобі вибір, якою мовою спілкуватися, але вона дає змогу тобі розплющити очі на те, чому, можливо, бувши українцем, ти говориш російською. У мене в родині була ситуація, коли мама й дідусь говорили російською, а бабуся – суржиком, і я пам'ятаю, що з дитинства, ще в школі й університеті, було круто з однолітками спілкуватися саме російською. Я навіть не задумувалася про це. 

Під час повномасштабної війни, коли багато хто переходив на українську, я теж із великим задоволенням перейшла. І я хочу, щоб мій свідомий вибір був на боці української. Мені дуже сподобалося, як Кузнецова каже про те, що мова не має стати нашим мечем, а має стати нашим щитом. 

Світлана Ройз

«Таємниця Життя та смерті»

Світлана Ройз – відома українська психологиня. Її книжку я придбала в момент, коли моя мама захворіла на онкологію, і я дуже важко це переживала. Я не відчувала ресурсу проговорювати ці переживання, тому носила їх у собі. Випадково я дізналася про Світлану Ройз, побачила її пости у фейсбуці й побачила, що в неї є дитячі книжки, одна з яких – «Таємниця Життя та смерті». Вона про поняття життя і смерті й те, як їх можна пояснити дитині, як прибрати її страхи. Я отримала величезне задоволення після прочитання, ця книжка мене дуже підтримала, зняла тягар думок. Вона справді філософська, попри те, що дитяча, і допомагає впоратися зі складними ситуаціями. 

Євгенія Кузнєцова

«Драбина»

Це книжка про чоловіка, який переїхав до Іспанії, думав, що житиме безтурботним життям, але почалася повномасштабна війна, і до нього приїхала вся родина. Це про складнощі співіснування з близькими в одному просторі та відкриття, які люди можуть зробити одне про одного. Так само книжка розповідає про складнощі життя в еміграції й про те, що людина, яка виїхала, теж важко переживає війну. «Драбина» дуже легка й кумедна в прочитанні, але водночас філософська та глибока. 

Брене Браун

«Атлас серця»

Усі книжки Брене Браун про силу співчуття до самого себе, силу нашої вразливості. Сама авторка транслює те, що ми маємо бути вразливими та емпатичними, навчитися дивитися на життя очима інших, підтримувати їх. Можливо, ця книжка допоможе розвинути ці навички. 

Олександра Козаченко

керівниця контент-продакшну в застосунку Headway

Удома я постійно бачила когось із рідних із книжкою, і в мене був приклад, як класно провести свій вільний час

Звичка читати з'явилася в мене із самого дитинства, бо моя родина дуже багато читає, тому я зростала в оточенні величезної кількості книжок абсолютно різних жанрів. Удома я постійно бачила когось із рідних із книжкою, і в мене був приклад, як класно провести свій вільний час. Моїм першим захопленням були енциклопедії – найбільше мені пам'ятається велика книга про морських мешканців. Певно, це була моя найулюбленіша книжка, і я знала дуже багато підвидів, могла годинами розмовляти на цю тему.

Згодом у моєму житті трапилася «Поттеріана». Мої старші сестри прочитали серію і віддали мені, але це була література «на виріст». Та я не стала чекати – це була справжня любов, тож уже з раннього віку з читанням у мене було все серйозно.

Тішуся, що мені вдалося не лише зростити в собі цю любов до раннього читання, а ще і повпливати на своїх однолітків. Друзі, з якими ми грали у дворі у футбол чи козаки-розбійники, приходили до мене додому й брали книжки, щоб почитати. Це відбувалося майже нон-стоп, і, оскільки книги не завжди поверталися назад, довелося запустити таку собі бібліотеку з формулярами. Мабуть, сьогодні ми б створили справжній букклаб.

Мої літературні вподобання можна порівняти з таким собі «книжковим артишоком» – спектр того, що мені подобається, постійно розширюється

Коли я щось раджу, я роблю це досить наполегливо (сміється). Якщо я закохана в якусь книжку, можу дуже довго про неї розповідати й дійти до тієї точки, коли людина, якій я буду щось радити, піде та прочитає. Найцікавіше після прочитання – обговорити книжку, але є такі історії, над якими хочеться подумати на самоті. Усе залежить від твору. 

Я людина-список. Дуже шкодую, що в добі не так багато часу, як би хотілося, щоб виконувати все розплановане. Але я не людина–список-челендж і не ставлю собі загальну ціль прочитати якусь кількість книжок за рік. Я читаю досить повільно, і це усвідомлений підхід до читання. Я захоплююся людьми, хто дуже швидко читає і сприймає прочитане, але зі мною це не дуже працює. 

Я вибираю для прочитання книжки різноманітних жанрів. Найімовірніше, мої літературні вподобання можна порівняти з таким собі «книжковим артишоком» – спектр того, що мені подобається, постійно розширюється, чому я дуже тішуся. На сьогодні мені близький жанр автобіографії. Дуже часто звертаюся до таких текстів, коли потрібно віднайти в собі якусь внутрішню силу, знайти підтвердження того, що вихід є з будь-якої ситуації. Нонфікшн для мене – це вже невіддільна частина життя, поєднання якісного me-time, відпочинку із саморозвитком. 

Улюблені книжки Олександри

Харукі Муракамі

«Полювання на Овець» 

Я амбасадорка творчості Харукі Муракамі. Будь-хто, хто зі мною спілкувався, робив хоча б одну спробу його почитати. Про Муракамі я можу говорити годинами, і мені важко обмежити його роботи рамками одного жанру. Його твори про поєднання фантастичного й побутового. Мені дуже імпонує те, що майже завжди головний герой у Муракамі – та сама людина, яка не змінюється протягом різних історій. Це меланхолійний чоловік, понад тридцять років, від нього йде дружина, у його житті з'являється кіт, він слухає джаз, і з часом із ним починають відбуватися фантастичні, нереальні речі. Він може подорожувати потойбічним світом, або в його найкращого друга може вселитися дух вівці. 

Муракамі багато уваги в романах приділяє побуту. Він дуже детально пише про повсякденність і рутину, і я жартую, що жодна людина у світі не напише так смачно про те, як ти готуєш собі на вечерю місо-суп, ставиш джазову платівку й відкриваєш холодну пляшку пива, паралельно займаючись саморефлексією. 

Ще я дуже люблю впізнавати в літературних героях себе, а персонажі Муракамі для мене саме про це. Вони шукають сенс життя, усвідомлюючи, що світ котиться хтозна-куди. Тому, за Муракамі, усе, що відбувається, – це течія, і ти просто споглядаєш, час від часу досліджуючи її хвилі. Така література частково примирює мене з відчуттям несправедливості у світі, яку ти ніколи не викоріниш до кінця. 

Скотт Фіцджеральд

«Нові мелодії сумних оркестрів» 

Це збірка оповідань Фіцджеральда, і я дуже раджу її всім, хто взагалі любить класику американської літератури, авторів втраченого покоління або планує почати знайомство з такою літературою. Фіцджеральд також пише неймовірно «смачно». Він дуже тонкий психолог: ніби в його героїв немає чогось унікального, і ти можеш у кожному впізнати себе, але це якраз і зачаровує – риси характеру та настрої персонажів передані дуже вдало. Я читаю його з дитинства, і його твори завжди викликали асоціацію з вечором 31 серпня, коли ти розумієш, що щось дуже класне закінчується, і відчуваєш ностальгію та сум. Ось така у Фіцджеральда література. 

Джонатан Сафран Фоер

«Страшенно голосно і неймовірно близько»  

Тема цієї книги дуже особиста для мене – це історія про втрату й про те, що життя триває, попри все. В основі сюжету події 11 вересня 2011 року, коли на території США відбулися терористичні атаки. Чітко пам'ятаю день, коли побачила перші новини про 9.11 – мене це дуже вразило й не відпускає досі.

Мені резонують історії про героїв, які перебувають у пошуку втраченого звʼязку з кимось, примиренні з неможливістю сказати те, чого не встиг. Книжка розповідає про маленького хлопчика Оскара, який мешкає в Нью-Йорку та втрачає батька в теракті. У нього є ключ, який йому залишив батько. Це обертається сенсом життя для хлопця – знайти, що цей ключ відчиняє. Оскар починає взаємодіяти з величезною кількістю різних людей, які знали або могли знати його батька, і ми пірнаємо у світ його переживань від спроб віднайти ці найтонші ниточки зв'язку з рідною людиною. 

Андрій Шевченко, Алессандро Альчато

«Шляхетна сила. Моє життя, мій футбол»

Я створювала декілька текстів для проєкту Essence of Ukraine, і один із них був на книжку Андрія Шевченка. Я взагалі з футбольної родини, тому читати спортивні автобіографії для мене – окремий рівень задоволення завдяки повноцінному зануренню в це середовище. Це просто неймовірна, дуже чесна історія про наполегливу працю і відданість своїй справі. Класно було в процесі читання впізнавати матчі, на яких я була особисто, і дізнаватися про знакові футбольні події очима їх головного учасника. 

Дуже раджу читати такі книжки всім, кому цікаві не тільки історії успіху, а й те, що йде з ними в комплекті – нескінченне, наполегливе подолання труднощів і саморозвиток. Навіть людям, які не дуже знаються на футболі, однаково буде цікаво. 

Донна Тартт

«Таємна історія»

Я дуже люблю, коли в романах присутній елемент детективу та саспенсу. На початку «Історії» ми дізнаємося про вбивство одного з героїв, а вже далі – про події, які йому передували, і намагаємося збагнути причини злочину. Книжка неймовірно атмосферна та кінематографічна, і в мене єдина претензія до Донни Тартт – її книжок дуже мало, я вважаю, це несправедливо (сміється). 

Починаючи читати «Історію», ставиш собі питання на кшталт: «Хіба є щось погане в тому, щоб любити прекрасне, бути неординарним і харизматичним або очікувати цього ж від оточення?» Але що ближче знайомишся з героями, то чіткіше розумієш, що крайнощі та прагнення недосяжних ідеалів можуть бути по-справжньому руйнівними.

Ця книжка Тартт не є автобіографічною, але в головного героя, який приїжджає з провінції до престижного коледжу вивчати давньогрецьку, є щось спільне з авторкою. Вона сама з маленького міста, і, мені здається, що вона зробила неймовірну роботу, поділившись із персонажем своїми традиціями, досвідами. Обожнюю цю книжку за кількість деталей, яка повноцінно занурює тебе в наратив, ти ніби стаєш частиною цієї історії.