Книжкова полицяКураторка міжнародної програми «Книжкового Арсеналу» Оксана Щур про улюблені книги
Ніхто нікому нічого не зобов’язаний, зокрема і з книжками
У рубриці «КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ» запитуємо героїнь про книжки, які займають важливе місце в їхніх бібліотеках. У новому матеріалі про літературні вподобання розповідає літературна критикиня, кураторка міжнародної програми «Книжкового Арсеналу» Оксана Щур.
Оксана Щур
літературна критикиня, кураторка міжнародної програми «Книжкового Арсеналу»
Є книжки, які дуже яскраво вибухають у певний період, а потім вони перестають бути актуальними
Читати я почала дуже рано й навіть не пам’ятаю, у якому віці. Просто батькам набридло мені читати, і вони показали, як це робити самостійно. Крім книжок, я ще дуже любила діафільми. Коміксів тоді майже не було, чомусь масово вони не зайшли. Принаймні в моїй приватній бібліотеці їх було дуже мало, і я їх швидко прочитувала. А от діафільмів у нас була дійсно величезна колекція, і це були такі затишні сімейні вечірні перегляди з татом. Там були й казки, і документалки, і біографічні історії.
Я дуже вдячна своїм батькам за те, що вони ніяк не обмежували мій вибір книг, нічого не фільтрували. Адже в книжці не може бути нічого поганого, навіть якщо це Мопассан, від якого всі жахалися в той час і вважали, що це чтиво для дорослих. Моя мама читала дуже багато, і можна було брати її романи. Так до мене, наприклад, потрапили «Розвіяні вітром», причому я їх перечитувала багато разів. Але, крім Мопассана, були, звісно ж, і підліткові книги: увесь Марк Твен, детективи Енід Блайтон, Хроніки Нарнії і «Пітер Пен».
Це якраз були 90-ті: ми не мали хорошої антени до телевізора, і тривав перехід до комерційного телебачення. І якось ні в кого не доходили руки цим зайнятися, тому дуже довго журнали та книжки були найбільш доступною розвагою. Просто було багато вільного часу, треба було якось його проводити, і в нас усі читали. Мультики я дивилася в бабусі, вона мала кольоровий телевізор, але це було лише на канікулах, а вдома не було альтернативи книжці й ніхто особливо від цього не страждав.
Цікаво, що в моїй сім’ї, крім мене, не було філологів, але водночас тато часто приносив з бібліотеки українську літературу - він не дуже любитель книжок, але обожнює людське спілкування, зокрема, з бібліотекарками, – і ми з мамою читали Кобилянську, Лесю Українку, Марка Вовчка. А от в школі я не встигала прочитувати шкільну програму з української літератури, бо читала книжки для себе, у мене був інший вибір.
Далі була Могилянка, і я навчалася на гуманітарному факультеті, де був акцент на літературу. Батьки тоді махнули рукою та сказали: «Вчися, де хочеш! Просто щоб ти потім нам не говорила, що ми зіпсували тобі життя. А далі здобудеш собі другу вищу з якоїсь нормальної спеціальності – і все в тебе буде окей». Але до другої вищої не дійшло. У Могилянці нас фактично 6 років вчили читати книжки й писати про них. Там я потрапила в когорту наївних людей, які вважали, що вони, коли виростуть, будуть читати книжки, і їм за це будуть платити гроші. У принципі, десь так і вийшло.
Я не збираю домашню бібліотеку: у мене завжди було для цього дуже мало місця
Коли я читаю книги не для роботи, а для себе, у мене є розкіш або дочитувати відразу, або через пів року, або ще колись. І не треба відчувати комплекс через те, що ти ту книжку полишив. Хоча була колись така дитяча книжечка про паралельний світ, де блукали герої недочитаних книжок. Це було так сумно. Й от ніби має бути такий дитячий комплекс, що треба все дочитувати, але насправді ні. Ніхто нікому нічого не зобов’язаний, зокрема і з книжками. Але інколи смак книжки можна зрозуміти після перших ста сторінок, і, якщо мені на початку не подобається, то я намагаюся все-таки протриматися довше. Бо іноді буває, що просто знаходиш цей смак, заходиш у це середовище й далі тобі стає прикольно.
Я не збираю домашню бібліотеку: у мене завжди було для цього дуже мало місця, і воно так і не збільшилося, щоб зібрати справжню, розкішну бібліотеку. Є книжки, які мені просто потрібні для роботи. Деколи купую їх, бо знаю, що інакше ніде не візьму. Є книжки, які купую, бо мені цікаво їх прочитати. Я люблю читати друковані. А потім дарую їх друзям.
А є книжки, які мені просто приємно мати вдома. Наприклад, Оксани Забужко, її «Польові дослідження з українського сексу» я перечитувала кілька разів і зрозуміла, що, коли ти у 18 років читаєш, і коли у 25, і коли в 30 з чимось, то ця книжка звучить абсолютно інакше щоразу, бо ти інакший, і вона тобі інакше резонує, бо в тебе різний досвід. Це дуже круто. А ще «Депеш Мод» Сергія Жадана, це була перша з його книжок, яку я прочитала. До того ж Жадан був першим українським письменником, якого побачила на презентації, і це, безперечно, незабутньо.
А ще я дуже люблю «Золоте теля» Ільфа та Петрова. Спершу я її просто багато разів читала, тому що це весела книжка й вона була в нас вдома. А потім, коли почала займатися проєктами й менеджментом, коли почала працювати в державних структурах і співпрацювати з Міністерством культури, з іншими культурними інституціями, зрозуміла, що в цій книжці описана правда життя. Колись я купила «Дванадцять обручів» Андруховича, бо вирішила, що ця книжка має бути в моїй бібліотеці. Почала перечитувати, і чомусь мені не зайшло. Я не розумію чому. Є книжки, які живуть довго, лонгселери, а є книжки, які дуже яскраво вибухають у певний період, а потім вони для когось перестають бути актуальними. Але може, це лише зі мною так.
Коли я читаю книги не для роботи, а для себе, у мене є розкіш або дочитувати відразу, або через пів року, або ще колись
Гі де Мопасан
«Любий друг»
Вважається, що це протоверсія «Міста» Підмогильного: історія про амбітного чоловіка, підкорювача кар’єрних вершин. Однак для мене це сюжет про жінок у великому місті. Одна з них любить і вміє писати, інша живе, як заманеться, третя грає роль дружини й матері сімейства, аж доки її не збиває з ніг запізніла пристрасть.
упр. Г. П. Турчина
« Конь с розовой гривой»
Ця збірка російської прози невідомо як опинилася в домі моїх бабусі та дідуся, і я її читала багато разів на кожних канікулах. Від Вересаєва до Іскандера через Цвєтаєву й Пастернака – книжка з підзаголовком «Повісті та оповідання радянських письменників про дитинство» дала уявлення про російську літературу ХХ століття в ракурсі, з яким я не зіткнулася ні в школі, ні в університеті, і дотепер є для мене зразком вдалої антології. За якістю роботи впорядника в моєму персональному каноні вона – поряд із «Розстріляним Відродженням» Юрія Лавріненка.
Ірина Вільде
«Сестри Річинські»
Улюблений роман українського ХХ століття. Життя вдови та п’яти доньок священника між двома світовими війнами – це не лише опис любовних сюжетів і портретування людських типів. Це фіксація сутінків цілої епохи, розповідь про те, що відмирає й не повториться більше ніколи. Якщо хтось шукає галицьких «Розвіяних вітром» чи «Сагу про Форсайтів», то ось вона, ця історія.
Трумен Капоте
«Сніданок у Тіффані»
Завжди є велика спокуса перекласти назву повісті як «…під Тіффані»: тоді гра слів збережеться бодай у значенні «стилізація під бренд, або ж дія, що відбувається під дверима». Проза Капоте завжди досконала: тут немає зайвих фраз чи деталей, а над тими, що є, хочеться думати й інтерпретувати їх залежно від власного настрою. Можливо, тому його книжки ніколи не набридають, навіть якщо читати їх усоте.
Ілля Ільф, Євгеній Петров
«Золоте теля»
Знавці стверджують, що для російської літератури ХХ століття ця книжка має таке ж значення, як «Шинель» Гоголя – для століття ХІХ-го. Так чи так для тих, хто вже в сучасній Україні стикався з державними інституціями або й навіть працював у відповідних структурах, вона справді може стати відкриттям. Виявляється, за стільки часу система не дуже-то й змінилася. А отже, дотепні вислови й афоризми досі влучні та доречні. Сатира ж бо живе доти, доки актуальна. Кажуть, Подерв’янський уже не всіх смішить; з цього погляду, Ільф і Петров обирали значно тривкіші речі: корупцію, бюрократію та людські слабкості.
Сергій Жадан
«Депеш Мод»
З-поміж ланцюжка книжок культового українського автора, які продовжують одна одну, ця – моя улюблена. У далекому 2004 році, коли книгарні переживали кризу, а інтернету ще не було, я вступила до київської Могилянки та придбала першу книжку сучасного українського автора. Прочитала її в потязі, їдучи з навчання до батьків, за одним разом, і книжка ця чомусь була дуже про мене. Хоча я ніколи не вела такого способу життя, як герої, досить мало часу проводила в подібних середовищах, але, очевидно, якось так себе й власне оточення уявляла. Це дуже цінне вміння Жадана – розказати читачеві його історію так, як він сам хотів би її чути.
Оксана Забужко
«Польові дослідження з українського сексу»
Нуууу, що тут додати. Це друга книжка з укрсучліту, яку я прочитала. Знала про її існування з газет, які до нашого райцентру таки доходили, а відміну від книжок. І тому пішла до бібліотеки й узяла її на абонемент. Ця книжка виявилася про мене. Років через п’ять я її перечитала – і вона знову виявилася про мене. І через десять. Якщо перечитаю її зараз, то вона виявиться про таку мене, якою я себе вже ніколи не дозволю зробити. Сподіваюся.
Горан Петрович
«Крамничка з легкої руки»
Я читала цю книжку двічі: у російському перекладі, бо такий тоді тільки й існував, а потім – в українському. Усім, хто йтиме цим шляхом, раджу тільки український і читати. Я взагалі обожнюю переклади Алли Татаренко; є низка перекладачів, роботи яких купую наосліп, не вчитуючись в анотацію, й ось це сама така. Це один з найкращих сучасних сербських романів, і він про те, наскільки прекрасне читання, це цілий окремий світ, у якому можна розчинитися.
Ігнацій Карпович
«Сонька»
Мій особистий канон неможливий без Остапа Сливинського, і тут ідеться не лише про перекладацтво, а загалом про володіння словом. Я люблю його переклади, вірші, есе. І в разі потреби проілюструвати метафору про «купатися в слові» я би сказала «те, як Остап пише; і те, як він переповідає історії». Віртуозний переклад «Соньки» – це гра з мовою, переклад діалекту польсько-білоруського пограниччя, помноженого на мову певної соціальної групи. Це також переклад складного й лаконічного твору Ігнація Карповича, котрий дав слово жінці, яка жила на маргінесі та була витіснена з маргінесу на маргінес після роману з німцем у часи Другої світової; і слово це дав її ж мовою, про яку всі робили вигляд, що забули. Якби він не розказав цю історію, її не розказав би ніхто; якби її не переклав Остап, то ніхто інший не переказав би її нам так добре.
Текст:
Анна Хаєцька
редакторка Wonderzine Україна
Фото:
Світлана Валько
Коментарі
Підписатись