Книжкова полицяГенеральна директорка Red Bull Україна Тетяна Лукинюк про улюблені книги

 У мене була досить типова радянська родина – батьки-інженери, тому вдома було вдосталь книжок. Я рано знала всю абетку, десь у 3–4 роки, батьки цим дуже пишалися, але читати самостійно досить довго не виходило, я просто не могла складати літери у слова. Ми жили у двокімнатній квартирі ще з однією родиною, де був хлопець на пів року молодший за мене. Він почав читати раніше, я пам’ятаю, як мама сказала: «Дивись, Сашко молодший, а вже читає». І це стало поворотним моментом, я вирішила, що теж обов’язково маю навчитися читати.

І у школі, і у виші я дуже багато читала. У мене навіть було кілька кумедних історій. Я любила читати дорогою до чи із зупинки тролейбуса. І кілька разів так захоплювалася читанням, що врізалася у стовп, який був на шляху. А ще читати в метро – це святе. Особливо, якщо вільне «козирне» місце навпроти входу, де можна спертися на бильця сидіння.

Я читала все, що нам рекомендували у школі у списках на літо. Також у нас багато книжок удома, які я читала. Наприклад, «Сага про Форсайтів», «Лоліта», «Сто років самотності». Їх не було у програмі, але я читала їх просто для себе у вільний час. «Сага про Форсайтів» – узагалі моя улюблена книжка у шкільний період. Це трилогія, але зазвичай всі читають лише перший том, бо він і так дуже об’ємний. Я ж прочитала всі три частини по 700–800 сторінок. Двічі.

А ще я завжди любила фантастику. У школі я перечитала всю фантастику в наявності – і локальну, і закордонну, хоч її й було важко знайти. Для мене це література, яка дозволяє відкрити власний простір для творчості, увімкнути фантазію, спробувати дати відповіді на запитання: «А що, якщо було б так?». Я досі читаю фантастику – хоча б 10 книжок у рік.

Під час навчання у виші на мене сильне враження справили антиутопії. Книжка «1984» Орвелла взагалі визначила моє ставлення до суспільства. Тоді якраз Радянський Союз розвалився й жахливі несвобода та брехня, які я бачила у ньому, були зненацька описані у книзі. Вона дуже глибока з точки зору побудови суспільства, розуміння людських страхів і дає відповідь на питання: «Чи можна полюбити через примус?». Спойлер: можна.

Коли я почала працювати, книжки взагалі зникли з мого життя на певний період. Увесь свій час я або присвячувала роботі, або проводила з родиною. Десь 5 років я не розкривала жодної книжки взагалі. Коли напрацювала певну базу робочих навичок, почала читати бізнес-літературу. Спочатку це була одна книжка в місяць, потім дві. З них одна точно була про бізнес, а інші – американські бестселери, щоби підтримати розмову під час нетворкінгу.

Але коли начитуєшся достатньо бізнес-літератури, то розумієш, що 90% з неї – треш. У мене з’явився запит книжки про життя та його зміст, а не робочі навички. Неможливо стати лідером, керівником компанії без запитів на власні сенси. І відповіді у книжках на це є лише в художній літературі. Вона дозволяє подивитися на себе, на інших людей, на певні ситуації, у яких можеш опинитися.

Так у мене сформувалася певна «ієрархія» книжок. На найнижчому рівні – бізнес-література, яка допомагає отримати певні навички. Умовно: є проблема в бізнесі – прочитав книжку – вирішив її. Я читаю такі книжки для професійного розвитку. На наступному рівні – світоглядна література, яка охоплює книжки про психологію, філософію, історію й так далі. Вона дозволяє стати освіченішою людиною, розширити свої погляди на світ. На найвищому рівні – художня література, бо вона працює на рівні душі. Бізнес-література робить тебе кращим професіоналом, світоглядна – кращим інтелектуалом, а художня – кращою людиною.

Я часто дискутую зі своїми колегами у сфері бізнесу, які кажуть: «Ну, от прочитаю я Достоєвського, і що буде?». Нічого не буде, бо однієї книжки мало. Треба багато читати, щоби в тобі щось відкладалося. Але можу сказати одне: завдяки художній літературі я точно почала краще розуміти людей.

У середньому, я читаю десь 100 книжок у рік. З них 80 – художня література, а інші 20 – про бізнес і світогляд. Фіксую книжки, які читаю, у додатках. Якщо не виконую ціль, то в мене є лайфхак: прочитати тонку книжку [сміється]. Не бачу в цьому нічого поганого. Я вже оновила свою ціль на цей рік до 115 книжок – це буде мій рекорд. Але сама кількість – не самоціль. Якщо я не досягну її, бо є інші пріоритети, нічого страшного. Для мене це просто спосіб подивитися, чи гарний був книжковий рік, чи багато я встигла відкрити книжок.

У мене немає мети читати певну кількість сторінок щоразу – дивлюся, як піде. Буває таке, що о десятій вечора я сідаю почитати, а приходжу до тями о першій ночі. А буває, що в десятій відкрила й через 10 хвилин уже сплю, бо книжка ну дуже «захоплива» [сміється]. Я читаю і в електронному форматі, і у друкованому. Kindle завжди зі мною. Іноді беру із собою й паперову книжку. Також слухаю аудіокниги або лекції в авто.

Почала брати участь у книжкових клубах у межах занять із public speaking. Такий формат обговорень запропонували дівчата та хлопці, які навчалися у США, і брали в подібних клубах участь. Мені сподобалося, бо до цього мені практично не було з ким обговорювати прочитане. Також я любила писати рецензії на книжки й в одному з постів згадала про цей книжковий клуб, який раніше відвідувала. Люди почали запитувати, що це та як долучитися. У процесі вирішили із зацікавленими людьми прочитати разом «Прекрасний новий світ» Гакслі та зробити тестову зустріч. Мало прийти 5·6 людей, але я зробила помилку й випадково створила не приватну подію у Facebook, а публічну. Тому на зустріч прийшли навіть незнайомі мені люди. Але вийшла дуже цікава дискусія, ми не могли розійтися. Я зробила групу у Facebook і на наступну зустріч уже прийшло понад 20 людей.

За 3,5 роки ми виросли до 3 000 учасників клубу. Треба розуміти, що це група, у якій частина людей пасивна, частина – читає пости, частина – читає книжки, і ще частина – приходить на зустрічі. Активна аудиторія, яка зустрічається, це 200–300 людей. Звісно, вони ніколи не приходять одномоментно, а найбільша наша зустріч налічувала 60 людей. В ідеалі, на зустрічі книжкового клубу має бути 10 осіб, щоб якісно обговорити книжку та надати можливість кожному висловитися.

Ми читаємо лише художню літературу за географічним принципом, окрім англо-американської та російської, бо вони й так у топах. Я відповідаю за те, аби зробити добірку від 5 до 10 книжок із певної країни. Обираю їх із різних рейтингів, міжнародних премій – Нобелівської, Пулітцерівської, Букера – а також національних. Зазвичай саме останні показують книжки, які близькі для цієї країни, нації та її «точок болю». Далі ми голосуємо за книжку, яку всім клубом читаємо. Потім зустрічаємося й обговорюємо її десь 1,5 години.

Коли мене запитують, де взяти час на книжки, я прошу порахувати, скільки часу ви витрачаєте на серіали й сидите в Instagram. Відразу знайдеться кілька годин на читання. Вечорами я не дивлюся серіали, тільки читаю. Серіали ж можу подивитися вранці, бо вони менше включають голову. Я виділяю на них 20–30 хвилин, коли роблю макіяж чи зачіску вранці. На карантині, коли в мене було менше справ і роботи, я якось уранці вирішила зайти в Instagram і подивитися сторіз. Прийшла до тями через кілька годин у глибокій печалі. Бо там на картинках усі красиві, на дорогих машинах, виходять із басейну, п’ють коктейлі… Я не зрозуміла, навіщо витратила цей час [сміється]. З того часу намагаюся читати книжки, а не дивитися сторіз.

Зараз я працюю над власною книжкою. Вона про те, як будувати кар’єру в корпоративному світі. У мене й раніше були думки про власну книжку, але не було натхнення писати. Коли видавництво запропонувало попрацювати над книжкою, я відмовилася, бо думала, що це важко, довго та я не розумію взагалі, про що розповідати. Але потім я зустрілася зі співавторкою Людмилою Колб, яку мені запропонувало видавництво – і у нас усе склалося. Хоч я хвилювалася, що книжка буде тоненька, зараз у нас уже є понад 300 сторінок.