Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Книжкова полицяКреативна директорка Ольга Пахолок про улюблені книги

«Читати – це мій варіант дискотеки»

Креативна директорка Ольга Пахолок про улюблені книги  — Книжкова полиця на Wonderzine

У рубриці «Книжкова полиця» запитуємо героїнь про книжки, які займають важливе місце в їхніх бібліотеках. У першому матеріалі про літературні вподобання розповідає Оля Пахолок – креативна директорка, авторка Telegram-каналу Narratology Department.

Ольга Пахолок

креативна директорка, авторка Telegram-каналу Narratology Department


Моя перша безсонна ніч у житті – це не якийсь «кутьож» з алкоголем і поцілунками. Це «Злочин і кара» Достоєвського

Я пам’ятаю, що в дитинстві мені подобалося, як мені читають. З дитячих книжок я добре запам’ятала Мауглі. У мене були якісь глибокі стосунки з цією книжкою. Вона була красивою та її хотілося не лише читати, а й дивитися, хотілося обережно з нею поводитися. А ще у мене була велика колекція різних «Незнайок», хоча там теж більше ілюстрації заволодівали моєю дитячою увагою.

Пам’ятаю, як їздила з татом в дитячу республіканську бібліотеку: спочатку на тролейбусі, потім на метро, а потім ще на одному маленькому автобусі. Цей маршрут може зайняти кілька хвилин на Uber, а тоді це була ціла подія. Ми ходили в бібліотеку з татом у неділю. Це була окрема справа: треба було вибрати книжку або зрозуміти, що ти хочеш сказати бібліотекарці. До неї треба було приходити з конкретним брифом, знати, що будеш читати.

До книжок у мене в сім’ї ставилися з великим пієтетом. Не можна було коцати книжки, видирати сторінки. Якщо у книжки порушувалася цілісність, ми її склеювали. Ми дуже берегли книжки. Це вбило мені якийсь цвяшок у голову про те, що в книжках не можна писати, хіба що олівчиком. Лише кілька років тому я позбавилася від цього. Звісно, є книжки, в яких ти не можеш дозволити собі нічого малювати чи писати, навіть олівчиком. Але є книжки, з якими треба говорити. А щоб говорити з ними, треба порушити межі одне одного. Це як з людьми – для контакту треба наважитися на те, що треба порушити межі іншої людини. Так і з книжками: якщо в нас усе серйозно й надовго, значить, я буду в тобі писати.


Так і з книжками: якщо в нас усе серйозно й надовго, значить, я буду в тобі писати

У школі відбулося певне відторгнення читання. У мене була дуже сувора викладачка із зарубіжної літератури, я досі пам’ятаю, як на уроці сказала, що П’єр Гренгуар свою кізоньку любив більше за Есмеральду. На це вона сказала: «От тому, Пахалок, ми тебе й не відправляємо на олімпіаду. Ти не тільки нашу школу, а й весь район зганьбиш». А це було моє щире переконання!

Нам не можна було читати книжки в скороченому викладі. Тобто «Божественну комедію» треба було читати повністю, наприклад. А коли тобі 14 років і тобі взагалі не до читання – це важко дається. Тим паче, що дуже мало людей є читачами з народження, і я теж не була. Мені показували, що читання це дуже боляче й напружено. На прочитання та вивчення «Божественної комедії» давали тиждень, а наступного тижня – відразу «Декамерон». Тому я практично не запам’ятала книжки, які ми читали.

Моя перша безсонна ніч у житті – це не якийсь «кутьож» з алкоголем і поцілунками. Це «Злочин і кара» Достоєвського. Я вперше в житті не спала до ранку, бо читала цю книжку. Травматичний синдром, що читання – це боляче, розвіявся в мене вже після університету. Тоді нарешті прийшов час, коли мені не треба читати.

Кілька років тому я зрозуміла, що я все життя промарнувала на ці свої шкільні й університетські травми з читанням, що не тримала в руках навіть «100 обов’язкових книжок, які треба прочитати перед смертю». Тому я почала на одному подиху читати, слухала аудіокниги на швидкості 1,5–2, і навіть 3. За рік такої практики я зрозуміла, що не зможу прочитати всі книжки на планеті Земля, і це нормально. Треба просто читати те, що тобі подобається. Вибрати своїх літературних критиків і класиків, звертатися до них.

Зараз читання для мене – відпочинок. Це мій варіант дискотеки.

Це відбувається за принципом: коли хочеться – читаю, не хочеться – не читаю. Я можу собі це дозволити. Як правило, в Audible в мене є одна художня книжка, у Kindle – кілька початих книг у жанрі нон-фікшн, а ще початі паперові книжки. І я повертаюся до них, коли мені треба. Тобто в нас ідеальні стосунки, no pressure. [сміється]


Зараз читання для мене – відпочинок. Це мій варіант дискотеки

У мене було таке, що я не купувала нову книжку, поки не прочитаю ті, які вже маю. У цьому плані теж треба попускатися. Я нещодавно прочитала книжку What We Talk About When We Talk About Books, авторка – Лія Прайс. І вона говорить про те, що люди ніколи не читали книжки лінійно. Якщо зараз здається, що всі такі із синдромом дефіциту концентрації уваги й не можуть прочитати книжку від початку до кінця, то треба розслабитися. Дослідження показують, що раніше люди просто виривали з книжок ті сторінки, які хотіли прочитати. І мені дуже допомогла ця інформація, я зрозуміла, що не одна така. Тому намагаюся просто слухати себе.

Мені рідко треба прямо зараз прочитати якусь книжку. Хоча таке теж буває – наприклад, для роботи. Тоді я розумію, що це треба зробити якомога швидше. Але якщо в мене 19 годин аудіокниги, я можу розтягнути їх настільки, наскільки хочу. Наприклад, зараз, під час карантину, я намагаюся наблизитися до 10 000 кроків у день. Виходжу у своїй масці, одягаю навушники й маю принаймні 1,5 години на день, аби слухати класику, начитану красивим глибоким голосом.

Якщо можу, я намагаюся читати в оригіналі. Хоча знаю лише українську, російську та англійську. У мене є мрія вивчити іспанську й прочитати в оригіналі «Дон Кіхот» Сервантеса. Але я поки працюю над «Como estas? Una cerveza por favor».


Ніл Гейман

«Американські боги»

У мене чомусь завжди, коли запитують про улюблену книжку, приходить на думку саме ця. Я спочатку сумнівалася: «Ну, може, є щось серйозніше? Може, якийсь класик? Може, Данте?». Але ні, «Американські боги» – номер один у моєму чарті.

Я перечитувала цю книжку кілька разів. Натрапила на неї після однойменного серіалу. У Twitter хтось написав, що нарешті екранізували Геймана – і я подумала: «Хто це?», купила книжку. Тема Америки мені дуже близька в культурному плані. Мені цікаво, як країні емігрантів вдається те, що вона робить уже кілька століть. До того ж Ніл Гейман дуже стильно пише. Розбирати його на цитати – суцільне задоволення. «This is America, nobody is American».

Також мені сподобалося поєднання: старі й нові боги. Це все про те, як ми несемо свій багаж у цифрове майбутнє, яке типу має бути секуляризоване, але, насправді, наші боги сидять на нас і нікуди не збираються тікати.

Вільям Шекспір

«Сонети»

(Shakespeare's Sonnets, Retold)

Нещодавно я натрапила на книжку Шекспірівських сонетів, перекладених сучасною мовою. Я слухала її в Audible, там модерну версію начитує Стівен Фрай. І це просто суцільне задоволення. Я й так знала, що Шекспір крутий. Але мова в його творах така, що можна зрозуміти загальну логіку й красу, але без словника не розберешся. А розказати це простою мовою, ще й із невеличким, але доречним матючком, – це треба вміти.

У цій книжці спочатку начитують оригінал, а потім модерну версію. І завдяки цьому набагато більше розкривається оригінальний текст, адже ми не можемо зараз мати контексту того століття, коли це було написано. А, виявляється, Шекспіром ще досі можна зачитуватися й дивуватися.

Тарас Прохасько, Мар’яна Прохасько

«Як зрозуміти козу»

Це одна із трьох книжок із дитячої серії Тараса та Мар’яни Прохаськів. Я розбирала цю книжку про козу, коли викладала інтенсив «Як читати» у школі Bazilik. Це весела історія, в якій через різних їжачків і зайчиків показують, як відбувається складний процес дорослішання. І на такому матеріалі дуже добре розбирати принципи читання. Якщо ти не літературознавець – тобі це відкриває очі. Я, наприклад, не вміла по-справжньому читати. Так, я могла знати, що в тексті не просто так. Якщо падає сніг чи ллє дощ, то це якийсь символізм. І цих символів безліч, хоч вони не завжди щось означають. Проте літературознавці кажуть, що в тексті все означає все, поки ви не довели протилежне. Тому класно вчитися копати вглиб саме на таких дитячих книжках.

Гарольд Блум

«Західний канон»

Ця книжка з двох сторінок змушує зрозуміти, що якщо ти не любиш Шекспіра, то ти просто не вмієш його читати, або якось не так читав. Словом, кидай усе та йди читати Шекспіра! Блум – дуже кльовий літературознавець, якого я, на жаль, відкрила собі після того, як він помер. Для мене він американський Дмитро Биков. Блум про складні речі пише дуже вишукано й просто водночас. Для мене він – рок-зірка.

Володимир Набоков

«Дар»

Я читала цю книжку три чи чотири рази. І коли я повертаюся до неї знову, я наче читаю її вперше. Звісно, якісь цитати я пам’ятаю, якісь моменти вже навіть улюблені. Але чомусь немає такого відчуття, яке буває, коли передивляєшся фільм: наче вже все зрозуміло, але ти помічаєш деталі. Чомусь у «Дару» Набокова є такий дар: стирати всі відчуття, які в тебе були до того. Ти заходиш наче в новий текст. Недарма є ще більший, ніж сам «Дар», том про те, що насправді «Даром» хотів сказати Набоков.

Емілі Дікінсон

Збірка поезій

У всіх є свої улюблені поети. І тут міг бути і Андрухович, і Жадан, і Костенко. Але коли я летіла жити в Америку, у мене був дуже суворий відбір книжок, бо вони важать багато, я не могла забрати всю свою бібліотеку. У валізі було три місця на книжки й одне з них зайняла Емілі Дікінсон.

Паоло Соррентіно

«Не самое главное»

Ця книжка – портрети людей. Коли режисер пише книжку, то під час читання складається враження, наче тобі показують кіно. Це наче «Правила життя» з Esquire, ще й дуже кінематографічно описані. Над цією книжкою можна і поридати, і посміятися.

Алан Мілн

«Вінні Пух»

У мене є кілька літературних татуювань й одне з них – це Вінні Пух. Я вважаю, що Алан Мілн – геній. Як можна було придумати те, що він придумав, я просто не уявляю. Це так просто, і так світло. І цей «bear with no brain» – інколи я теж себе так почуваю, і це не означає, що все в житті погано.

Я перечитала його вже у свідомому віці, після того, як в якомусь подкасті Оксана Забужко сказала, що її улюблена книжка – «Вінні Пух» в оригіналі. І коли я його відкрила, я все зрозуміла. В оригіналі всі ці віршики – вони дуже наївні й банальні, але водночас не перестають бути вишуканими й стильними.

Історія створення книжки почалася з того, що герої книжки – це іграшки, які були в домі письменника. Це приклад того, як можна уявити безмежний світ у межах однієї квартири. Дуже корисна навичка, особливо у 2020 році.

Марина Абрамович

«Пройти крізь стіни»

Цю книжку нещодавно переклав Олександр Михед. Від неї в мене відчуття, наче я поговорила з Мариною. Я читала багато відгуків про те, що людям ця книжка врізається в пам’ять й змінює їх. Хоча й думала: «Що мене пов’язує з Мариною Абрамович?», а виявилося, що багато що. Вона дуже непроста й цікава особистість, до того ж родом із близької географічної широти.

Там є історія про те, як у них у сім’ї з’явилася пральна машинка. Бабуся не довіряла пральній машині, тому після прання руками перепирала речі. А я згадую, що коли в моїй сім’ї з’явилася машинка, мама та її сестра якийсь час сиділи й дивилися на те, як вона сама все робить. [сміється]. Я пам’ятаю, як ми прали руками до цього, і це була тяжка робота. Це зараз ми вже лінуємося навіть розвішувати прання.

Джоан Роулінг

«Гаррі Поттер»

Визнаю, трохи махлюю, бо Гаррі Поттер – це багато книжок. І я до нього теж дійшла пізніше за інших. Коли всі його читали, я читала Карла Поппера та Френсіса Фукуяму в університеті й мені було не до патронусів. А потім Биков почав говорити, що поттеріана – це нова Біблія, і я задумалась, чому я досі це не прочитала.

Я слухала книжки в оригіналі – начитані голосом Стівена Фрая. І для мене це просто комбо. Це задоволення, яке треба собі дозволити. Я розтягувала читання всіх сімох частин і взагалі не жалкую. Тепер я теж за поттеріану, хоча фільми всі не дивилася.

Текст:

Софія Пилипюк

редакторка Wonderzine Україна

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.