Книжкова полицяЗаступниця головної редакторки Wonderzine Україна Софія Пилипюк про улюблені книги
«Коли «заходить» якась книжка, я стаю її амбасадоркою»
У рубриці «Книжкова полиця» запитуємо героїнь про книжки, які займають важливе місце в їхніх бібліотеках. З нагоди річниці запуску Wonderzine Україна редакція підготувала серію статей, що розповідатимуть про людей, які працюють у команді. У новому матеріалі про літературні вподобання розповідає заступниця головної редакторки Софія Пилипюк.
Фото: Анна Бобирєва
Софія Пилипюк
заступниця головної редакторки Wonderzine Україна
Красиві видання – моя слабкість, а книжкові магазини – особливий різновид задоволення
Я з дитинства люблю читати. Першою книжкою, яку я пам’ятаю, є «Улюблені вірші» від «Абабагаламага». Та й узагалі найкращими подарунками для мене були книжки цього видавництва, а трохи пізніше – енциклопедії від «Махаона». Мабуть, це в нас родинне: я бачила, що батьки багато читають, а мій дідусь був пов’язаний із видавничою справою. У моїй кімнаті стояв великий стелаж, де розміщувалися книги всієї сім’ї.
З дитячих книжок я особливо любила «Пеппі» та «Карлсона» від Астрід Ліндгрен, але головною для мене в дитинстві була «Аліса в країні чудес». Я мала гарне видання від «Абабигаламаги» з ілюстраціями Владислава Єрка. Ця книжка була двосторонньою: з одного боку – «Аліса в країні чудес», а з іншого – «Аліса в задзеркаллі». Просто уявіть мій дитячий захват!
У шкільному віці я відкрила для себе дитячу бібліотеку. Любила ходити туди, гортати книжки, обирати, що саме почитати. Не можу сказати, що я була в захваті від шкільної програми, але мені дуже пощастило із вчителькою української літератури. Вона вміла зацікавити автором, його твором, пояснити контекст, у якому він створювався. Пам’ятаю, як ми дивилися «Тіні забутих предків» Параджанова, обговорювали листування письменників чи поетів між собою. Попри «обов’язковість» програми, усе це було дійсно цікаво досліджувати.
Десь у 14–15 років я почалася усвідомлено задумуватися, яка ж література мені подобається. Тоді були спроби перечитати Кундеру чи зрозуміти Чака Поланіка («Бійцівський клуб», який мені заспойлив тато, я все пам’ятаю!). Якось у руки потрапила «Таємниця» Андруховича. Я подумала: «Ого, українська література може бути такою!», – і почала відкривати для себе інших сучасних авторів. А ще ходити на поетичні читання: Жадана, Андруховича, Іздрика. Мені було дуже цікаво почути улюблені вірші голосом їхнього автора, а ще дізнатися історії, які стоять за ними. Наприклад, під час одного з виступів Андруховича, дізналася, що вірш «А це така любовна гра» – сцена з перукарні. Хто б міг подумати?
Якось у руки потрапила «Таємниця» Андруховича. Я подумала: «Ого, українська література може бути такою!»
Мій смак доволі непретензійний, можливо, тому мені цікаво вести цю рубрику й вихоплювати для себе цікаві книжки. Зараз я читаю здебільшого художню літературу або нон-фікшн, пов’язаний із моїми інтересами. Мій основний критерій вибору книг – внутрішній ресурс. Коли я втомлена чи хочу відновитися, стараюся не брати до рук умовно «складні» книжки. У такі періоди мені заходять ті, які легко читаються та затягують у свій сетинг. Наприклад, «Місто дівчат» чи «Добрі новини з Аральського моря». Протилежний приклад: якось у нересурсному стані я почала читати «Маленьке життя», і, чесно кажучи, не закінчила, бо був ризик, що ця книга просто розіб’є мене. Але я до неї ще точно повернуся.
Раніше фіксувала книжки, які мене цікавлять, у нотатках, але вони постійно губилися. Десь рік тому завела Goodreads – і це дуже спростило життя. До того ж я тепер знаю, що в мене зафіксовано 30 книжок, які треба прочитати. У цей список потрапляють книжки, на які я натрапляю в інтернеті, і все частіше – рекомендації героїнь цієї рубрики. Щоразу, коли записую «Книжкову полицю», у мій вішліст додається кілька новинок.
Останній рік я регулярно обмінююся книжками з подругами. У часи жорсткого карантину ми навіть влаштовували буккросинг через «Нову Пошту». Коли «заходить» якась книжка, я стаю її амбасадоркою та розповідаю про неї мало не на кожній зустрічі. Через це за деякими моїми улюбленцями буває «черга» на читання. Для мене це цінно й тому, що можна потім проговорити із друзями свої враження, поглянути на сюжет їхніми очима, а отже – помітити щось нове.
Коли я втомлена чи хочу відновитися, стараюся не брати до рук умовно «складні» книжки
Люблю друковані книжки. Мені важливі тактильні відчуття, можливість підкреслити потрібну думку, а потім погортати вже прочитану книжку та знайти ці відмітки. Узагалі, красиві видання – моя слабкість, а книжкові магазини – особливий різновид задоволення. Під час подорожей заглядаю у крамнички, незалежно від того, чи знаю місцеву мову, аби подивитися на обкладинки, погортати, а інколи й купити якусь англомовну новинку.
Дуже хочу зібрати бібліотеку з важливих і цікавих мені книжок – як той книжковий стелаж із мого дитинства. З аудіокнижками в мене поки не склався метч, але на телефоні маю додаток для читання. Виручає в той момент, коли з’являється вільний час, а під рукою немає книги.
Я не виставляю собі конкретні цілі: скільки книжок прочитати за рік, наприклад. Це не моя історія. Я повільно читаю, можу покинути одну книжку, почати іншу, а потім повернутися до попередньої. Захоплююся людьми, у яких у цьому процесі більше дисципліни, але, якщо чесно, у читанні я її й не прагну. Утім, з моєю швидкістю про мій смак би більше розповіли ті книжки, які запланувала прочитати, а не вже прочитані.
Зараз я намагаюся зробити регулярною практикою читання перед сном. Це заспокоює мозок і змушує відкласти телефон. Ще люблю виходити в кав’ярню із книжкою та проводити так хоча б пів години – такий собі «me time». Але поки що найпродуктивніший час для читання в мене – вихідні. А ще відпустка: на тиждень я беру дві-три книжки та йду в «читацький запій».
Коли «заходить» якась книжка, я стаю її амбасадоркою та розповідаю про неї мало не на кожній зустрічі
Юрій Андрухович
«Лексикон інтимних міст»
Як я вже розповідала, Юрій Андрухович відіграв важливу роль у моїх читацьких уподобаннях. «Лексикон інтимних міст» – збірка його есеїв, кожен з яких присвячений певному місту. Мушу зізнатися: не можу з упевненістю сказати, що прочитала цю книжку повністю. А, можливо, навпаки – прочитала й не один раз. Усе тому, що я рандомно повертаюся до неї перед подорожами, або тоді, коли хочеться подорожувати, але немає можливості. Схема така: берете книжку, обираєте місто та вирушаєте у спогади Андруховича, пов’язані з цією локацією.
Кертіс Скарлетт
«Феміністки не носять рожевого та інші вигадки»
Пам’ятаєте, рік тому віральним було відео «Be a Lady They Said» від Girls Girls Girls Magazine? У ньому йшлося про різні вказівки та стереотипи, які нав’язують жінкам. Схожі емоції викликали в мене есеї із книжки «Феміністки не носять рожевого та інші вигадки». Вона потрапила мені до рук якраз тоді, коли я почала розбиратися у фемінізмі, і якнайкраще пояснила, що за ним стоять відверті, зворушливі, сумні, смішні, сміливі історії дуже різних жінок.
У ній ви знайдете не тільки есеї відомих усім Сірші Ронан, Кіри Найтлі й Емми Вотсон, а й відкрийте для себе крутих жінок на зразок Джаміли Джаміл (акторка та засновниця проєкту «I Weigh») чи Дебори Френсіс-Вайт (комікеса й авторка подкасту «The Guilty Feminist»).
Скористаюся нагодою поділитися важливою цитатою із книжки від Сірши Ронан: «Як на мене, фемінізм – це наче спокійна дівчинка, яка сидить у куточку у класі й майже весь час мовчить. Дівчинка, якої ти навіть не зауважуєш, аж поки одного дня на щорічному шкільному концерті вона виходить на середину сцени та починає голосно виспівувати баладу Вітні – ти ніколи не чула, щоб хтось так класно співав. От тепер ти її нарешті помічаєш. І більше ніколи не зможеш не помітити».
Джоді Кантор, Меґан Туей
«Вона розповіла»
Цю книжку написали журналістки New York Times, які є авторками розслідування про сексуальні злочини Гарві Вайнштайна. Я додала її у свій список «На почитати», як тільки вона вийшла, але підступилася далеко не відразу. Хоч як журналістка я працювала з темами насильства та домагань, розуміла, що на цю книжку мені необхідно накопичити ресурс.
Коли я взялася за неї, вона стала саме тією книжкою, заради якої хочеться прокинутися раніше, аби встигнути почитати за ранковою кавою. Звісно, хто знайомий із контекстом #MeToo, знає головний спойлер усього розслідування, але це не робить його менш цікавим, навіть навпаки. Подобається, що авторки змальовують контекст до та після викриття Вайнштайна – це допомагає скласти повну картину. За допомогою «Вона розповіла» я зрозуміла: важливі історії потрібно сприймати не лише в постійному потоці новин, а й цілісно. Ось, наприклад, з допомогою книжок.
Особливо вражає шлях, який пройшли журналістки. Зокрема тим, який масштаб роботи за ним стоїть: скільки інтерв’ю на запис і розмов не під запис; скільки героїнь, журналістів, редакторів, юристів. А ще сміливості продовжувати, коли здається, що все вже зійшло нанівець.
Доллі Олдертон
Everything I know about love
Про Доллі Олдертон я дізналася із «Книжкової полиці» Насті Мозгової. І вона стала саме тією книжкою, яку мені хочеться дати прочитати кожній подрузі. Вона про жіночу дружбу, дорослішання та любов до себе. Більше за життєвість ситуацій у цій книжці мені подобаються лише вставки між розділами на зразок «Reasons to Have a Boyfriend and Reasons Not to Have a Boyfriend» чи «The Most Annoying Things People Say». Олдертон пише просто та дотепно. І цим потрапляє в саме серденько.
Доллі Олдертон
Ghosts
Після першої книжки цієї авторки, я не могла дочекатися, коли вже вийде нова. Книжки досі залишаються для мене хорошим подарунком, особливо ті, на реліз яких чекаєш пів року. Цю мені подарувала сестра (засипавши всередину конфеті, яке феєрично випадало із книжки в найбільш непередбачуваний момент).
Ghosts – у якомусь сенсі доросліша та глибша історія. Хоч основний сюжет доволі простий і злободенний: головну героїню гоустить чоловік, з яким вона познайомилася через додаток для знайомств. Утім, крім цього, ми бачимо, як вона переживає те, що в її батька деменція, будує стосунки з матір’ю, яка вирішила «шукати себе», і найкращою подругою, у якої тепер є дитина. Усе це змішано з кумедними описами життєвих ситуацій, у яких можна впізнати себе.
Селесте Інґ
«Усюди жевріють пожежі»
За цю книжку я взялася якраз тоді, коли вийшла її екранізація – серіал із Різ Візерспун і Керрі Вашингтон у головних ролях. І прочитала на одному диханні. Для мене вона – про материнство в різних проявах. Здається, авторці вдається розглянути цю тему з усіх можливих боків. Якщо ви дивилися серіал, однаково не відмовляйтеся від прочитання. Особисто мені здалося, що акценти в ньому розставлені інакше. Тому із книжкою ця історія може розкритися з іншого боку.
Селесте Інґ
«Несказане»
Після «Усюди жевріють пожежі», я захотіла почитати й перший роман авторки, завдяки якому вона стала відома. Ця книжка зачепила мене ще більше. «Несказане» на прикладі однієї родини розкриває, якими бувають сімейні стосунки: між мамою й татом, між братом і сестрою, між батьками та дітьми. Авторка дійсно озвучує те, про що зазвичай не говорять, навіть (а інколи особливо) близьким людям. Оскільки Селесте Інг має китайське походження, тут особливо добре розкривається тема того, як представники інших національностей можуть почуватися «не такими» та як це впливає на їхнє життя.
ФРАНЧЕСКА КАВАЛЛО, ЕЛЕНА ФАВІЛЛІ
«Казки на ніч для дівчат-бунтарок»
Так, мені 25 років, а в моєму переліку улюблених книжок дитячі казки. Це видання мені подарувала моя подруга із Сальвадору. Воно допомогло мені зрозуміти, як круто, коли в дівчат є успішні рольові моделі. Крім цього, моя подруга залишила у книжці різні записки зі смішними коментарями та нашими inside jokes, тому щоразу, коли я відкриваю цю книжку, я: 1) надихаюся історіями видатних жінок; 2) радію, що в мене є чудова подруга з не менш чудовим почуттям гумору.
Донна Тартт
«Щиголь»
Досі не можу спромогтися оформити хоча б якийсь відгук до цієї книжки. Усе тому, що вона одна з найкращих, які я читала за останні роки. Не дарма за неї Донна Тартт отримала Пулітцерівську премію. Не лякайтеся обсягу книжки: мені не хотілося, аби вона закінчувалася навіть на 800 сторінці. А головне – не дивіться екранізацію.
Коментарі
Підписатись