Книжкова полицяЖурналістка Ірина Славінська про улюблені книги

Я росла в родині, де книжки й читання були важливими частинами нашого дозвілля. Тато й мама завжди читали на ніч мені й сестрі книжки, і цей саундтрек на ніч – це те, що завжди було зі мною. Вони мудро добирали книжки, у яких були розділи або окремі історії. І спрацьовував механізм, як сьогодні в серіалах: розділ закінчується на найцікавішому місці, й ти вже не можеш дочекатися, що ж буде далі, в наступній частині цієї книжки.

Мама згадує, що я не з першого разу навчилася читати. Мені це вдалося зробити десь у 6 років, що, мабуть, за нинішніми мірками вважається пізнувато. Тепер усі так рано починають вчитися читати, писати, танцювати. Я навіть пам’ятаю першу самостійно прочитану книжку – це була гарно ілюстрована збірка українських народних казок. Там було 12 історій: від найпростішої «Ріпки» чи «Курочки Ряби» до доволі довгої казки зі складнішим сюжетом. Я пам’ятаю, що найбільше боялася дійти до останньої казки, бо вона мені здавалася такою довгою, що я не могла уявити, як людина сама може це прочитати.

Коли я подолала цей бар’єр, то зрозуміла, що насправді можна прочитати все, і після цього перетворилася на «наркоманку» в читанні. Читала книжки цілими томами, і думаю, як і багато дітей, не дуже добре запам’ятовувала зміст. Тому деякі книжки перечитувала згодом і заново відкривала їх для себе.

У дитинстві батьки завжди давали можливість вибирати книжки самостійно. Ніхто в це не втручався, не було заборонених книжок. Будь-яку книжку, яку брала до рук, я могла читати. Були часи, коли книжок ніде не було в продажу, а коли я почала ходити до школи, після 1994 року, вони почали з’являтися в універсамі чи на базарі. Там було всяке: і російські, і радянські, і контрафактні книжки. Також ми їздили на ринок, який тоді ще називався «Петрівка». Там можна було купити й сучасні українські книжки – і згодом на це я витрачала велику частину своєї стипендії.

У школі я була тією дитиною, яка читала весь список рекомендованої літератури. Я приходила після літніх канікул із прочитаною «Божественною комедією» чи міфами Стародавньої Греції, а потім виявлялося, що воно якось у таких обсягах на уроках і не треба. Згодом я зрозуміла, що то було читання «для себе». Я люблю добрі тексти та, якщо чесно, впевнена, що без цього читання додаткової літератури я б із багатьма книжками не зустрілася. Читала все, що хочеться, літом на подвір’ї будинку, де жила бабуся, під яблунькою – поки інші діти бігали та гралися в щось більш рухливе.

У підлітковому віці в мене було декілька книг-відкриттів. У 13 років я вперше прочитала «Гаррі Поттера» – це сталося у Франції, тобто мій «Філософський камінь» був французькою. З часом про «Гаррі Поттера» почули й в Україні: на базарі з’явилися переклади, спершу російською мовою, а потім почали виходити чудові переклади українською. Інше відкриття сталося у старшій школі, коли ми за програмою зарубіжної літератури читали Вірджинію Вульф, фрагменти із «Джакомо Джойса» Джеймса Джойса, розділи з «На Сваннову сторону» Марселя Пруста. У мене просто стався вибух від цих прийомів письма! Це було щось нове, не схоже на всі реалізми-натуралізми. Я взагалі не думала, що так можна писати й мене захопило, що таке можливо в літературі.

Ще один важливий момент зі шкільних часів – відкриття літератури Розстріляного відродження. Я була вражена, коли читала «Я (Романтику)» Хвильового чи «Місто» Підмогильного, до того мене так сильно зачепило хіба що «Intermezzo» та «Цвіт яблуні» Коцюбинського.

З нон-фікшном я познайомилася в 11 років, коли знайшла вдома «Слово о словах» Успенського. Не знаю, що та книжка в нас робила, як у нас опинилася. Це була книжка російського філолога для дітей про те, як функціонує мова, значення слів, особливості етимології – все і такій популярній формі. Я не все зрозуміла, бо вона написана російською мовою з використанням граматичних термінів. А я не вивчала російську в школі, тому всі ці «местоимения», «подлежащие» не знала, мусила перевіряти значення цих слів у словнику. Але мене захопив сам факт того, що мова – не пласка й має інші рівні, непомітні на перший погляд. Можливо, саме тому я згодом обрала філологію.

Другий подібний інсайт стався, коли я у старших класах у бібліотеці на літніх канікулах взяла книжку Соломії Павличко, де був її текст про Емілі Дікінсон. І це просто був відрив башки. Доволі великий за обсягом, аналітичний, філологічний текст про поезію – я ніколи не зустрічала в підручниках такого писання. Це були дні перед 11 класом, і я зрозуміла, що літературознавство – це тема. І після цього моя дорога вже була визначена.

Я часом повертаюся до книжок, які вже читала. Наприклад, у мене був період, коли доволі регулярно перечитувала романи Еріха Марії Ремарка, як це не дивно. Мені досі дуже подобаються романи «Три товариші», «Тріумфальна арка» й «Чорний обеліск». Час від часу я можу повертатися до поезії. У мене є великий кумир – Шарль Бодлер, над робочим столом стоїть томик його «Квітів зла». А також є зібрання текстів Богдана-Ігоря Антонича, яке я час від часу гортаю. А ще в мене була давня еротична фантазія – купити «Кобзар» з ілюстраціями Василя Седляра, нещодавно я її реалізувала.

Я стежу за книжковими новинками й одразу запам’ятовую, що саме хочу почитати. Деякі книжки мені дарують, але переважно я сама купую книжки, мені це видається важливим актом підтримки видавництв і загалом функціонування всієї екосистеми. Ми з чоловіком купуємо й електронні книжки, які видавці продають онлайн, і паперові книжки. У нас вдома є одне місце, де лежать куплені книжки, які ми ще не прочитали. Як дочитую одну книжку, йду туди, щоб обрати під настрій наступну.

Часто чергую художню літературу з нон-фікшн. Хоча буває всяке: іноді під настрій хочеться взяти книжку, зовсім інакшу за тональністю чи настроєм, тому може мати значення і тематика, і жанр. Грубо кажучи, коли дочитала «Вона розповіла», де озвучені теми сексуального насилля, домагань і розслідувань, я з великою радістю взяла з полиці новий роман Наталки Сняданко «Перше слідство імператриці». Це хороша книжка, написана легкою рукою. І мені було приємно після такого стресового роману зануритися в напружену та класну детективну інтригу, яка мене трошки розвантажила.

Я перестаю читати книжку, якщо вона мені не резонує. Можу не дочитати, якщо в неї зовсім невдалий переклад. Зараз такого майже не трапляється, але буває так, що чийсь перекладацький стиль мені не дуже подобається. Буває таке, що нон-фікшн нецікавий: може мати вигляд чогось змістовного, а потім починаєш читати, а там порожнеча. Я не хочу марнувати час на такі книжки. Таке було, наприклад, із Ювалем Ной Харарі. Після «Homo Sapiens», що мені загалом було ОК, я взяла «Homo Deus», почала читати, і це мені здалося якоюсь бульбашкою. Я зрозуміла, що не буду дочитувати й попрощалася з «Homo Deus». Більше ми не зустрічалися.

Я не ставлю мету, скільки книжок на рік прочитати. Напевно, тому що читання – важлива частина мого повсякденного життя. Якби я читала менше й хотіла прокачати цю навичку, я б складала списки. Але я маю звичку кожен день читати хоча б одну сторінку. Одна сторінка перед сном – це найпростіше інтегрування читання в життя будь-якої зайнятої людини. Очевидно, бувають дні, коли я завантажена роботою, пізно повертаюся додому, і вистачає сил лише змити макіяж, сходити в душ і лягти спати, просто до самого ранку вирубитися. Тоді я не силую себе. Але, в цілому, читання – це звичка, яка завжди зі мною. Для структурування свого читацького досвіду, якщо маю час, пишу короткі відгуки про прочитані книжки на телеграм-каналі. Там немає реклами чи чогось такого. Лише короткі особисті враження від книжок.