Книжкова полицяПисьменниця Наталка Сняданко про улюблені книги

Вільям Фолкнер

«Селище. Місто. Дім»

Трилогія Вільяма Фолкнера – це книги, які я можу читати та перечитувати знову й знову. Моя перша книга з цього циклу була купленим принагідно німецьким перекладом 60-х років. Потім я читала його в російських перекладах, і це вже була зовсім інша проза. Не лише тому, що минув час і змінилося моє сприйняття, а ще й тому, що для Фолкнера дуже важлива інтонація. Його можна не лише перечитувати безліч разів, щоразу відкриваючи для себе нові нюанси, а й перекладати так само часто, знаходячи все нові й нові інтонаційні можливості. Своїх героїв Сноупсів Фолкнер порівнював із мурашками або із пліснявою на сирі, і ця пліснява розповзається в мирному й сонному провінційному містечку. І раптом виявляється, що в цьому повільному, наче загуслому світі, який на перший погляд нічим не цікавий, криється дуже несподівана магія, занурившись у яку, уже не можеш зупинитися. Це читання і справді схоже до спостереження за мурахами: їхній невпинний і впертий рух заворожує та змушує зупинитися й зосередитися лише на цьому. Фолкнер як ніхто інший досконало знав й описав психологію таких непомітних і нібито нічим не цікавих людських істот.

Петер Естергазі

«Небесна гармонія»

Із цим романом я вперше познайомилася в чудовому перекладі німецької письменниці угорського походження Терезії Мори. Ця книга складається з двох частин «Нумеровані вислови із життя роду Естергазі» та «Сповідь родини Естергазі». Нащадок однієї з найвідоміших і найзаможніших родин угорських аристократів, Естергазі написав роман, який вважається одним із найцікавіших в історії літератури ХХ століття. Мозаїка із реальних фактів і вигаданих історій нагадує комікс про історію Австро-Угорської імперії з перспективи однієї родини. Завершивши роман, Естергазі довідався, що його батько понад 20 років співправцював з угорським спецслужбами. Щойно стали доступними документи про це, він вивчив їх і за матеріалами цих донесень написав продовження роману. Назва Harmonia Caelestis походить від назви циклу кантат на релігійні теми одного з предків Естергазі.

Джеймс Джойс

«Улісс»

Томас Стернз Еліот назвав Джойса людиною, яка вбила та закопала 19 століття. Тож нічого дивного, що після першого виходу у світ роману «Улісс» у 1922 році його було визнано невдалим, непристойним, неморальним і не вартим уваги. Коли в 1991 році ми вивчали цей роман в університеті, викладач, вихований на літературі радянській, говорив про цей текст схоже. Але й зараз, попри те, що «Улісс» давно став визнаним шедевром світової літератури, далеко не всі можуть зрозуміти, у чому ж полягає задоволення від читання цього роману. Його можна читати буквально як опис одного дня з життя Стефана Дедалуса та Леопольда Блюма в Дубліні 1904 року. А можна зануритися в множинні культурологічні, літературознавчі, антропологічні, релігієзнавчі й інші алюзії, якими роман нашпигований. Прийом внутрішнього монологу, застосований Джойсом, дає можливість побачити в описі цього звичного дня з перспективи двох людей мініатюрну структуру людства та його історії й відчути задоволення від того, що світ тепер можна бачити й описувати, використовуючи принципово іншу оптику. Я найбільше люблю польський переклад роману авторства Мацєя Сломчинського. Сломчинський перекладав «Улісса» 12 років.

Франц Кафка

«Замок»

Цей роман мені довелося не лише перечитувати багато разів, а й перекладати українською. Доти українською роман не перекладався, що лише ускладнювало завдання. Якщо роман «Улісс» часто вважали невдалим його читачі, то роман «Замок» вважав невдалим сам автор. Роман цей не закінчений, і Кафка просив свого друга Макса Брода спалити текст, а не публікувати. Брод не послухався, що робить його поганим другом, але завдяки цьому ми отримали цей неймовірний текст. Спроб прочитання й розшифрування роману безліч. У детальному описі абсурдних поневірянь землеміра К. вбачали алюзію на непростий шлях у пошуку божої благодаті, пародію на тоталітарну владу, відшуковували провидницькі натяки на нацистське майбутнє Європи, вбачали опис абсурду імперської бюрократії як габсбурзької, так і будь-якої іншої. Існує й чимало інших трактувань – історичних, політологічних, провидницьких, психоаналітичних. Як усі видатні тексти, «Замок» не залишає байдужим, змушує замислюватися, сперечатися, наслідувати.

Ґюнтер Ґрасс

«Моє сторіччя»

Як і всі вищеназвані тексти, мозаїчна структура цього роману також вимагає від читача трохи більшого, ніж просто зручно вмоститися на дивані й пасивно відстежувати пригоди героїв. Це текст, який змушує до співпраці, вимагає знання історичного тла, дозволяє заглибитися в деталі та змінити звичну оптику й перспективу. Ґрасс міг би написати просто спогади. І це також було би цікаво. Адже йому довелося прожити бурхливе життя: дитинство в передвоєнному Ґданську, членство в гітлерюґенд, через яке його згодом публічно розпинатимуть у вже зрілому віці, активна політична позиція як до падіння берлінського муру, так і після цього, паралельна до літературної творчість художника. Але Ґрасс написав свої мемуари в дуже незвичній формі. Схоже до іншого нобелівського лауреата Чеслава Мілоша, який «запакував» своє століття у формальний корсет абетки, Ґрасс пропонує нам лаконічні замальовки про кожен рік 20 століття. Тут не лише його особисті спогади – тут численні портрети відомих і зовсім незнаних особистостей, дуже важливі філософські та політологічні роздуми й анекдоти, фіксація важливих історичних подій і навіть спогади про локальні футбольні матчі. Але саме така несподівана суміш дає можливість побачити все століття наче з висоти пташиного лету: усе відразу і з різних перспектив. Перекладати цей роман було пекельно важко та страшенно цікаво.

Ельфріде Єлінек

«Піаністка»

Головна героїня цього роману, 36-річна Еріка Когут, живе подвійним життям. На позір це життя дуже комфортне й успішне. Усі її побутові справи та потреби задовільняє мама, з якою вони досі мешкають разом. Завдяки цьому Еріка може цілковито зосередитися на своїй роботі вчительки музики, яка згідно задуму матері, мала би стати віртуозною піаністкою, але не стала. За комфортним і спокійним віденським існуванням Еріки ховаються монстри її внутрішнього життя, схожого на фільм жахів. Її переслідують комплекси через усе те, чого Еріці не вдалося досягнути. Вона самотня, нереалізована, замкнена в недосяжності своїх фантазій, але навіть у них вона не дозволяє собі усвідомити, чого ж прагне насправді. Єлінек вдалося показати в образі Еріки травми й дилеми, які стосуються кожного й насамперед кожної з нас незалежно від зовнішнього успішного фасаду. Переклад цього тексту, як і будь-якого іншого тексту Єлінек, – це виклик, страх, непевність і величезне задоволення.

Ольга Токарчук

«Останні історії»

Це одна з моїх улюблених книг Токарчук, але насправді я люблю читати все, що вона пише. Ользі Токарчук вдається писати просто про дуже складне та поєднувати універсальність із легкістю. Ольга любить розповідати історію про те, як у дитинстві її водили на цвинтар, де вона дивилася на могилу котроїсь зі своїх прабабць, на якій німецькою мовою було написано «Токарчук», роки смерті та ще щось, що вона не розуміла. Німецька так і залишилася для неї мовою бабциних оповідань, чимось близьким і природним, але геть не зрозумілим. Саме таким описує Ольга і світ своїх героїв, винаходячи наново міфологію цих колишніх німецьких сілезьких сіл і містечок, у яких за примхою історії тепер живуть здебільшого переселені колись українці. Точніше, їхні нащадки, які вже не знають ні української, ні німецької, але все ще почуваються так, наче зайняли чуже місце. Ця казковість й очудненість світу текстів Ольги Токарчук і робить їх водночас легкими в сприйнятті та глибокими й універсальними.

Вітольд Ґомбрович

«Фердидурке»

Якби в українській літературі був свій Ґомбрович, вона би зараз виглядала зовсім по-іншому – таке мені доводилося чути не раз і з цим важко не погодитися. Навіть переклад цього тексту українською Андрія Бондаря викликав чимало суперечок, адже мова цього роману складна та сповнена неологізмів. «Фердидурке» – це роман про незрілість, написаний хуліганською мовою, більше схожою на белькотіння божевільного, ніж на солідну філософську конструкцію критики наших стереотипів і міфологізованої свідомості, якою цей роман насправді є. Ґомбрович засуджував легкість у літературі, вважаючи, що таке підсолоджування та полегшування сприйняття перетворить літературу на недоварене яйце, тим часом як залишитися у вічності можуть лише яйця, зварені накруто. Тексти Ґомбровича, і не лише цей, а й, наприклад, його славнозвісні «Щоденники», – це дуже дієва профілактика будь-якого псевдополегшення, а насправді вихолощення інтелектуальної праці як письменників, так і читачів.

Емма Андієвська

«Роман про людське призначення»

Схоже до того, як Джойс убив і закопав усе 19 століття, Емма Андієвська могла би вбити й закопати в українській літературі все, що пронизане духом приторної селянської ідилії, романтичного патріотизму та примітивної шароварщини. Могла би, якби її твори видавалися й читалися. Але постать ця, без сумніву, чи не найяскравіша в українській діаспорній літературі ХХ століття, незаслужено не дооцінена. Андієвська – людина-фонтан, талановита художниця, поетка, людина з активною політичною та громадською позицією. Формальні експерименти, бурхлива образність, яскравість колористики як мовної, так і малярської, пласти недосліджених філософських та міфологічних підтекстів її творчості – усе це ще чекає майбутніх дослідників. Я захопилася її книгами ще в 90-х, коли вони вперше з’явилися в діаспорних виданнях. Але перевидань і належної оцінки чекають, на жаль, і досі.