Книжкова полицяПисьменниця Галина Крук про улюблені книги
«Я не перечитую книжок»
У рубриці «Книжкова полиця» запитуємо героїнь про книжки, які займають важливе місце в їхніх бібліотеках. У новому матеріалі про літературні вподобання розповідає Галина Крук – українська поетка, письменниця й літературознавиця.
Галина Крук
українська поетка, письменниця й літературознавиця
Я не перечитую книжок. По-перше, їх так багато, що мені банально шкода часу перечитувати вже читане замість того, щоб прочитати щось нове
Із самого дитинства я дуже любила читати, особливо вірші. Спочатку мені читала мама, потім я вже робила це сама, якось швидко запам’ятовуючи тексти. На дитячих святах у садочку діти вчили по одному віршику, а я знала напам’ять весь сценарій до кінця й, коли ми їхали десь автобусом чи поїздом, його повністю озвучувала мамі з репліками на кшталт «вихователька виходить і каже...», зриваючи оплески вимушених слухачів. У мене була хороша пам’ять, і, можливо, завдяки цьому ранньому досвіду поезії я й почала віршувати, десь у 5–6 років, коли ще не вміла писати. До якогось часу мені здавалося, що всі люди вміють писати вірші, що це як стрибати на одній нозі чи ходити навприсядки, просто цим не хваляться.
Удома було дуже багато дитячих книжок. Коли я їх перечитала, мене записали до дитячої бібліотеки. Десь у десятирічному віці. Проте в школі я була неправильним читачем, бо не встигала взяти в бібліотеці книжки, які задавали на літо, перед тим, як мене відправляли на канікули до бабусі з дідусем в село. А там були зовсім інші книги, переважно не дитячі: дуже рано, як на свої 10–12 років, я прочитала новели Стефана Цвейга, Гі де Мопассана. Не скажу, щоб я в них усе відразу розуміла, ще тоді не розбиралася в тонкій психології стосунків між чоловіками й жінками, але в той період я полюбила короткі жанри: новелу й оповідання – саме від них відштовхувалася згодом.
Мене досі дивує, коли я приходжу до когось у помешкання, а там немає книг або лише кілька книжечок для краси
Уперше мене опублікували в 1986 році. Мені навіть заплатили гонорар, але не він справив враження: більше здивувало своє ім’я-прізвище друком. Згодом ходила до літературної студії при бібліотеці, час від часу були якісь публікації в пресі.
Десь ближче до закінчення школи я нарешті полюбила світову класику й українську літературу, яка мені тоді дуже зайшла. Можливо, через те, що в мене була хороша вчителька української мови та літератури: вона давала читати рукописні щоденники Симоненка й інші твори, які тоді ходили по руках. Частково через оце відкриття репресованих чи заборонених авторів я захопилася українською літературою, дуже хотілося, щоб вона була належно поцінована. Напевно, тому вступила на філологію свідомо, хоч могла без іспитів вступити на інші спеціальності. А може, це вже тоді говорило бажання займатися літературою професійно, писати самій.
Підсумковим моментом цього періоду стало те, що в 1996 році я подалася на конкурс «Привітання життя» ім. Антонича. Тоді якраз ім’я Богдана-Ігоря Антонича повертали в українську літературу. Я отримала там першу премію, це була добра нагода видати книжку, бо переможця вони друкували. Друга книжка з’явилася завдяки конкурсу «Гранослов» через кілька місяців після першої. Напевно, мені щастило на людей, які в мене вірили. Якби їх не було, ця дорога в літературу була би складнішою.
Я ціную спонтанну читацьку реакцію, люблю книжки, які не вмикають у мені літературознавицю
У Львові тоді було насичене літературне життя, цікаве творче середовище, літературники, фестивалі й усяке різне. Ще в університеті ми з кількома однокурсницями напівжартома створили поетичну асоціацію, а точніше дисоціацію «Нечувані». Це було іронічним переосмисленням тодішньої традиції поетичних гуртів, коли на повну звучали «Бу-Ба-Бу», «Лугосад», «Нова дегенерація». Провели кілька поетичних виступів-гепенгів, як у той час було заведено, театралізовано та з музикою, видали спільний альманах. Але згодом кожна пішла своїм шляхом: хтось – у поезію, хтось – у прозу, ще хтось – у науку, а хтось – у режисуру. Тоді в мене був період верлібру, хотілося вирватися з-під диктату традиційної української силабо-тоніки (пригадую, тоді саме вийшли поетичні книжки поетів Нью-Йоркської групи Б.Рубчака, М.Тарнавського, Б.Бойчука, і це справило на мене колосальне враження, що можна так по-інакшому писати).
Коли закінчувала університет, то підпрацьовувала рекламною сценаристкою на «Радіо Люкс». Це були 90-ті, люди шукали, яким боком приткнутися до нових реалій, знайти себе в них, вижити. З рекламою мені працювалося добре, я могла лаконічно й елегантно заримувати майже все, за це добре платили, але мене не покидало дивне відчуття: здавалося, що це якось трохи неправильно. Якщо я можу писати щось своє, якщо в мене є якась внутрішня іскра, то римувати рекламні тексти – це не про творчість. Тепер розумію, що це був дуже максималістський вибір, але ми б не були нами без наших виборів. Якщо можна так пафосно сказати, я покинула рекламу на піку кар’єри та вступила в аспірантуру, написала й захистила дисертацію про українське низове бароко. Хоч зараз постійно бракує часу, щоб займатися наукою, більше уваги приділяю своєму письму, не уявляю себе без цього бекграунду.
Я не можу викинути книжку, зробити з неї підставку для вазона чи ще якийсь декор. І так, мені часом шкода паперу, який пішов на друк якоїсь графоманської книжки
Зараз мені часто дарують книжки й купую я теж багато. Розумію, що скоро не буде куди їх ставити, та відмовитися від цього складно. Може, це якийсь вплив родини: мій прадід фінансово підтримував «Просвіту», у нашої сім’ї була хороша українська бібліотека, яку під час війни ховали на горищі. Туди влучив снаряд, і хоч хата не постраждала, та бібліотека згоріла. Тому присутність вдома книг для мене була чимось само собою зрозумілим. Мене досі дивує, коли я приходжу до когось у помешкання, а там немає книг або лише кілька книжечок для краси. Я не можу викинути книжку, зробити з неї підставку для вазона чи ще якийсь декор. І так, мені часом шкода паперу, який пішов на друк якоїсь графоманської книжки. Мені тоді стає дуже сумно, бо, з одного боку, книжок не викидаю, а з іншого, і читати таке не буду. У таких випадках я за вторинне перероблення, словом.
У мене є таке дивне правило: я не перечитую книжок. По-перше, їх так багато, що мені банально шкода часу перечитувати вже читане замість того, щоб прочитати щось нове. Якщо книжка мені дуже подобається, я її зберігаю для себе в золотому запасі пам’яті й боюсь до неї повертатися, щоб не розчаруватися. Якщо з цією книжкою виник якийсь емоційний зв’язок, вона чимось дорога мені, я прочитала її у важливий момент свого життя, вона для мене з чимось пов’язана: з людиною, подією, місцевістю чи ще чимось – я боюся цей зв’язок зруйнувати. Перечитувати – це як намагатися двічі ввійти в ту саму річку, воно лише виявляє, що й ти змінився, і річка не та вже, і пора року, і період життя. Досвід прочитаного постійно нас змінює, як і саме життя, позбавляє наївності.
Я ціную спонтанну читацьку реакцію, люблю книжки, які не вмикають у мені літературознавицю, дозволяючи просто бути читачем і просто захоплюватися книжкою: не аналізувати її, не думати «ага, автор створив тут таку колізію, щоб підкреслити оце». Коли я читаю суто для задоволення, я намагаюся вимкнути в собі професійного читача (яким є філолог чи літературознавець).
Останні 20 років я викладаю в університеті літературу XVII‒XVIII ст., європейську й українську, а це великий обсяг авторів і творів, постійно щось доводиться перечитувати. За всіма цими фаховими лектурами на літературні новинки залишається дуже мало часу, але людська та письменницька цікавість, попри все, перемагає. Скажімо, так читала «Доцю» Тамари Горіха Зерня чи «Спитайте Мієчку» Євгенії Кузнецової, відклавши всі нагальні справи.
Читання в наш час – це велика розкіш, яка, на щастя, доступна майже кожному
Не можу собі відмовити в хорошому детективі, страшенно люблю скандинавських авторів у прекрасних перекладах Наталії Іваничук. Добре побудована оповідь, цікава інтрига, пожива для мізків – це те, що мене купує в детективі, навіть якщо зовсім не маю часу. Здавалося, що не маю. Зараз багато говорять про користь і популяризацію читання, але радість від читання не можлива без «прокачаних» навичок читання й без читацької звички. Якщо людина вміє читати текст лише з прицілом на його інформативність, то художня література для неї виглядатиме як замало інформативний текст (увесь естетичний бік тексту, задоволення від нього, стиль оповіді, авторський виклад будуть для неї незрозумілими). За аналогією, той, хто їсть, лише щоб насититися, часто не звертає уваги й не цінує ані естетичну подачу, ані особливості поєднання смаків, ані тонкощі високої кухні. Читання в наш час – це велика розкіш, яка, на щастя, доступна майже кожному: подорож, у яку можна вирушити просто розгорнувши книжку, вихід в інший світ, в іншу реальність, в іншого себе. А водночас рідкісна можливість зрозуміти, хто ти насправді, навіщо все це довкола та що з усім цим робити.
Генріх Белль
«Подорожній, коли ти прийдеш у Спа»
Збірка оповідань, яка під такою назвою вийшла в 1950 році, а в українському перекладі однойменне оповідання й інші твори є в двотомнику 1989 року видання, за яким я свого часу довго полювала. По правді, спершу мені випадково трапилася повість «Очима клоуна» в дуже пошарпаному вигляді, без обкладинки й кількох перших сторінок. Головний герой, який усупереч своїй добропорядній і забезпеченій родині, стає клоуном. У такий спосіб він протестує проти лицемірства повоєнного суспільства, не хоче грати за загальними правилами – це чується винятком. Й ота історія людської неприкаяності та винятковості розгортається на тлі Німеччини кінця 1950–1960 років, підсилюється дуже відвертою та драматичною психологією особистих стосунків, тож не дивно, що мені, на той час підлітці, вона просто вкарбувалася в пам’ять. Тому я таки докопалася, хто автор, і почала шукати інші його твори. Згодом зрозуміла, що найбільше до мене промовляють саме оповідання, вони відточені й точні, як фігури вищого пілотажу. Це не просто безжальний чи брутальний реалізм, який фокусується на звичайній людині, яка тягне по війні всі її наслідки, ментальні, емоційні, матеріальні, це щоразу дуже глибокий аналіз причин й обставин, у яких і найслабшою, і найсильнішою ланкою виявилася людина. А ще мені подобається, що Белль, попри все, залишає читачеві світло та змушує вболівати за це світло.
Клер Кіґан
«Виховання», «Антарктика»
Це теж оповідання або новели, але вже сучасної авторки, практично моєї ровесниці, яскравої та вже визнаної представниці ірландської малої прози. У 2015 році в перекладі Івана Непокори українською вийшло «Виховання» – щось на зразок повісті за обсягом, але цілої родинної саги за змістом. Оповідання про родину й дім, написане від імені дівчинки з багатодітної та нещасливої родини, яка раптом у дядька з тіткою опиняється в родинному колі, у теплі любові й опіки. Найбільше тут вражає, як авторці вдається показати, як поступово оте маленьке вовченя одомашнюється, перестає бути настороженим і нещасним, несміливо відкривається. Чудо перетворення під дією любові, ефект повної присутності поряд із персонажами, глибина деталі, трагедія, до якої докопується головна героїня радше серцем, ніж розумом – усе це створює глибину та враження об’ємного, майже романного полотна. В оригіналі я читала її дебютну збірку оповідань «Антарктика». Це густа психологічна проза, місцями рвана й парадоксальна, яка непокоїть і зачіпає за живе майстерно описаними й упізнаваними станами та переживаннями (навіть попри дуже буденні сюжети). Клер Кіґан близька мені ще й своєю поетичною сконденсованістю та безжальною точністю. Невипадково критики писали, що Шеймас Гіні та Роберт Фрост залишили свій слід на її прозі.
Ігор Римарук
«Три потоки місячного світла»
Я читаю багато поезії, я її люблю, вона мені потрібна. Як дещо пафосно писав колись Дмитро Павличко, «коли мені не допоможуть вірші, то вже й не допоможуть лікарі». У поетичній антології видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» багато гарних книжок, але ця особлива: вона мені як продовження розмови з Ігорем Римаруком, із яким ми товаришували й багато спілкувалися. Вишуканий, іронічний, із ризикованими, майже джазовими переходами від високої традиції до низької буденності та зовсім не естетичної реальності, Ігор завжди вмів дивувати. Не знаю, як поезії вдається бути такою розмовою понад часом і простором, де за словами впізнаєш людину, її гостроту та принциповість суджень, переривчастий флегматичний темпоритм мови, естетські й водночас хуліганські метафори, філігранні рими або відступ від них. Напевно, я завжди сприйматиму цю поезію надто близько, надто особисто, такою вона мені була і є.
Станіслав Лем
«Таємниця китайської кімнати»
Це не художня, а науково-популярна збірка футурологічних есеїв польського фантаста й футуролога Станіслава Лема, сторіччя якого ми нещодавно святкували. Я читала її польською мовою і з легкої руки покійного Назара Гончара ще у 2005 році переклала українською, ще за життя Лема. Але, на жаль, через карколомний збіг обставин книжка досі не може вийти друком. Як то не дивно, за ці 16 років книжка не втратила своєї актуальності, як це трапляється з більшістю футуроголічних прогнозів. Напевно, тому, що це не стільки прогнози якихось відкриттів чи винаходів, скільки роздуми про важливі аспекти людського буття й майбуття, перспективи створення штучного інтелекту, можливості біотехнологій, бічні та тупикові шляхи науково-технічного розвитку, загроза перенасичення інформацією та ще багато чого. Працювати над перекладом було нелегко, оскільки й сам Лем у своїх футурологічних есеях консультувався з експертами та фахівцями різних галузей, послуговувався фаховою термінологією, легко переходячи від однієї галузі до іншої, силою таланту та творчої інтуїції знаходячи прохід чи вихід там, де його ніхто навіть не пробував шукати. «Таємниця китайської кімнати» дає багато поживи для мізків, змушує подивитися по-новому на звичні речі, думати ширше та глобальніше.
Торґні Ліндрґрен
«Джмелиний мед»
Це один із найдивніших моїх читацьких досвідів, повість, яка читалася важко, місцями змушувала перериватися від огиди чи вражень, які важко окреслити, а втім, цікавість вимагала читати далі. Автор – відомий шведський письменник ХХ століття, за жанром це повість-притча про двох братів-самітників похилого віку Гадара й Улофа, які, можливо, чимось нагадують біблійних братів Авеля та Каїна, але в Торґні Ліндґрена все набагато складніше й інтелектуально суперечливіше, бо головне завдання письменника, як вважає автор, – це суперечити самому собі. Більшу частину книжки читач змушений докопуватися до причин відстороненості братів, намагатися зрозуміти їхню дивну взаємну неприязнь як якусь дивну форму скандинавської близькості. У романі багато що шокує, натуралізм старості та тілесності, письменник працює зі своїм матеріалом за межами табу, але так буденно, що мимоволі звикаєш і починаєш дивитися на світ із середини, очима котрогось із братів чи їхньої гості. Це той досвід і той ракурс, за який ми рідко буваємо вдячні, бо він безповоротно змінює нас.
Софія Яблонська
«Чар Марока. З країни рижу та опію. Далекі обрії», «Листи з Парижа. Листи з Китаю»
Надзвичайно цікаві подорожні нариси та листи української та французької письменниці, фотографині, документалістки й мандрівниці Софії Яблонської, яка в 1930–50 роках із камерою об’їздила багато країн світу, написала розлогий репортаж із Північної Африки, залишила свої фото та відеорепортажі з навколосвітньої подорожі, під час якої відвідала Джибуті, Цейлон, Лаос, Камбоджу, провінцію Юньнань (Китай), Сіам, Малайський архіпелаг, Яву та Балі, острів Таїті, Австралію й Нову Зеландію, Північну Америку (США та Канаду). Як одна з перших жінок-документалісток, яка виховувалася та здобувала освіту на Галичині, а в 1930-х оберталася в середовищі паризької богеми, Софія Яблонська спростовує чимало стереотипів галицького жіноцтва. З її нотаток постає незашорена, освічена, мисляча, смілива й талановита жінка, спостережлива й уважна до людей і культур, де б вона не була. Мені дуже імпонують її спостережливість і чесність викладу, без зайвих прикрас і реферансів. З особливим інтересом я читала її листи з Китаю, де вона прожила близько 15 років, дещо було дуже суголосне до моїх вражень, хоча я була там лише місяць. Напевно, Софії Яблонській пощастило, що вона не опинилася на підрадянській території, а з 1946 року разом із сім’єю оселилася в Парижі. Їй удалося багато зробити й написати, а нам пощастило, що можемо все це тепер перечитувати, це дуже пізнавальна лектура й в антропологічному, і в культурному, і мистецькому сенсі. І реалії міжвоєнної Галичини виглядають у цих листах і нотатках не менш екзотично, ніж заокеанські, бо для нас тепер це подорожі не тільки в просторі, а й у часі.
Редакторка: Анна Хаєцька
обкладинка: Валентин Кузан
Коментарі
Підписатись