Інтерв'юНовий спосіб пропаганди. Художниця Зіна Ісупова – про колаборацію з Uniqlo та політичність мистецтва
«Як мисткиня я не можу вдавати, що не помічаю історичних речей довкола себе»
З початком повномасштабної війни чимало митців ставили собі питання, чи хочуть вони створювати далі. Чи потрібно це їм, чи корисно це для країни, чи доречно в умовах війни? Численні виставки, артрезиденції, проєкти, організовані українцями за кордоном, доводять, що мистецтво впливає на іноземну спільноту й допомагає транслювати важливі меседжі. Чимало українських митців у різних країнах обʼєднуються в спільноти чи організації для того, щоб створювати спільні культурні проєкти та просувати українське мистецтво, показувати його розмаїття й відвойовувати ту культурну спадщину, яку собі привласнила росія.
Зіна Ісупова – сучасна українська художниця. Під час повномасштабної війни вона переїхала до Берліна й створює важливі для себе й українського контексту проєкти. Один із нещодавніх – колаборація з відомим японським брендом Uniqlo, яка є серією яскравих колажів, що зображують різні предмети з повсякденного життя. Тепер ці колажі можна надрукувати на футболках бренду.
Крім цього, Зіна реалізовує персональні та групові виставкові проєкти й встановлює контакти з молодими іноземними митцями в Берліні. Ми поговорили з нею про відповідальність митця під час війни, нові художні практики, які вона спробувала у воєнних умовах, а також – як реалізовували колаборацію з Uniqlo та чому Зіні важливо продовжувати творити.
Текст: Ольга Дуденко
Ми створили цей матеріал за підтримки наших читачів
Зіна Ісупова
Художниця
Коли у твоєму житті відбувається щось серйозне на кшталт війни, ти усвідомлюєш, що не можеш малювати квіти чи якусь абстракцію
Політичність мистецтва
Я завжди розуміла, що мистецтво змінюється. Початок моєї мистецької практики припав якраз на 2013–2014 роки. Мені було 17, я розуміла, що відбуваються історичні речі, і як мисткиня я не можу вдавати, що не помічаю їх. У мене був досвід персональних виставок, де я намагалася говорити на ці складні теми в художньому ключі, висловлювати свої почуття за допомогою тих можливостей, які маю, і тих навичок, які здобула під час навчання.
Коли у твоєму житті відбувається щось серйозне на кшталт війни, ти усвідомлюєш, що не можеш малювати квіти чи якусь абстракцію. Звісно, це може бути щось концептуальне, до чого ти дійшов як митець, але ти однаково висловлюєш свою політичну позицію й не можеш не відгукуватися безпосередньо на ті події, які відбуваються навколо.
Техніка та матеріали
До колажів я прийшла вже після того, як мала досвід у класичних техніках: пейзажі, полотно, олія, роботи на дереві, з гіпсу. Мені хотілося створювати щось максимально контрастне.
У якийсь момент я почала робити аплікації. Це таке дитяче медіа, яке не дуже популярне в сучасному мистецтві, і для мене це теж був своєрідний виклик. У папері як у матеріалі теж є певні рамки: у дитячих наборах є визначена палітра, переважно з 10 кольорів, і, коли маєш її на руках, уже тоді думаєш, що з цього можна створити.
Так я почала повертатися до чогось дитячого. Аплікація була своєрідним авангардним прийомом змішування максимально контрастних явищ. Здається, що це такий наївний, веселий, яскравий і позитивний медіум, але він дає змогу втілити актуальні питання. Мої квадрати, прямокутники й трикутники перетворилися на зображення будинків, які палають, і це все про жорстокий бік нашого сьогоднішнього життя. Я створювала траурні портрети з чорною стрічкою збоку, робила порноаплікації. Тобто я змішувала якісь, на перший погляд, непоєднувані елементи, але разом вони формували щось якісно нове.
Мої роботи – це своєрідне споглядання за буденністю, і наша буденність теж неідеальна
Коли я вже більше попрактикувалася з папером, звикла до його особливостей, то почала помічати інші варіанти попрацювати з ним, інші ідеї, які можна втілити. Часто думаю про те, що після робіт про війну хочеться якогось медитативного погляду на довколишні речі, адже складно постійно бути в емоційній напрузі. Ти як мисткиня втілюєш складні теми й завжди думаєш про них, але одночасно я мисткиня, яка любить форми, кольори й теж хоче знайти щось прекрасне для себе у світі.
Так трапилося, що мої роботи – це своєрідне споглядання за буденністю, і наша буденність теж неідеальна. У мене є якісь сюжети, які порушують суспільні проблеми. Наприклад, для однієї з робіт я використовувала сміття, і в ньому я теж знаходжу свою пластику чи поєднання кольорів. І нехай краще це сміття будуть зображувати в музеях чи показувати на виставках, але його кількість зменшиться на вулицях. Я використовувала бички, тому що де б ти не ходив, усюди бачиш цю «вуличну мітку». Це все вже стало частиною нашого життя, і мені не випадає нічого вигадувати, я просто споглядаю за світом.
Бути мисткинею у війні
Коли почалася війна, у своєму інстаграмі я стала постити менше мистецтва, хоч до повномасштабної війни робила це кожного тижня. Стався великий шок, і в цій ситуації ти перетворюєшся на нову людину. Перший час було важко продовжувати створювати, але я зрозуміла, що в мене є підписники, які стежать за моєю творчістю в інстаграмі, а отже, у мене є відповідальність. Зокрема, це й відповідальність перед собою: що я можу робити, чим я можу бути корисна, як моє мистецтво може бути помічним у цей момент. Українці активно займаються благодійністю, донейтять, нерідко підходять до цього креативно – це дуже надихає, і ти, звичайно, теж хочеш якось долучатися й щось придумувати. Ти не боїшся це робити, експериментувати, тому що бачиш, що всі працюють на один результат.
Зараз творчість для мене – як новий спосіб пропаганди. Я просуваю ідеї про те, що Україну треба підтримувати, називати росію агресором. Коли я перебуваю в Німеччині, то розумію, що люди тут однаково живуть своє життя, і це нормально. Але я, наприклад, приходжу на якісь виставки й хочу, щоби на таких подіях було більше розмов про український контекст. Саме для цього я й використовую своє мистецтво.
З останніх проєктів, які я роблю зараз, – це пейзажі Берліна. Цей проєкт гармонійно вписався в мою практику відображення буденності й повсякденних речей. У цих пейзажах є чимало суто берлінських особливостей, наприклад, велика кількість перегородок у просторі, адже німці дуже довго ремонтують вулиці, і все огорнуто біло-червоними стрічками, на всьому є якісь стікери. Це теж така особливість міста, його портрет, а для мене – художній образ.
Я почала робити стікери з QR-кодами. Для мене це спрацювало так, ніби я роблю репости на вулицях, а не в інстаграмі. В Україні після ковіду всі меню створювали з QR-кодами, а ось у Берліні, напевно, багато хто знає, – максимальна антидиджиталізація. Якщо є QR-коди, то їх точно помітять. Це такий формат, із яким ми можемо цікаво взаємодіяти. На ньому можна залишати лінк на якусь корисну статтю, на Instagram, на фотку чи відео, на YouTube-відео. У своїх стікерах я використовую посилання на невеликі організації, які я знаю, або збори своїх знайомих, які імпонують мені ідеологічно, і розміщаю на вулицях Берліна, роблячи з цього пейзаж.
Зараз творчість для мене – як новий спосіб пропаганди. Я просуваю ідеї про те, що Україну треба підтримувати, називати росію агресором
Торік улітку я була в Києві протягом місяця й там спостерігала нову сучасність. Після приїзду я зробила роботу – протитанкового їжака. Це теж нова й сучасна архітектурна форма, і вони теж бувають розмальованими, у різних кольорах. В Україні такими цікавими формами можуть бути клумби, бо люди, які відповідають за місцевість, де вони розташовані, самостійно вирішують, як їх фарбувати, у які кольори. Тому коли приїжджаєш у нове місто, ти помічаєш багато всього, із чим можеш взаємодіяти, якісь цікаві деталі.
Усі свої роботи я створюю за відчуттям, для мене це важливо. У мене немає якогось ідеологічного маніфесту, бо однаково моя мистецька діяльність повністю пов'язана з моєю особистістю. Я намагаюся бути хорошою людиною, а мої добрі думки чи вчинки буде видно в моєму мистецтві. Я беру своє натхнення із себе, зі своїх ідей, з того, що я бачила й відчувала. Для себе я вирішила, що в мене все виходить, коли я довіряю собі й слухаю себе.
Колаборація з Uniqlo
Сама робота була доволі сумбурною. Uniqlo написали мені на електронну пошту й сказали, що побачили моє портфоліо через організацію UCC (Українська культурна спільнота). Це один із класних прикладів того, як українці організовуються й оперативно створюють разом щось важливе. UCC збирають портфоліо митців, які зараз перебувають у Німеччині, для того, щоб пропонувати подальші проєкти. Вважаю, що треба завжди використовувати такі можливості, бо ніколи не знаєш, що з цього вийде.
Мені завжди подобалися Uniqlo своїми мінімалістичними сюжетами й кольоровими принтами. Вони почали відбирати роботи за місяць до того, як хотіли повністю реалізувати проєкт. У мене не було сканів чи оригіналів робіт, які їм сподобалися, тому я вирішила, що легше зробити нові. І вже в Берліні я створювала нові роботи.
Для сюжетів ми вибрали туалетний папір, книжки, губки й інструменти. Час від часу я повторюю їх в інших комбінаціях і кольорах, але це ніколи не набридає. І всім це справді подобається, тому що це просто й викликає багато асоціацій. Інша приємна штука – інструменти. У мене було багато різних робіт із шурупокрутами, кусачками. Це самі собою класні форми, які можуть бути різних кольорів, і я цим надихаюся. Я не можу не жити в сучасному світі: мені цікаво помічати всі ці побутові речі, дизайни, стилі.
Так само сюжети, які вибрали для Uniqlo. Це просто якісь класичні, повсякденні предмети: туалетний папір, тримачі для паперів, які в дизайні зазвичай непомітні, але інколи дуже модні, сміттєві баки. У мене профдеформація: є дуже багато речей, які я помічаю, підсвічую їх і даю їм можливість існувати в полі мистецтва. Мені це допомогло; це може бути банально, але це і є – помічати прекрасне в житті.
Цю ж ідею я розвиваю в нашій із Uniqlo колаборації, вирішивши додати до основних робіт скани шматочків кольорового паперу, що залишилися від їхнього виробництва. Те, що я зазвичай викидаю як сміття, можна використати як самодостатні художні елементи. Завдяки айпаду в кожного є можливість створити свій справді унікальний колаж. Для мене це було найцікавішим у проєкті – помістити своє мистецтво в нову ситуацію, спробувати новий спосіб взаємодії з глядачем. Хочу вірити, що метою Uniqlo також було знайомство себе та власних покупців із ще однією частиною української сучасної культури.
Підтримка українських митців
Мені здається, що багато хто за кордоном розуміє українців. Коли почалася повномасштабна війна, українським митцям пропонували резиденції, гранти, стипендії, матерям – можливість переїхати разом із дітьми. Це реальна допомога, яку відшукаєш не у всіх професіях, і цю підтримку я відчуваю й досі.
Зараз іде виставка з Uniqlo, і всі організатори та відвідувачі суперзмотивовані, зацікавлені в події. Я спілкуюся з митцями свого віку в Німеччині, і вони зізнаються, що до 2014 року їм мало було що відомо про Україну, коли Меркель товаришувала з путіним, а Україну нерідко називали частиною росії, вважали чимось далеким, якоюсь маленькою країною. Зараз усі все розуміють, усі познайомилися з Україною, її розташуванням, захоплюються нашими музикою, кіно, і це дуже приємно. Насамперед ти сам помічаєш розвиток своєї країни й бачиш його в порівнянні з іншими країнами: чим нам можна пишатися, чого не вистачає.
Мені часто шкода, що в нас в Україні немає великої сучасної академії мистецтв, але, попри це, наше мистецтво завжди було на високому рівні. У нас немає шалених інвестицій, як в інших країнах, але виставки, фотографія, нові медіа, живопис, скульптура – усе завжди на крутому рівні, і класно спостерігати, як з українським мистецтвом знайомляться інші люди.
Раніше молодь з-за кордону дуже часто їздила до Києва на різні рейви, і зараз ми часто говоримо про те, що, коли закінчиться війна, треба привозити більше іноземців до нас, продовжувати ці комунікації, показувати їм Україну. Мене надзвичайно надихає це бачення майбутнього, і я вірю, що перед нами відкрито дуже багато можливостей у Європі. Наприклад, такі ініціативи, як з Uniqlo, допомогли мені фінансово, бо ти як мисткиня інвестуєш у майстерню, матеріали, виставки. Це здається деталями, але вони завжди сильно впливають на весь шлях митця.
Мені часто шкода, що в нас в Україні немає великої сучасної академії мистецтв, але, попри це, наше мистецтво завжди було на високому рівні
Іноді цей світ трохи бридкий, а іноді – дуже красивий
Чому мистецтво
Для мене мистецтво – більше про соціальне. Але одночасно існують моменти, коли ти просто сидиш у майстерні, вирізаєш щось із паперу й ловиш себе на тому, що тобі дуже добре, що це найкраща медитація. Звичайно, я розумію свій привілей бути мисткинею, адже під час війни я можу якось переварити негативні емоції, використати їх у своїх роботах. Ти отримуєш якусь енергію від світу, і твої почуття – це своєрідний досвід, конвертований у мистецтві.
Сам процес створення для мене дуже медитативний, приємний. Це найкращий час, який я маю протягом дня, і, звичайно, отримую від цього задоволення. Коли я розповідаю про свої роботи, це допомагає змиритися з певними світовими явищами, яких ти не розумієш, не можеш усвідомити. Іноді цей світ трохи бридкий, а іноді – дуже красивий. Ти дивишся на тінь від розетки, і ця маленька деталь просто допомагає тобі проживати день. У метафоричному плані мистецтво – це вміння по-філософськи ставитися до своїх життєвих проблем.
Думаю, що в роботі важливо використовувати всі можливості, які ідеологічно тобі відгукуються. Якщо якийсь бренд знову запросить мене до співпраці, й у них будуть чіткі мотивація та позиція, то, звісно, я розглядатиму такі пропозиції. Я за колаборації, це завжди цікавий експеримент для митця. Не всі митці можуть підлаштувати власний стиль під чиюсь загальну концепцію, але мені подобається пробувати себе в цьому.
Зараз я також продовжую виставкову діяльність, групові проєкти. Наприкінці року буде виставка, яку ми організуємо втрьох з українським і німецьким художниками. Ми знову говоритимемо про війну з берлінцями й іншими людьми з-за кордону.
Коментарі
Підписатись