Інтерв'ю«Зник страх робити щось». Анна Звягінцева про жінок-художниць, материнство й нову виставку

6 березня в Мистецькому арсеналі відкриється персональна виставка художниці Анни Звягінцевої з обнадійливою назвою – «Світлячок». Мисткиня створює образ світлячка як чогось, що допомагає знайти дорогу навіть у найбільш жахливих і похмурих обставинах.

Кураторка виставки Наташа Чичасова називає Аню «художницею тонкої уважності». Їй вдається вихоплювати деталі та випадкові речі з буденності й перетворювати їх на мистецтво. Така уважність особливо цінна в умовах повномасштабної війни, коли окремі особисті історії та почуття допомагають говорити про біль, близький кожному. 

Ми поспілкувалися з Анною Звягінцевою про її нову персональну виставку, як їй вдається поєднувати роботу в мистецтві та материнство й що дає їй ресурс створювати й не зупинятися. 

Текст: Ольга Дуденко

Анна Звягінцева

художниця

Ти дивишся назовні, дивишся всередину себе, і саме завдяки такому поєднанню відбувається твір

Дніпро – Київ – Рівне

Ніколи не відомо, що саме формує художника чи художницю. Зараз я згадую перебування в рідному місті, Дніпрі, у дитинстві й майже впевнена, що щось із цього на мене вплинуло. До навчання в школі я переміщалася між Києвом, Дніпром і Рівним, бо в цих містах жили бабусі, дідусі, а батьки навчалися в столиці. 

Десь до десяти років я приїжджала в Дніпро провідати бабусю й дідуся, і наступного разу опинилася там лише у 2015 році. Тоді мене кликали на фестиваль «Конструкція», де я розробляла воркшоп. Я пропонувала учасникам, здебільшого місцевим жителям, зробити дослідження міста чи його районів у форматі газети. Думаю, щось із цього досвіду також на мене вплинуло. 

Мої батьки – також художники, відповідно, певний вайб їхньої діяльності позначився на мені ще в дитинстві.

Світ величезний, але через усі дрібниці, до яких ти проявляєш увагу, його легше пізнавати

Увага до найдрібнішого й випадкового

Немає чіткого моменту, коли сформувалася моя увага до деталей і дрібниць. Думаю, це особливість натури, психоемоційної організації, певних людських рис. Бо що насправді робить художник? Він розглядає реальність і себе. У принципі це робить кожна людина, але в нашій професії це основне завдання. Ти дивишся назовні, дивишся всередину себе, і саме завдяки такому поєднанню відбувається твір. 

Раніше я думала, що роблю мистецтво про щось чи про когось, але не про себе. З часом я усвідомила, що мої роботи й про мене також. Можливо, моя уважність сформувалася ще в дитинстві через певну емпатію, коли я співчувала комусь чи цікавилася чимось. Світ величезний, його важко осягнути, але через усі дрібниці, до яких ти проявляєш увагу, його легше пізнавати. Ми ж усі починаємо не з якихось великих загальних категорій, а з дуже простих речей, предметів, дій. Вірю, що з їхньою допомогою можна говорити про щось універсальне й близьке кожному.

Коли я свідомо починаю рухатись як художниця, то найскладніший момент – це своєрідна фрустрація з приводу того, а з чим тобі взагалі працювати, з чого почати. Якраз уважність до того, що мене цікавило, давала мені можливість осмислювати ці речі й переводити їх у мистецтво. 

Мені подобається думка про те, що в нас є певні інструменти, починаючи від галерейного або публічного простору, які дають можливість художнику висвітлити щось. Завдяки своїй діяльності він може дати якійсь думці місце й цим наголосити: на щось варто звернути увагу. Насправді процес складний: інституція має все організувати, і виставка – це завжди комплексна, непроста подія, під час якої залучено багато людей. Тож на противагу цьому складному механізмові я беру дуже просту тему, щось невелике – умовно, якийсь начерк, який створюю за декілька секунд, – і перетворюю на щось велике, важке. 

Мені подобається гратися з такими протилежностями, і я продовжую цим займатися, просто в різних медіа. Виставка «Світлячок» якраз показує такий підхід. По-перше, не всі бачили світлячків – не всюди вони є, і видимі вони лише в певний проміжок доби. Але навколо такого маленького образу вибудовується ціла історія, ціла розповідь.

Мабуть, я роблю ті речі, які допомагають мені опиратися війні, хоч і вони вписані в її перебіг

Трансформації воєнного часу 

Раніше мені потрібно було більше часу, щоби бути певною, чи варто щось робити. Я довго продумувала ідею, можливо, її реалізація була би тривалішою. Уже під час повномасштабної війни я помітила по собі, що почала діяти швидше. Наприклад, є думка, якась ідея, і я намагаюся відразу знайти можливість її втілити. 

Не знаю, чи змінилася моя увага до дрібниць. Ти живеш в умовах війни – ця тема масштабна й заповнює собою все. Колись я натрапила на допис однієї дівчини, яка писала, що вдягнула свою найкращу білизну, бо раптом у її дім прилетить і рятувальники знайдуть її в такій красивій білизні. Це дуже сумна, але й сильна історія. Так у мене виникла ідея пошити своєрідне погребальне плаття – робота «Сховок», у якому можна й затишно посидіти, сховатися, і мене можуть у ньому поховати.

Мабуть, загострилась уважність до ідей, які в мене виникають. Їм усім я давала місце у творчості й не боялася їх реалізувати. У мене зник страх робити щось, бо війна – це велика, страшна подія, і виникало враження, що гірше бути не може. Я відчувала, що немає сенсу сумніватися, і просто звільнилася від багатьох комплексів.

Сталася ще одна характерна для мене зміна – раніше для малювання мені потрібна була певна натура. Хоч мої начерки доволі прості, не дуже деталізовані, але однаково мало бути щось переді мною, щоб я це намалювала. Я завжди мріяла малювати по памʼяті, з уяви, але чомусь не виходило, я сумнівалася в собі, а вже коли почалася повномасштабна війна, я подумала: «Ну скільки ж можна?» Тепер я просто беру та малюю ті образи, які чую й бачу. Вони настільки закріпилися в мені, що й стали натурою. 

Повномасштабну війну я зустріла на резиденції, і в мене із собою були якісь персональні речі, наприклад, фотографія з мамою. Ці речі стали частиною роботи «Правило двох стін». У ній я повторила свої стіни в Києві як місце, де ми шукаємо захисту, як найбезпечніший простір у квартирі. Я взяла каркас, повісила на нього тканину, де розмістила різне з приватного й сімейного архіву. Це було характерним для багатьох людей – вивозити в евакуацію не тільки щось необхідне, але і якісь сентиментальні речі. Тому увага до персональних історій доволі універсальна. 

Зараз я створюю нову роботу, яка теж називається «Світлячок», як і виставка. На перший погляд, вона не про війну, але все одно про неї. У війни немає світлої сторони: вона викликає лише жах і жодним чином не може надихати. Мабуть, я роблю ті речі, які допомагають мені опиратися війні, хоч і вони вписані в її перебіг. Є дуже класна цитата з фільму Starman Джона Карпентера, де прибулець каже, що люди – це такий дивовижний вид: коли їхні справи йдуть найгірше, вони проявляють себе найкраще. На мою думку, у людей є ось це бажання вистрибнути з безодні. Я хочу поділитися цим і загалом говорю від себе – про власні відчуття в тому часі, у якому живу. 

Є темний-темний простір, але однаково в ньому щось відгукується світлим і хорошим

Як виник «Світлячок»

Ще до запрошення Мистецького арсеналу, у 2023 році я уявила собі простір, який хочу створити. Це мали бути великі вертикальні полотна, з пейзажами, але ми не знаємо, що це за пейзаж. На ньому немає ніяких розпізнавальних знаків. Це схоже на те, як військові діляться чимось у соціальних мережах, але задля безпеки приховують локації. Часто це якісь фрагменти природи.

По собі я помітила, що для того, щоб розслабитися, дуже часто найпростіше – це піти гуляти. Природа дуже заземляє. Мені хотілося створити роботи, які викликають бажання зануритися в них, розглядати їх, як у європейських музеях, коли там виставляють великі полотна Рубенса чи когось іншого. Вони настільки гігантські, що їх навіть не вішають на стіни, а ставлять на підпори. Там же стоять лавки, люди сідають і розглядають ці роботи. Я хотіла зробити щось схоже, з великими планами зелених хащ чи трави, яка заплутує все собою. 

Чомусь усе це було про війну для мене. Важко пояснити, чому так. Але несвідомо в таких зелених хащах деякі люди можуть бачити камуфляж, якісь його фрагменти, або може щось примаритися, будиночок, наприклад. У моїх блокнотах також часто трапляється образ плутаної трави. Я чула поширену фразу про те, що події можуть змінювати одна одну, відбуваються катастрофи та війни, а «трава все одно росте». Це теж певний образ, що так чи інакше все буде добре – природа зміниться, але відновиться й дасть собі раду.

Саме слово «світлячок» виникло в розмові з моєю близькою людиною. Ми спілкувалися про те, хто бачив, хто не бачив світлячка, і я згадала, що це явище насправді магічне, казкове. Мені захотілося внести це у свою роботу. Є темний-темний простір, але однаково в ньому щось відгукується світлим і хорошим. Згодом я думала про те, що військові, щоб побачити ворога, дивляться в тепловізори, і там буває зелене світло й біле. Це про геть інше світло, і такий дисонанс шокує.

На виставці також буде велика сорочка. Це моя сорочка: я одягала її тоді, коли гуляла влітку з дитиною, і, скинута на траві, вона нагадувала своєрідну хатинку. Я уявила, що було б класно зробити так, щоби глядач міг заходити в цю хатинку. Загалом, я сподіваюсь, що в мене вийде створити простір, у якому людям буде затишно, попри всі обставини.

Чи страшно робити персональні виставки

Для мене персональна виставка – це складніше, ніж колективна, бо все оточене твоїми роботами. Ти одна художниця, і на тебе лягає більше відповідальності. Ти сама створюєш цілісне висловлювання, спільно з кураторкою.

На групових виставках ти створюєш роботу, і вона стає частиною спільної справи. Так вона може бути підсвіченою з будь-якого кута, навіть несподіваного для самого художника, чого він сам не закладав. Цікаво, як різні роботи будуть розмовляти між собою, які сенси виникнуть між ними. 

Я люблю й групові проєкти, і персональні, хоч у мене невеликий досвід останніх. Виставка в Мистецькому арсеналі – моя четверта персональна й перша такого масштабу. Однозначно це більше і роботи, і відповідальності.

Матеріали

У мене дуже різноманітна практика, тому я спробувала багато матеріалів і медіа. Зараз мене дуже сильно потягнуло до живопису. Сподіваюсь, я продовжу ним займатися, бо хочеться створювати роботи про відчуття, а живопис, як на мене, – найкраще медіа для цього. По суті, у тебе є тільки площина й колір, і все. Ніби й мало інструментів, але завдяки кольору можна створити будь-що. 

Здебільшого мої роботи – це реалізм, бо вони працюють із реальними темами в живописі, і туди мені вдається більше вносити фантазійного, мрійливого. Це мені й цікаво зараз. Я не хочу копіювати реальність, а прагну вносити своє бачення, осмислюючи якусь реалістичну тему. 

Узагалі мій основний інструмент – це блокнот: там думки, спостереження, замальовки, ескізи.

Я роблю роботи про людину, і вона мене цікавить насамперед

Найбільша інтрига

Я точно не намагаюсь ідеально запрограмувати, як глядач має розуміти мою ідею чи роботу, але він у певному сенсі є співавтором. Без нього ніяк, і буде дуже самотньо створювати щось та уявляти лише те, як сприймаю це я. Так чи інакше я думаю про те, як можуть зчитати мої роботи. 

Часто саме завдяки фігурі глядача робота й працює, як у випадку із сорочкою, яку потрібно пройти наскрізь. Навіть якщо ми подивимося на неї через фото, не бувши фізично присутніми, все одно уявимо, як проходимо крізь неї. Так само великі полотна, атмосфера, яку вони передають, неможливі без присутності очей і фігури людини. 

Глядач для мене – та частина мистецтва, яка викликає найбільшу інтригу. Я роблю роботи про людину, і вона мене цікавить насамперед. Я сама людина, сама себе вивчаю й намагаюся зрозуміти, і ми поміщаємо в собі багато неймовірного, натхненного, прекрасного й живого.

Художня практика та материнство 

Бувши художницею і матірʼю, я усвідомлюю свої обмеження. Пам'ятаю, як я вчилася розуміти їх, бачити свої кордони. Насправді, щойно я їх розпізнаю та приймаю, виникає неймовірна свобода, бо навіть у цих обмеженнях я можу бути дуже варіативною та вільною. На щастя, ця думка була зі мною майже від початку, коли народилася дитина. Я хотіла працювати й боялася випасти з ритму. У мене було дуже мало вільного часу, а це те, що насамперед потрібно художнику. 

Тому я навчилася перевигадувати цей вільний час, не вважати, що наявність немовля означає те, що я собі не належу. Часом виникали проміжки, коли я могла працювати: наприклад, коли дитина пішла до дитсадка, був вільний час до першої години дня; потім дитина пішла в школу – моя ритміка теж стала іншою. 

Останні тижні до відкриття, на щастя, мені більше допомагають рідні, і в мене спадає напруга, а що робити, якщо раптом дитина захворіє, бо я знаю, що з нею є кому залишитися. Були періоди в моєму житті, коли я весь час була сама з дитиною, але навіть тоді вдавалось якось знайти можливість попрацювати, хоч це і важко.

Якщо в мене колись ще з'явиться дитина, я, мабуть, не буду так сильно нервувати, як раніше. Насправді такий тиск лягає на жінок у будь-яких сферах. У мистецькій сфері це виливається в переконання про те, що, якщо ти перестанеш робити продукт чи виставлятися, то тебе забудуть. Зараз я можу собі дозволити якусь перерву, бо в мене вже є певна відомість, про мене знають. Але мені цікаво, що було б, якби відмотати час. Якби я тоді, коли тільки стала матірʼю, дала собі перерву на рік, вірю, що нічого б смертельного не сталося.

Художник насправді постійно працює. Навіть якщо він не створює роботу в майстерні, він споглядає, досліджує. Був рік, коли я мало створювала чогось, було мало виставок, і все одно я за чимось спостерігала, що потім вилилось у роботу. Іноді я викладаю, і, якби викладала більше, то приділяла би дуже багато уваги тому, щоб якось допомагати молодим художникам, особливо художницям, збивати внутрішню напругу. Вона тягнулася з академії, де нам говорили, що жінкам-художницям буде важко. І так насправді в будь-якій професії, бо ти маєш поєднувати й материнство, і карʼєру. 

Майбутні проєкти 

Зараз я готую роботу для Реґенсбурґа – поки у форматі ескізу, бо не можу фізично його реалізувати паралельно з виставкою. У цьому місті я була на резиденції в серпні торік. Мою роботу покажуть у публічному просторі, і вона теж про війну, але не так явно, на перший погляд. Там будуть навіть певні образи з наявних у Мистецькому арсеналі робіт. Здається, усі мої роботи зараз – це одна велика тема, яку я просто по-різному підсвічую.

Що дає ресурс 

Я люблю гуляти як на самоті, так і з кимось. Люблю читати. Буваю наодинці. Іноді це прямо важко, не тому, що немає можливості, а тому, що ти маєш лишитися сам на сам, не заповнюючи час спілкуванням чи соціальними мережами. Але якщо мені вдається лишитися по-справжньому самою, це дуже наснажує мене. Мабуть, тоді й часто приходять якісь ідеї. 

З поверненням із моєї резиденції в Нідерландах у цьому плані сталася значна зміна. Не можу сказати, що в мене було багато спілкування чи знайомств, але без цього неможлива резиденція. Зараз я бачу дуже велике натхнення в такій комунікації. Люди й у цілому спілкування з іншими дуже надихає. Коли ти проговорюєш свої думки з цікавою тобі людиною, збираєш їх докупи, то відчуваєш, що все не просто так, і є певні знаки, що я рухаюся в правильному напрямку.

Фото: Олександр Попенко