Інтерв'ю«Хейтити – це найгірше, що можна робити». Велике інтерв’ю з ONUKA

2020-й рік став турбулентним для всіх, включно з Натою Жижченко. На додаток до карантинних обмежень, які змусили всіх артистів призупинити свою концертну діяльність, у лідерки ONUKA була ще одна, особиста причина взяти паузу. У травні в Нати та її чоловіка Євгена Філатова (The Maneken) народився син.

Саме синові Ната присвятила новий трек «СЕАНС», який стане лід-синглом до майбутнього альбома ONUKA. За словами артистки, це найінтимніший трек у її дискографії, адже він про страхи й тривоги, які передували народженню дитини. «Зараз я на шляху до перемоги над своїми страхами, – пояснює Ната. – І тільки коли вдасться побороти їх, я нарешті буду почувати себе гармонійно».

Wonderzine Україна зідзвонилися з лідеркою ONUKA за кілька тижнів до виходу кліпу та поговорили про перші місяці материнства й нову реальність, у якій вона, у минулому чайлд-фрі, опинилася з народженням сина. А ще обговорили музичні смаки українців і запитали в Нати, чи повинні артисти бути рупором змін. 

На початку справді було досить складно. Під кінець року я була дуже втомлена фізично й емоційно. Ми завершили гастрольний сезон, відпрацювали тури Китаєм, США та Канадою, провели серію концертів із НАОНІ й у грудні пішли у відпустку. Я планувала повернутися до роботи в лютому, а тоді навесні піти в декрет, але карантин уніс свої корективи в цей графік.

Я розуміла, що час відпустки можна використати для роботи над новим альбомом, але не мала ані сил, ані натхнення. Напередодні Нового року та певний час після нього в мене була жахлива депресія, така, як у юнацтві. Я вже добре знаю свої стани, тому звернулася до спеціаліста. Думала, що навіть доведеться вдаватися до медикаментозної терапії, адже просто проговорити проблеми із собою вже не допомагало. Я казала собі: «Ну, що тобі ще треба? Це ж золотий час, коли можна спокійно побути вдома, насолоджуйся», – але стан був просто пригнічений.

Погода теж тільки засмучувала. Я щодня чекала на сніг: для мене це з дитинства щось особливе, він мене ніби очищує, а за вікном натомість була депресивна мряка.

З часом трохи перелаштувалася. Написала величезний план для ONUKA, що та коли ми пишемо, знімаємо й видаємо. Плани на майбутнє були не надто щільними, але, якщо чесно, й енергії працювати не було. Завдань нуль, але й сил на ці завдання нуль.

Та коли почався карантин, стало набагато легше. Я зрозуміла, що зупинилася не тільки ми, а й увесь світ, і дозволила собі відпочити. Оскільки ми переїхали за місто, могла годинами гуляти в лісі зі своїм собакою, слухати аудіокниги та пити чай із термоса. Якщо в Китаї під час карантину зросла хвиля розлучень, то в нас з Євгеном, навпаки, була ідилія. Ми дивилися на проєкторі кіно, читали, нарешті прослухали весь подарований нам вініл, який не доходили руки розпакувати. Я реанімувала свої кулінарні навички та випікала якісь шалені торти.

Я казала собі: «Ну, що тобі ще треба? Це ж золотий час, коли можна спокійно побути вдома, насолоджуйся», – але стан був просто пригнічений

Це був ідеальний час, як у дитинстві, коли ти захворів і дивишся кіно, поки всі на уроках. Або коли в школі продовжили карантин і ти розумієш, що можеш ще два тижні грати в приставку. Школу я й досі ненавиджу, але пам’ятаю, що ця новина про карантин завжди приносила ейфорію.

Звісно, були й періоди хвилювань за батьків, бабусю, Євгена. За майбутні пологи, які теж мали відбутися в умовах карантину. У новинах щодня якісь протиріччя: то все спокійно, то нова хвиля паніки. Але я намагалася якось проговорити із собою причини власної паніки – і вона стихала.

Коли народився Сашко, усе швидко повернулося до звичного графіку. Уже через три дні після пологів ми мали першу зустріч зі зйомок.

У нас немає няні, тож завдяки тайм-менеджменту ти й справді можеш зробити максимум. Тобто всрешся, але встигнеш. [усміхається] Інше питання, чи треба себе так перенапружувати.

Комплекс відмінниці в мене був у школі, а в інституті почався зворотний процес. Я часто пропускала пари, але брала конспект в одногрупниці, ксерила його, учила й на іспити однаково йшла готовою. Ба більше, (що мене завжди дивувало) навіть допомагала готуватися тим, хто, на відміну від мене, ходив на пари. Я не розуміла, навіщо ходити на пари та нічого не вчити, якщо можна не ходити, вивчити й скласти?

Тобто до іспитів готувалася так само ретельно, але вже з’ясувала, що можна шукати альтернативні шляхи.

Із Сашком у мене, слава богу, немає такої гіперстурбованості. Навпаки, є певна сміливість, що можна робити так, як тобі зручно. Є така концепція, що для того, аби дитина була спокійною, спокійною має бути мама. Навіть з фізіологічного погляду, якщо мама стурбована, у молоко потрапляє адреналін, який потім передається малюку – і дитина мучиться від болю й кольок.

Мені дає спокій те, що я маю різні активності: інтерв’ю, релізи… Я не хотіла повністю розчинятися в материнстві: мене це ніколи не приваблювало. Розумію, чому дівчата [у декреті] депресують і чахнуть. Коли ти ночами встаєш до дитини, то всі дні зливаються в один і здається, що так буде завжди. Мене це теж спершу лякало, але потім знову почалася робота – і перехід від однієї доби до іншої став більш відчутним.

Малому, до речі, передався мій дар тайм-менеджменту. Зовні він повністю копія Жені, але дотримуватися графіку, як мама, почав ще в животі. Ми помітили, що, коли нам потрібно було порахувати рухи, Сашко розпочинав їх щодня в один час, о 23:42. Моя подруга навіть жартувала, що в нього там такий самий щоденничок, як у мене.

Зараз запишу собі, це прикольно. [записує в блокнот] Словом, у Сашка нормальний режим – з ним можна спрацюватися.

Ще до Сашка в нас з’явився Піф, для мене це була така перша хвостата дитина. Зараз я пригадую, що в деякі моменти переживала за цуценя навіть більше, ніж тепер за малого. Із Сашком якось легше. Коли починаю гіперболізувати проблеми, то намагаюся себе зупиняти. Мені здається, я більш-менш спокійна мати, тому й син у мене теж спокійний.

Коли ми знімали «СЕАНС», синові був місяць. Усі 25 годин зйомок він провів із нами на майданчику. Тому, можна сказати, що Сашко вже пройшов бойове хрещення й офіційно прийнятий до нашої творчої команди.

Звісно, є варіант залишити дитину вдома з нянею, щоб вона спокійно лежала в ліжечку. Але тоді Сашко не знатиме нас із Женею. Якщо я хочу, щоб він зрозумів, що на нього чекає (а на нього чекає саме таке життя, як у нас), треба, аби він пересувався разом із нами. До того ж я бачу, що малого дуже цікавить навколишній екшн. Йому з нами прикольно.

Власне, сам страх «завести» (не люблю цього слова «завести») дитину. Мені 35 років, це небагато, але для народження першої дитини, мабуть, якраз. Хоча зараз у медицині жінка вважається молодою до 43 років, і слава богу, бо раніше вже в 25 було «запізно».

Я би за радянських часів була вже навіть не «старородящая», а якась «ветхородящая». [усміхається] Та, якщо чесно, фізіологію теж треба брати до уваги. Я розумію, що суто фізично в 25 перенести вагітність мені було би значно легше, ніж зараз, у 35. Деякі моменти давалися важко.

У мене ніколи не було фізіологічного потягу до того, щоб стати мамою, до того ж у своїх друзях бачила, що діти – це постійний геморой. Минулого літа я остаточно вирішила, що не хочу мати дітей, і сказала родині про те, що я чайлд-фрі. Женя погодився, батьки теж прийняли моє рішення гідно. Але за два тижні виявилося, що ми чекаємо на Сашу. У такі моменти ти розумієш, що не можеш на 100% керувати своєю долею, однаково будуть якісь непідвладні тобі моменти, які корегуватимуть твій шлях.

У мене було кілька страхів, пов’язаних із народженням дитини. По-перше, що вона може народитися нездоровою. Я багато кому допомагаю, тому знаю чимало сімей з тяжкохворими дітьми й бачу, що батьки віддають усе до останнього, щоб урятувати свою дитину. А інколи це не допомагає, навпаки, тільки подовжує страждання дитини. Я дуже боялася, що стикнуся з таким випробуванням.

Другий страх, мабуть, найменший, але теж вагомий, був пов’язаний із тим, що мені доведеться змінити своє життя. Коли завагітніла, то злякалася, що моя кар’єра завершена, гастролі доведеться скасувати, зникну з медіапростору. Я відчула себе егоїсткою, егоцентристкою. Але дитина шліфує цей егоїзм на раз. Вона дозволяє поглянути на себе збоку та зрозуміти, якими ідеалами ти живеш.

А ще був величезний страх, що я не зможу виховати нормальну людину в сучасному світі гаджетів і соцмереж. Я дивлюся на свого племінника, якого дуже люблю, і бачу, що дитину неможливо відтягнути від планшета. Але це сучасний світ, його просто треба прийняти. Якщо ти хочеш, щоб дитина росла без гаджетів, то можеш жити в лісі та виховувати її за старовинним буквариком. Можливо, вона залишиться ментально здоровою, але буде асоціальною, тому що не матиме, про що говорити з друзями в садочку й у школі.

Ось це питання, як виховати дитину в сучасному світі, здавалося мені челенджем. Я не бачила в собі сил узяти таку відповідальність.

Так, і я дуже вдячна батькам за те, як вони мене виховали. Це були бідні, голодні 90-ті, але мама з татом зуміли закласти в нас із братом правильні поняття й ідеали. Вони не читали нам лекцій, але ми однаково були категорично проти наркотиків, хоча жили на Воскресенці, де це просто процвітало.

Зараз я дивлюся на наших із Женею мам і думаю, які вони круті. Вони народили нас у 20 з чимось років. Як у них у тому віці було стільки мудрості? Я набагато старша й маю більше життєвого досвіду, але не впевнена, що зможу прищепити своїй дитині ті ж ідеали. А проте вже несу цю відповідальність, тож докладатиму всіх зусиль, щоб Саша виріс Людиною. Для мене головне, щоб він був щасливим і людяним; таланти й здібності – це вже другорядне.

Я не вмію вигадувати меседжі, відірвані від життя, тому завжди пишу про себе. Наприклад, коли моя бабуся потрапляє до лікарні, мене це виводить з рівноваги – і я документую свої почуття в рядках. А якщо, наприклад, пишу про любов, то не можу писати про любов до якоїсь гіпотетичної людини. «Ми з тобою на пляжі, зараз будемо пити коктейлі…» [сміється] Ні, це не моє. Тож, якщо це романтичні рядки, то вони про Женю, якщо рядки екзистенційні, то про бабусю.

Моє дитинство чимось схоже на «Зачаровану Десну»: я пам’ятаю смаки, запахи, звуки, і ці спогади такі насичені, як флешбеки героїв у голлівудських фільмах

Навіть сам проєкт ONUKA – це присвята дідусеві. Він був ніби величезним прожектором, який освітлював страшні 90-ті. Носієм світлого, чистого життя, як у книжках Олександра Довженка. Моє дитинство чимось схоже на «Зачаровану Десну»: я пам’ятаю смаки, запахи, звуки, і ці спогади такі насичені, як флешбеки героїв у голлівудських фільмах. Дідусь був моїм кумиром і дуже вплинув на те, як я сформувалася. Тож ось ці літери ONUKA, які завжди є позаду мене на сцені, – це ніби його присутність. Мій тил.

Зараз я досить рідко бачуся з батьками та бабусею, але емоційний зв’язок із родиною в мене дуже сильний, він мене тримає. Тому ці присвяти – це й є моє життя, просто сублімоване в пісні.

Спершу це було дуже круто й захлопливо. Лайв Кріса Мартіна з Coldplay, ефір Роббі Вільямса, який ніби реінкарнувався, як фенікс. Але коли ці онлайн-трансляції почали відбуватися масово, то інтерес до них дуже впав.

Щодо вертикальних концертів – ідея крута. На жаль, ми з ONUKA не випробували цей формат, але за фотографіями й відео мені здалося, що це класно. Інша річ, що карантинні обмеження, які змушують наших артистів удаватися до таких мір, дуже суперечливі. Якби був повний локдаун, це одне, але ж індустрія вимикається вибірково, і це, як на мене, не правильно.

Не знаю, що роблять музиканти [які зараз не можуть гастролювати]. Точніше як, знаю: таксують і працюють кур’єрами, і це просто жахливо. Мені здається, що цей карантин фільтрує всіх: артистів, підрядників, заклади – наче сито. Зрештою залишаться тільки найсильніші.

Думаю, що стабільна концертна діяльність відновиться не раніше весни 2021 року. У нас уже позлітали всі майбутні європейські виступи. Восени ми мали виступати на крутому фестивалі WOMEX у Празі, та просто не зможемо на нього приїхати, бо Україна залишається в червоному списку.

Але я вже зрозуміла, що треба просто розслабитися. Я не можу вплинути на ситуацію, тож маю використовувати цей час для накопичення контенту.

Думаю, доречно. Звісно, я не лікарка й мені багато хто може заперечити, але не можна залишати людей без роботи. Так, музиканти можуть записувати лайви з дому, але підрядники, зайняті в концертній індустрії, так само не матимуть, чим годувати сім’ї. Якщо проводять політичні заходи, працюють заклади харчування, якщо ми святкуємо дні міста й День Незалежності, а люди продовжують гуляти в парках, то чому не можна провести в тому ж парку опен-ейр концерт?

Ба більше, люди вдома просто втрачають глузд. Ми не можемо жити без видовищ: наша психіка так запрограмована. Я навіть за своїм малим це бачу. У нього є дві причини плакати: або він голодний, або йому сумно. Людям завжди потрібно «хліба й видовищ», тобто поїсти та розважитися. А за таких умов розважитися можна хіба що онлайн.

Інтернет і до цього був токсичним, а зараз, коли ми з нього просто не вилазимо, це взагалі щось страшне. Мені здається, що більше часу ми проводимо онлайн, то вищий ризик фрустрацій, депресій і суїцидальних думок. Тому треба частіше вибиратися в офлайн.

Хейтити – це найгірше, що можна зробити, бо від хейту ще більше розколюється суспільство. А коли воно максимально розколеться, нам буде нічим його зшивати й за що боротися

Так, тут є певна дуалістичність. Сам вибір пісень мені сподобався: там було чимало крутих треків, які стали мемами певних років, але вже підзабулися. Але вибір виконавців був досить своєрідним. Були й дуже гідні, круті артисти: Джамала, The Hardkiss. Але інші, ось ці вульгарні ботоксні сідниці… Чому саме вони?

Те, що пісні використали без дозволу авторів, – це жах, але мене це не здивувало. Мене в Україні взагалі мало що дивує. Про те, що наше MISTO взяли до попурі, я дізналася від тата, який дивився трансляцію з Дня Незалежності в телевізорі.

Видно, що організатори старалися та робили це не «на колінці». Сама постановка за задумом цікава, взаємодія з оркестром і хором мені теж сподобалася. Але вигляд це мало абсурдний, сюрреалістичний. З огляду на те, що ця дискотека з ляшками відбувалася паралельно із вшануванням загиблих героїв, це було просто недоречно. Та, мабуть, це й є віддзеркаленням нашої реальності: те, що в нас і війна, і ляшки. Тут б’ються за мову, а тут звучать російськомовні пісні. Така дуалістичність.

Але я би не хотіла хейтити цю історію. Хейтити – це найгірше, що можна зробити, бо від хейту ще більше розколюється суспільство. А коли воно максимально розколеться, нам буде нічим його зшивати й за що боротися. Мені взагалі найбільше болить те, що люди в нас так ненавидять одне одного. Як правило, це настільки сильне почуття, наскільки ж і поверхневе: люди не вдаються в подробиці та просто сліпо ненавидять.

Тому я вирішила пропустити все це крізь вуха й не долучатися до скандалу щодо авторських прав. Подивимося, що буде наступного року.

Думаю, що й тут не обійшлося без впливу моїх «улюблених» 90-х. Тому що це пряме наслідування совка, де максимально стиралася українська ідентичність.

Для себе я можу пояснити це так: коли дуже голодний, тобі хочеться не якихось делікатесних страв, а фастфуду й чипсів, максимально забарвлених смаком. За совку люди тривалий час жили за залізною завісою, тож, коли ці межі розтинулися, вони накинулися на все найяскравіше та найбільш поверхневе – на ось такий культурний «ширпотреб». Тобто спершу був попит, а тоді з’явилася низькопробна пропозиція.

Якщо ми згадаємо, як виглядали дівчата в 90-ті роки, це ж просто жесть. Треба було начепити на себе все, як на новорічну ялинку. Такою ж була й музика. Якщо багато років не було відвертих відео, то ось вам одразу кліп на межі порно. А оскільки це досить довго тиражувалося й транслювалося на тому ж М1, на такому продукті виросла певна кількість людей. Зараз ми пожинаємо ці плоди.

Коли я була в школі, у телевізорі завжди крутили щось вульгарне й непристойне. Ніхто ж навіть наживо не співав – усе було під фанеру. До речі, якщо натрапляю на записи якихось російських концертів, то бачу, що там усе й досі як у Радянському Союзі, під «фанерочку». А в Україні через високу конкуренцію такого вже немає. Артисти, які себе поважають, співають наживо та справді заморочуються з лайвами. До того ж це не тільки нішеві музиканти, а й зірки першого ешелону, які продовжують рости з професійного погляду.

Якщо ми згадаємо, як виглядали дівчата в 90-ті роки, це ж просто жесть. Треба було начепити на себе все, як на новорічну ялинку. Такою ж була й музика

Тому я вірю, що це останні виходи ботоксів і ляшок на Софійській площі. Нова хвиля української музики настільки потужна, що її вже не зупинити. Звісно, є й такі артисти, які пропагують ідеали 90-х, але є й їхній, грубо сказати, електорат. Кожному слухачеві свій контент. Ми ж однаково не можемо змусити всіх слухати інтелектуальну музику.

Зараз простіше бути обізнаним і розсувати свої естетичні межі, адже майже в усіх є інтернет. Ти можеш обирати сам, а не просто споживати те, що дають.

Мене тішить, що навколо себе бачу свідому публіку. Моя аудиторія в соцмережах дуже обізнана. Нещодавно я робила пост про українську літературу та попросила підписників порадити улюблених письменників. А коли прочитала ці поради, то просто прозріла: це був ніби інтелектуальний літературний блог.

Ми взагалі погано думаємо самі про себе: насправді ми дуже обізнані, особливо якщо зважати на те, що зростали в не надто сприятливих умовах для розвитку. Зараз у молоді є всі можливості для того, щоб бути більш ерудованим, і потяг, мені здається, також є. Принаймні я цей потяг бачу та відчуваю.

Є таке, але я ж їжджу на гастролі по всій країні. Коли ми виступаємо, наприклад, на днях міста, то бачу повну картинку, тож не маю якихось ілюзій щодо людей.

Оскільки я ще й песимістка за своїм складом характеру та типом мислення, то чітко розумію, що навкруги жесть. Але, якщо думати тільки про жесть, то можна або застрелитися, або поїхати в іншу країну. В іншу країну я їхати не хочу, застрелитися поки також. [усміхається] Тому є варіант жити тут, орієнтуватися на свідомих і підтягувати тих, хто поки не дуже свідомий.

Зараз, коли в мене вже є дитина, ще більше прагну зробити все, щоб моїй родині хотілося тут жити. Мені подобається в Україні. Подобається наша нереальна природа. Подобаються люди – свідомі, добрі, відкриті, нелицемірні. Я була в багатьох країнах, але завжди мрію повернутися додому, тому що з нашими людьми можу розмовляти відкрито. Так, можливо, я ідеалістка, але запам’ятовую класні моменти й потім просто на них концентруюся.

Звісно, я розумію, що наша економіка в занепаді, і мені страшно думати про те, яке майбутнє на нас чекає. У мене батько – інженер, і мама – вчителька в музичній школі. Я добре знаю ці зарплати й умови праці, бачу, наскільки прогнилі всі ці системи. Ми ніби й намагаємося вибратися з цього занепаду, але зрушення потребують часу. А коли ми одне одного ненавидимо (а цю ненависть тиражують і підживлюють), то до зрушень, на жаль, можна просто не дійти.

Та в нас однаково залишається крута природа, класна культурна й обрядова історія, музика. Тому я без надії сподіваюся, що ми якось вирвемося з цієї жопи. Мені здається, що моє покоління – чи не найбільші борці за позитивні зрушення, адже ми хочемо, щоб наші діти залишалися тут.

До того ж нас ніхто ніде не чекає. Українців поки що сприймають просто як людей із країни третього світу. Але я вірю, що ці пріоритети й поділ на перший і третій світ сильно зміняться, не лише завдяки пандемії. Україна підніметься в цьому чарті.

Я була в багатьох країнах, але завжди мрію повернутися додому, тому що з нашими людьми можу розмовляти відкрито

Мені дуже імпонує, що ти завжди без купюр говориш про проблеми в соціумі. Тобто використовуєш свій «рупор», щоб транслювати важливі меседжі на велику аудиторію. Але ти – одна з небагатьох таких артистів, і в цьому проблема.

Можливо, ти пам’ятаєш, як на початку літа музично-журналістський фейсбук обговорював колонку Олексія Бондаренка про те, що українські артисти відірвані від політичного й соціального контексту й ігнорують свавілля та живуть ніби у вакуумі.

Скажи, чи повинен, на твою думку, кожен артист висловлюватися на резонансні теми? Бо в декого, здається, ці стейтменти виходять зовсім натужно й неприродно, видно, що їх пишуть піарники, щоб «влучити в повістку».

Це точно не має робити кожен, бо артистами стають різні люди. Хтось крутий музикант, але абсолютно поверхневий і не занурений у тему. Хтось, навпаки, активний громадський діяч, але слабкий музикант.

Звісно, у певні моменти вибір постає перед кожним музикантом, наприклад, їздити до Росії з концертами чи ні. Тут уже не прокатить, що ти «аполітичний». Але й бути рупором політичних подій, якщо артист ними не цікавиться, він не повинен. Усе має бути гармонійно. Якщо ти людина, схильна до рефлексій, то можеш використовувати свою музичну платформу ще й для того, щоб вести діалог з аудиторією в такому ракурсі. Але якщо це дається натужно, то цього краще просто не робити.

Ба більше, є артисти розважальних жанрів, і вони теж мають право бути. Не повинні ж усі співати про страждання: у мистецтві має бути й катарсис через позитив. Є артисти, які співають про літо, коктейлі та пляжі, і така музика також потрібна. Я й сама її слухаю, коли хочу бездумно потанцювати. Не уявляю артистів, які працюють у легкому жанрі, занурених у соціальні й політичні аспекти життя. Думаю, це буде навіть конфліктувати з їхнім медійним образом.

Звісно, до артистів прикута увага, бо вони є рупором для своєї аудиторії. Якщо ти сказав щось дітям 13–14 років, то вони через любов до твоєї музики до цього прислухаються. Якщо це неглибокі висловлювання на території політики, то це може нести небезпеку. Але, якщо ти просто оминаєш таку тему, бо не цікавишся нею та повністю занурений у творчість, це окей.

Ми використовуємо багаторазові маски, які я перу, а від рукавичок узагалі швидко відмовилися. Тут справді багато підводних каменів: лікуємо одне, калічимо інше. Думаю, проблему із сортуванням і забруденням може змінити лише корекція споживацької культури. Головна загроза – це навіть не СО2 чи відсутність звички сортувати, а ось це прагнення купувати більше й більше нових речей.

Та я думаю, що планета завжди має свій план і всі ці апокаліптичні ситуації відбуваються не просто так. У певний момент Земля просто скине частину людей і буде очищатися. Чорнобильська зона прекрасно показує, як вона реінкарнує та розквітає, попри високий радіаційний фон. Людину, певно, природа рятуватиме наприкінці.

Відверто кажучи, я вважаю, що ми вже пройшли ту межу, коли можна було повернутися назад. Звісно, сповідую екоідеали: розумне споживання, сортування сміття, мінімізація одноразового на користь багаторазового – але це така крапля в океані. Звісно, це не причина цього не робити: так ти принаймні показуєш приклад молодшому поколінню. Але в галузях, побудованих на швидкому споживанні, залучено забагато людей. Тобто просто взяти й стати екологічними в нас не вийде.

Думаю, це буде SVITANOK із релізу VIDLIK. Але я сподіваюся, що до того часу, як це станеться, усе ж доробимо новий альбом. Ми над цим потужно працюємо.