Кіно«Жінка, яка шукає себе». Редакція дивиться «Найгіршу людину у світі» Йоакіма Трієра

Анастасія Микитенко: «Найгірша людина у світі» багато про що. Якби ніхто не читав опис фільму перед переглядом, у нас би всіх було інше пояснення, що ж ми подивилися. Та мені найбільше відгукнулися не стосунки між чоловіком і жінкою, не вибір професії, а стосунки жінки з материнством. Мені дуже близька тема того, що вона і не хоче дітей, а може, і не знає, чи захоче в майбутньому. Проте всі навколо кажуть, що треба хотіти або що колись вона цього захоче. Мене дратує оце нав’язування, вимога вибору тут і зараз, упевненість у моїх майбутніх почуттях, у яких не впевнена я сама.

Ольга Дуденко: Для мене цей фільм насамперед про право самій вирішувати, що робити зі своїми емоціями: ділитися ними чи приховувати їх, пропрацьовувати їх чи навчитися жити з ними, і найголовніше – дозволити собі відчувати їх. Але водночас не знецінювати почуттів партнера, з яким ти в стосунках. У багатьох епізодах героїні говорили, що колись їй захочеться мати дітей, і мені здається, що це зовнішнє нав’язування бажань, які зовсім не відповідають тій реальності, у якій ти хочеш жити. Саме тому Юлія почасти відчуває себе нереалізованою, бо вона не відповідає тим вимогам, які їй виставляє оточення.

Ольга Шкіль: Я отримала задоволення від перегляду цього фільму. Мені здається, що зараз уже й не знімають фільми про нашу звичну буденність, про проблеми, з якими ми або стикаємося в житті, або подумки уявляємо та розмірковуємо, що робили б у тій чи тій ситуації.

Катерина Янченко: Мені сподобалася головна героїня у своїй природності. Це не людина успішного успіху, а радше жінка, яка шукає себе та не боїться сказати, що сьогодні я лікарка, а завтра спробую себе в ролі фотографині. Юлія відкрита до стосунків, але водночас у неї виникає дискомфорт у темі сім’ї. Хочу чи не хочу дітей? Це все мені нав’язують, чи я прийду до цього пізніше? Лейтмотив жіночого «ти повинна» відчутно впливає на Юлію. Вона намагається розібратися та дає собі час.

Анастасія Матрунич: Мені сподобалася ідея цієї стрічки та її подання. Фільм розповідає про найкращі та найгірші моменти нашого життя. Як кажуть герої: «Забагато спогадів нашарувалися один на одного, і тепер їх важко розрізнити». Фільм про те, що кожен, кого ми зустрічаємо, так чи так впливає на нас, наш вибір. І поміж цих тем кіно порушує сучасні проблеми, які, на мою думку, ще недостатньо висвітлюють у нових фільмах.

Оля Дуденко: Відсутність материнського інстинкту, про який говорять у фільмі, як на мене, – узагалі непроговорена тема, – і в суспільстві, і в культурі. Не часто ми розмовляємо про жінку як про людину, яка не хоче бути матір’ю саме через власне бажання, просто тому, що це її вибір.

Настя Микитенко: З огляду на те, що взагалі зараз говорять про відсутність такого поняття як «материнський інстинкт», то я не думаю, що бажання чи небажання мати дітей викликане якимось інстинктом.

Катерина Янченко: Так, але досі помітно, що цей «материнський обов’язок» тисне. Чи то під час сімейних зустрічей, чи то, коли чоловік говорить: «Мені вже час мати дітей».

Оля Шкіль: Цікаво було спостерігати, як показують сучасні та здорові партнерські стосунки на екрані, якими словами та фразами послуговуються пари, де немає «людських ігор», де все щиро й із повагою. Звучить трохи утопічно, я вважаю, але це ті взаємини, до яких варто прагнути. Поки дивилася фільм, сформулювала для себе думку, що я та людина, яка боротиметься за стосунки до кінця. Саме сцени, сповнені такої тривоги, що ось-ось усе закінчиться, викликали в мені почуття жалю та бажання сказати їй: «Може, зачекай? Спробуй обговорити проблеми, спробуй поділитися страхами, бажаннями, і ви разом можете розв’язати проблеми. Як же так, ви ж кохаєте одне одного. Заради вас спробуй». Я завжди борюся за стосунки героїв з екрана, у такі моменти відчуваю себе Шарлоттою із серіалу «Секс і місто». Але водночас я рада, що у фільмах починають показувати сильних духом жінок, показувати приклад, що ти маєш стояти в себе на першому місці: не робота, не хлопець і навіть не дитина – бо ти маєш бути щаслива тут і зараз.

Анастасія Матрунич: Так, справді, здавалося би, фільм показує буденні моменти, знайомі кожному, але тобі однаково не хочеться пропустити простих реплік героїв, які ти вже колись чув або хотів почути.

Настя Микитенко: Дуже цікавим мені здається герой Аксель, який займається поясненням її власних емоцій. Коли вона щось відчуває, то він намагається це все прогнати через психоаналіз. І замість того, щоб вона сама подумала про свої почуття та намагалася їх якось зрозуміти, він намагається дати їй усі відповіді. Відповідно, вона бореться не тільки з тим, що сама відчуває, чи тим, що суспільство наказує відчувати, а й із тим, як він пояснює її емоції. Він її навіть не чує, але емоції пояснює.

Катерина Янченко: А пізніше він скаже Юлії, що не встиг показати, яка вона прекрасна.

Оля Дуденко: Насправді фільм досить наративний: у ньому багато чого проговорюється словами про головну героїню, її думки й емоційні стани. Сама побудова стрічки нагадує книжку: пролог, 12 частин та епілог.

Катерина Янченко: Так, і це додавало стрічці якоїсь динамічності та захопливості. Кожен розділ – неначе окрема історія, де є свій сюжет, проблема та переживання. Хотіла б ще зазначити естетичний аспект. Дуже красива панорама, кольори та гра світла.

Анастасія Матрунич: Дійсно, візуально стрічка теж дуже чіпляє. І кожен «розділ» зі своїми подіями та дійовими особами може трошки нагадати про певні моменти власного життя.

Настя Микитенко: Мені взагалі було цікаво, навіщо у фільмі був закадровий голос. Мені здається, що іноді це був її спосіб лишатися собою в стосунках, висловлювати те, що інші не хотіли чути. Коли в неї зникла необхідність додатково пояснювати свої почуття, закадровий голос перемикнувся, а потім зовсім зник.

Оля Дуденко: Так, і після цього було більше візуальних моментів. Наприклад, епізод, де всі застигають, і рухаються лише Юлія та її хлопець, Ейвінд. Можливо, цей голос – це стереотипізація суспільних думок щодо жіночих життів: він промовляє ті фрази, які жінці часто доводиться чути, які кажуть несвідомо.

Настя Микитенко: Пам’ятаєте момент, де вони сидять за столом і головна героїня каже: «Мене дратує, що всі говорять про чоловіків, але не говорять про жіноче?» І тоді їй кажуть: «То розкажи нам про менструацію». А вона: «Ні, я хочу говорити про ті жіночі проблеми, про які не говорять». Мені здалася цікавою ця сцена.

Оля Дуденко: Коли почула цитату: «Якби в чоловіків були місячні, ми б тільки про це й чули», то відразу пригадала цитату з книжки «Феміністки не носять рожевого та інші вигадки» про те, що якби в чоловіків були місячні, їм би видавали безоплатні менструальні чаші в метро, а кровотеча була б олімпійським видом спорту.

Настя Микитенко: Мене непокоїть той факт, що вона звертає увагу на те, що про менструацію не говорять, але коли їй дають простір поговорити про це, вона відмовляється. Можливо, на це вплинуло те, що вона сиділа за повним столом чоловіків, які б насміхалися з її розповідей. Бо фраза: «Давай, розкажи нам про місячні» сказана не дуже хорошим тоном. Але, з іншого боку, цього діалогу й немає, бо ми самі не говоримо про місячні за столом, імовірно, через власне табу на них.

Анастасія Матрунич: Так, у ці моменти нам ніби й показували цінності Юлії, але водночас – щось часто зупиняє, відвертає її, щоби проявити себе повністю. Чи це про рівність, травми або просто відверті розмови з близькими.

Катерина Янченко: Мені здалася цікавою розмова в студії, де обговорювали тему сексизму, а також коректність використання образів у мистецтві. Наприклад, героя-автора коміксів запитали, чи не думає він, що персонаж-педофіл у його історії може викликати в когось негативні спогади. У відповідь лунали виправдання на зразок: «Мистецтво поза цим, я не хочу, щоб це працювало так, не сприймайте».

Оля Дуденко: Узагалі, Юлія – це хороший прообраз сучасної людини. Її постійно щось відвертає, і все це відволікання стосується зовнішнього світу, а не її самої: вона здатна концентруватися на чомусь, відчувати чужі емоції, але не прислухатися до своїх. Водночас вона досить упевнено висловлює свої погляди та принципи. Якщо вона хоче змінювати роботу та пробувати себе в різних галузях, вона приймає ці зміни. Якщо вона не хоче дітей у 30 років, вона так і пояснює: «Я не хочу дітей зараз».

Оля Шкіль: Я зрозуміла, що боюся кризи 30 років (якщо така є), боюся в зрілому віці не знати, що хочу, з кими хочу. Боюся втратити орієнтири.

Анастасія Матрунич: Головна героїня відчуває, що хоче більшого. Її думки з певних питань, зацікавлення простежуються протягом усієї стрічки, та все ж щось заважає їй проявитися повністю. Думаю, багатьом глядачам відгукнеться ця історія про пошук себе у цьому світі, пошук призначення. «Найгірша людина у світі» не допоможе знайти відповіді на головні запитання, але він наштовхне на роздуми та покаже, що ти не одна зі своїми сумнівами, невдачами або горем.

Катерина Янченко: Цей фільм ідеально підійде під сповільнений настрій, коли хочеться прожити маленьке життя, поставити собі трошки запитань і зрозуміти, що вагатися й не хотіти чогось – нормально.

Настя Микитенко: Мені дуже в житті не вистачає кіно, яке не буде ні американським, ні британським. Я дуже тішуся можливості побачити фільми з інших країн, з їхніми іншими оформленнями сюжету, способом життя й іншою картинкою. Якщо чесно, я могла б подивитися цей фільм без звуку, просто споглядаючи ці кольори, ці відблиски й тіні, ці гарні ракурси, – і мені було б ненудно.