Кіно«Попри жахіття, люди продовжують жити». Редакція дивиться «Клондайк» Марини Ер Горбач
Фільм-кандидат на «Оскар» від України
Цьогоріч за премію «Оскар» від України змагатиметься фільм «Клондайк» режисерки Марини Ер Горбач. Стрічка має потужне фестивальне життя й уже здобула чимало нагород, зокрема за найкращу режисерську роботу міжнародної програми World Cinema Dramatic Competition на кінофестивалі Sundance та «Приз екуменічного журі» на Берлінале.
Події фільму розгортаються в липні 2014 року в Донецькій області. Головна героїня Ірка готується народити дитину. Її чоловік і брат намагаються евакуювати вагітну жінку, але та відмовляється покидати свою домівку. Паралельно із сімейними перипетіями в небі збивають цивільний літак рейсу MH17.
Стрічка вийшла в український прокат 3 листопада. Редакторки Wonderzine Україна переглянули фільм і готові без спойлерів поділитися своїми враженнями.
Ми створили цей матеріал за підтримки наших читачів
«Клондайк»
Klondike
Тривалість: 100 хв
Режисерка: Марина Ер Горбач
У ролях: Оксана Черкашина, Сергій Шадрін, Олег Щербина
Оля Дуденко: Якою була ваша перша емоція, коли почалися титри?
Оля Шкіль: Було важко, бо виникло таке враження, ніби все побачене сталося з твоїми сусідами. Герої у фільмі здаються такими близькими, ніби ти давно з ними спілкуєшся й добре їх знаєш, чула крізь стінку їхні сімейні сварки, тому після перегляду було важко від’єднати себе від персонажів і їхнього болю. Я також окинула оком залу, і дуже багато дівчат сиділи скрученими в кріслах, у декого була істерика. Це настільки жахливо, і ти розумієш, що це не вигадана історія. Хоч на початку було сказано, що фільм створено під впливом реальних подій, але сам сюжет ніби повністю взятий із реальності.
Оля Дуденко: Коли я додивилася фільм, то не змогла відділити його від реальності. Він не сприймається як окремий мистецький твір. Нам показали все те, що ми бачимо в щоденній реальності та новинах, тільки з позиції того, як цю трагедію проживають конкретні люди. Особисто мені дуже кортіло розбити екран, тому що ти розумієш, що такі нещастя від початку до кінця спричинила росія. Усе це починається з якихось дрібних сварок у сім’ї, коли всі поділені на різні табори, мають різні погляди, але в підсумку все завершується однаково погано для кожного. І це кінець, у якому немає жодного проблиску надії, жодного натяку на хороше майбутнє надалі.
Оля Шкіль: Зазвичай наприкінці таких фільмів кінцівка ніби має створювати враження, що далі буде краще, на всіх чекає певне оновлення. А ти розумієш, що так не буде, і далі, можливо, ще важче, ніж до цього.
Віка Веркалець: Коли я вийшла з кінотеатру, то відчула щось схоже на те, коли дивилася фільм «Кіборги». Я так порівняла, бо після «Кіборгів», напевне, не бачила фільму, який би так сильно вразив і викликав таку потужну емоцію. Ти виходиш після «Клондайку» і якийсь період не розумієш, що тепер робити з цією історією, як жити далі. Я відразу почала думати про те, скільки зараз сімей перебувають у такій ситуації. Їх дуже багато. Ти йдеш із цим вантажем емоцій додому й навіть не знаєш, як їх відрефлексувати. Я помітила, що в кінозалі майже не було сліз, а люди просто виходили й мовчали. Після фільму зазвичай хочуть обговорювати побачене, а в цьому випадку залишається простір для думання.
Оля Шкіль: Я після закінчення відчула певне роздратування щодо Ірки. Мені імпонує її відважність і те, що вона вміє розставляти пріоритети тут і зараз. Проте мені було незрозуміле її рішення. Звичайно, глобально в усьому винна росія. Але мені незрозуміло, як Ірка збиралася жити далі, чому вона не виїхала. Вона ніби принципово залишається, щоб не прогнутися під погляди брата Ярика чи позицію чоловіка Толіка. Ніби намагалася цим учинком самостійно боротися проти сепаратистів. Але вона сильна персонажка, і пік її дій настав для мене тоді, коли вона побігла полем. Це нагадує сцену з новели «Камінний хрест» Стефаника, коли Іван Дідух танцював. Жінка просто намагалася втекти кудись.
Оля Дуденко: Мені здається, Ірка просто поставила вагітність на перше місце й не усвідомлювала себе поза цією роллю. Вона хотіла за будь-яку ціну зберегти те життя, за яке відповідальна. Тому їй і неважливо, чи залишатися, чи їхати. Вона просто закостеніла в тому стані, у якому опинилася. І родинний конфлікт між чоловіком і братом, за яким нам як глядачкам боляче спостерігати, її не турбував, бо це поза полем її інтересу.
Оля Шкіль: Так, вона вагітна, і народити дитину – її перше завдання. Ірка не була ні на чиїй стороні. Вона розуміла причину конфлікту, але не копалася в цьому, бо для неї дитина важливіше й те, які умови тут і зараз створюються для дитини.
Віка Веркалець: З одного боку, зрозуміло, чому вагітність у неї стоїть на першому місці, але героїня не розглядає це в перспективі. Їй постійно наголошують на тому, що вона має виїхати, а вона до кінця залишається у своєму будинку й хоче народити там дитину, попри зруйновану вибухом стіну.
Оля Шкіль: Можливо, вона не виїжджала, бо не розуміла навіщо. Мовляв, чому я маю виїжджати, це мій дім, і я залишаюся тут. Якщо копнути глибоко, це може бути якесь принципове рішення.
Віка Веркалець: Акторська гра Оксани Черкашиної в ролі Ірки – те, що тримало мене весь фільм. Вона настільки влучно передавала емоції, що ти починаєш вірити в реальність зображеної історії. Мені також дуже сподобалося візуальне рішення фільму. Кольори дібрані так вдало, що стрічку приємно дивитися, навіть не можеш відірвати очей. Поки не згадуєш жахливого контексту.
Оля Дуденко: Мені дуже сподобався саундтрек. Він сам по собі якийсь гіпнотичний, ніби занурює в атмосферу фільму й нагнітає її.
Віка Веркалець: Я б ще відмітила символічність побутових предметів і справ, які є в цьому фільмі. Було багато всіляких банок із консервацією. Нібито важкий фільм про воєнні будні, але в ньому є відсилання до нормального життя. Як і в сучасній ситуації: попри страшні речі, люди однаково продовжують жити, закривати овочі в банки, ходити до магазину, робити ремонт, латати вибиті вікна. Мені здається, багатьом людям, які виїхали зі східних областей України у 2014 році, буде дуже важко згадувати такі побутові моменти. І ще цей фільм обов’язковий для перегляду для іноземців.
Оля Дуденко: Мені подобається, що фільм говорить і про минуле, про те, що війна почалася з 2014-го, що вона досі триває, і, крім того, використовує якісь маркери, які стосуються майбутнього. Герої не впевнені в тому, що їхнє життя полегшиться, якщо вони покинуть окуповану територію. Дуже часто кажуть, що для створення художніх творів про повномасштабну війну потрібна дистанція. І мене «Клондайк» наштовхнув на думку про те, що ця потреба в дистанції дещо ілюзорна. Бо війна йде з 2014 року, і вона триває, але для багатьох із нас стала ближчою та відчутнішою, набрала більших масштабів територіально. Тож зараз саме час її рефлексувати.
Коментарі
Підписатись