Кіно«Реабілітація бійців відбувається вже зараз». Редакція обговорює «Бачення метелика»

Настя П.: Мені здається, що ми, ті, хто безпосередньо не воює, часто сприймаємо військових як певних кіно- та літературних героїв. І цей фільм можна розглядати як певну спробу зрозуміти внутрішній світ того, хто пройшов через бойові дії та полон. Так, стрічка показує події до 24 лютого, коли ветеранів було набагато менше, ніж стільки, скільки буде після завершення цієї війни. Це досить очевидні речі – сприймати війського як людину, однак у житті це не завжди працює, між нами все ж таки є певна прірва.

Оля: Я дивлюся цей фільм удруге, і він, як сказала Маша, дуже реалістичний. Для мене насамперед цей фільм важливий із погляду того, як він узагалі зображує нам головну героїню, яка повертається з полону і як навколо неї конструюється світ після її повернення. Він з абсолютно різних типажів і персонажів. Хтось їй емпатує, хтось навіть не намагається зрозуміти. Для мене насправді відкриттям цього фільму було камео Ворожбит. Вона чудово зіграла й загалом утілила ту героїню, яка чи не єдина з усіх персонажів здатна зрозуміти «Метелика». По-перше, бо сама ветеранка. По-друге, вона дуже обережно щось радить і насамперед питає Лілію, чи потрібно й комфортно це для неї. Стрічка також дає зрозуміти, що ми всі перебуваємо в однаковому контексті, ми всі переживаємо війну, але кожен переживатиме її по-різному, і на кожному наслідки цієї війни по-різному відобразяться.

Маша: Хочу ще додати до того, що ти сказала, бо мене наштовхнула думка про різні типажі. Я просто задумалася над тим, чому ще важливо це побачити. Бо військові – це такі самі люди, про що часто забувають. І це дуже різні люди. Завжди потрібно тримати в голові, що в них є певний особистий бекграунд. Для когось служба не є справою всього життя, хтось у війську опинився абсолютно випадково, і тому не можна узагальнювати чи вішати ярлики. Потрібно не те, щоб шукати індивідуальний підхід (ти все одно з усіма однаково не комунікуєш), але водночас не варто узагальнювати. Тому що зараз, мені здається, в інформаційному просторі це дуже часто роблять.

Настя М.: Навіть якщо ми візьмемо досвід Лілі й досвід Антона – вони дуже різні. Якщо вона хоче миру, він далі готується до війни.

Настя П.: Так, ми не сприймаємо військових як щось окреме від війни, тим самим створюючи для них певні барикади в мирному житті. Але ж це насамперед люди з різним досвідом, уявленням світу, системою координатів.

Маша: Усі люди по-різному сприймають війну, навіть ті, які воюють безпосередньо. Говорила з такими людьми, чула про такі випадки, коли їм не терпілося повернутися назад на фронт після відпустки. Для когось, навпаки, це настільки травматично, і людина взагалі хоче забути, що колись була дотичною до бойових дій.

Оля: Головна героїня стикається з численними проблемами під час адаптації в соціумі. Це вже не той соціум, яким він був до її повернення. Які труднощі цієї адаптації особисто для вас стали тригерними, можливо, навіть порівнюючи із сьогоднішнім контекстом і досвідами, що відбуваються зараз?

Настя М.: Для мене тригер стався на самому початку фільму. Це були журналісти, які допитують людей, щойно ті вийшли з полону. Для мене як для журналістки це дуже актуально, тому що іноді колеги справді лізуть до людей, абсолютно не готових до того, щоб ділитися своїм досвідом. Їм потрібен якийсь час, щоб осмислити все наодинці. Це завжди якась дилема: чи ти маєш донести світу про важливе й дозволити своїм співгромадянам умовно пережити цей досвід, коли вони зустрічають полонених, які нарешті вдома, яких вони так довго чекали, чи ти маєш бути гуманним і дати людям якийсь простір на те, щоби вони просто побули зі своїм досвідом певний час. Тобто це питання журналістської етики, щодо якого мені не вистачає діалогу в публічному просторі.

Оля: Під час ефіру ще були коментарі від глядачів, які зʼявлялися паралельно зі словами журналістки. Мені здається, що вони добре відображають певний зріз суспільства. Бо є коментарі по типу «бєдная дєвочка», «де її шикарне волосся» й разом із цим «вдячні вам за боротьбу». Абсолютно різне сприйняття того, коли людина, військова, повертається з полону, абсолютно різна концентрація уваги на чомусь.

Настя М.: У полоні героїню зґвалтував росіянин. Мене вразило те, як люди реагували на цей факт. Начебто це героїня, людина, яка повернулася з полону, усі за неї тішаться. Але потім оприявнюється те, що її зґвалтували, і те, що вона не змогла зробити аборт із певних причин, і її вже сприймають по-іншому. Вона вже не героїня, а якась зрадниця. І ніхто не питає її мотивацію, чому вона не зробила аборт, ніхто навіть не дає їй вибору. Усі нібито очікують від неї, що вона його зробить, і все. Або очікують, що це дитина не від росіянина. Мене взагалі дуже тригернув момент, коли всі все одразу вирішили за неї.

Настя П.: Мене взагалі дуже тригерять події, які відбувалися в Донецькій і Луганській областях, оскільки я з цього регіону. Це дуже близький досвід, чимало знайомих моєї сімʼї пройшли через це катування в підвалах Луганського СБУ у 2014–2015 роках. Але всі вони чоловіки. Натомість історії, повʼязані зі зґвалтуванням жінок, траплялися нерідко. Ці розповіді постійно гуляли містом. Кілька років тому, коли я приїжджала вже на окуповану територію, памʼятаю, як дві бабусечки поряд із моїм підʼїздом говорили між собою про якусь жінку, чоловік якої був «нациком». Його нібито вбили, а її забрали до підвалу. Я дуже добре памʼятаю цю фразу, яку сказала одна з них: «Ну, ти понімаєш, что с нєй било». Потім я дізналася, що одна з них – матір якогось місцевого героя, який, імовірно, хизувався своїми діями. Я задумалася тоді про те, у якому вразливому становищі перебувають жінки під час війни, і не лише ті, хто, безпосередньо беруть до рук зброю, як у випадку Лілі.

Оля: Якщо навіть говорити про різних персонажів, то всі прагнули легких вирішень, легких відповідей. Але насправді в Лілі був певний бекграунд, якого ніхто не переживав, який ніхто не хотів зрозуміти і який вона ще навіть не встигнула осмислити після повернення.

Настя М.: Мені ще здається, що у фільмі найкраще десуб’єктизували російського армійця, який зґвалтував її. Мені дуже подобається те, що його просто немає. Що це людина, якій вирішили не надавати платформу, чиї дії вирішили не виправдовувати, не мотивувати. Бо дуже часто у фільмах дають бекграунд якомусь злодію. І це начебто його виправдовує. Мені не цікавий бік людини, яка зґвалтувала.

Маша: Найбільшою проблемою впродовж усієї історії для головної героїні є те, що дуже багато людей лізли не в свою справу. Її абсолютно десуб’єктивували від самого початку. Спершу в російському полоні, потім, коли повернулася. Її одразу взяли в приціл об’єктиву камери, і вона знову не є повноправним суб’єктом, бо від неї вже очікують певної поведінки. І не можуть просто відстати для того, щоби вона змогла прийти до тями й зрозуміти, що їй потрібно далі робити, чого саме вона хоче. Вона потрапляє в абсолютно нові для себе умови, попри те, що повертається додому, усе одно це все по-новому. Мені було дуже шкода її в цьому сенсі.

А найбільш тригерним був також момент із її вагітністю. Просто пригадую свій досвід: я пережила окупацію на початку війни, і в мене не було досвіду зґвалтування, на щастя, але я думала про те, що, якщо це станеться, то, напевно, покінчу життя самогубством, тому що не можу уявити собі подальше життя, розуміючи, що з моїм тілом це зробили. І тому для мене стан головної героїні був очевидним, бо в її голові відбувається занадто багато всього складного й незрозумілого для неї самої. Цей її ступор з абортом, з тим, що робити з дитиною, були найбільш логічними реакціями. Тому тригерним було те, як на неї тиснув Антон. Наскільки я зрозуміла, її рідні від початку не зрозуміли, що це не Антонова дитина. З одного боку, це можна сприймати як те, що вони ніби відгороджуються від перспективи травматичного досвіду, а, з іншого, дивно, що вони про це не подумали. Тобто люди дуже зациклені на собі, а головна героїня – ніби головна, але насправді, як привид. Вона просто левітує між своїми родичами, друзями, а вони живуть життя так, як їм зручно, і на неї вони звертають увагу насправді постільки поскільки. За цим було неприємно спостерігати.

Настя М.: Ми вже хоча б трошки говоримо про реабілітацію. Про фізичну й дуже частково про психологічну. У лікарні героїні не надали психологічну підтримку. Їй одразу дали медикаменти, які їй не можна вживати. Але проблема в тому, що досі немає реабілітації для людей, які постраждали від сексуального насильства. Це помітно за тим, як із героїнею працює гінекологиня. Вона не дає їй простору, щоб оговтатися, тисне на неї. Узагалі у війні дуже багато непроговорених речей, дуже часто не вистачає якоїсь експертизи.

Оля: Якщо дивитися на фільм загалом, то всі його персонажі – це ніби відображення нашого суспільства, яке потребує проговорення дуже багатьох травм для того, щоб нормально існувати надалі, але це суспільство не знає, яким чином це проговорювати. У цьому контексті згадується й соціальна адаптація Лілі, коли вона заходить у транспорт, а там починається суперечка стосовно війни та військових. Окрім цього, героїня боїться доторків, періодично ми бачимо флешбеки з полону, де вона переживає насильство.

У самому фільмі дуже багато передчуття. Є кадри Києва з розбомбленими вікнами. Лунають чимало фраз, які впливають на майбутній перебіг подій у загальній історичній канві. Наприклад, коли Антон каже, що третій Майдан не буде мирним – для мене це метафоричний спосіб, щоби сказати про повномасштабну війну, яка так чи так колись станеться. Чи були у фільмі епізоди, які нагадали вам сьогоднішню реальність і здалися цим пророцтвом, передчуттям? Бо сама стрічка знімалася до повномасштабної війни.

Маша: Кадри з розбомбленою «Олімпійською» мали дуже реалістичний вигляд у сьогоднішньому контексті. На жаль, я можу собі це уявити. Можливо, якби я дивилася фільм два роки тому, мене би шокували ці кадри або я подумала б, що це щось гіпертрофоване. Мене в принципі тригерить від думки про ще більші руйнування в центрі міста.

Ще мене напружила сцена з Антоном, коли він брав участь у ромських погромах. Узагалі для мене це була одна з найбільш мерзенних сцен у всьому фільмі. За своєю енергетикою вона навіть якось перетягнула ковдру від лінії головної героїні. Особисто за моїми відчуттями. Мені складно висувати якісь припущення стосовно того, які тенденції будуть у нашому суспільстві у повоєнний час, тому що невідомо, коли він настане. Але мені здається, що це також достатньо реалістична картинка, на жаль, того, як люди, які не пройшли реабілітацію, маючи при цьому травми й відчуваючи в чомусь свої вплив і правоту, можуть реалізовувати свої уявлення про те, яким має бути соціум. Точно будуть люди, які не пропрацювали подібну пережиту травму, і вони, звертаючись до насилля, намагатимуться реалізовувати власні потреби. Загалом мені здається, що рівень радикалізму в ставленні до чогось, із чим ми не згодні, у повоєнному контексті буде дуже високим. Як розрулювати на рівні громадянського суспільства ці ситуації – теж поки не зрозуміло. І це достатньо тригерно, бо це те майбутнє, у якому ми житимемо. Трошки моторошно про таке думати.

Настя М.: Це знову тема про те, що військові дуже різноманітні. Це не одна й та сама людина. І, відповідно, до війська приходять люди, які не збігаються з нами в поглядах. Я не вважаю, що ситуація з Антоном була повоєнною травмою. Думаю, що це був умовний «Катарсис», який існував і до війни, і це просто люди з такими поглядами, які стали військовими. Тож я б не прив’язувала це до військових, швидше до праворадикальних груп.

Настя П.: До 24 лютого мене дуже лякали думки про війну, а зараз про її наслідки. Ми часто живемо у своїй інформаційній бульбашці, але, якщо вийти за межі Рейтарської, то не все так свідомо, як нам хотілося б. Антон реалізовував свою потребу у війні, бо, здається, лише там він почувався потрібним. Це ще одна проблема, з якою ми стикнемось у майбутньому – пошук себе через жорстокість.

Маша: Але часто відбуваються такі прояви жорстокості, і їх виправдовують тим, що це вчинили військові. Типу якщо людина воює, це апріорно дає їй індульгенцію на будь-що, на відверто дискримінаційну або насильницьку річ, яку вона робить у цивільному житті. І про це насправді не так багато говорять, тому я не очікувала побачити такий епізод у фільмі. І ще знятий так, ніби сам цей епізод провокує нас на реакцію. І це добре, що він там є. Добре також, що режисер не стає однозначно на позицію засудження головного героя, він дає нам простір для цієї дискусії і просто для того, щоби ми пам’ятали, що такі випадки можуть бути. Тому треба якось виробляти колективне ставлення до цього.