Кіно«ЛГБТ-спільнота – це не марсіани». Редакція дивиться «Уроки толерантності» Аркадія Непиталюка

14 лютого в український прокат вийшов комедійний фільм Аркадія Непиталюка «Уроки толерантності». 

Одного дня шкільна вчителька Надія приносить додому брошуру з інформацією про державну програму з євроінтеграції «Уроки толерантності». За її умовами, родина має прийняти до себе представника ЛГБТ-спільноти, навчаючись толерантного ставлення до нього. Здається, для родини це завдання із зірочкою, проте проходження програми гарантує погашення боргу, який у сімʼї сягає значної суми. 

Крім толерантності до ЛГБТ-спільноти та гендерної рівності, фільм порушує низку інших проблем, як-от першого сексуального досвіду, любові до себе, необхідності спілкування в стосунках.

Наші стажистка Анна Левченко та редакторка Ольга Дуденко вже переглянули фільм і готові розповісти, чому його важливо подивитися.

Оля: Коли в родину приходить гей Василь, він не просто розповідає про свою сексуальну орієнтацію чи ЛГБТ-спільноту, а й узагалі навчає сімʼю ввічливо й толерантно поводитися в соціумі. Через рутину, непроговорені конфлікти й взаємні претензії члени родини у фільмі не можуть елементарно сісти й поговорити. Вони не бачать щось далі свого дому та своєї звичної системи стосунків. Василь прийшов і показав: дивіться, у вас є такі й такі проблеми, ви можете їх так і так вирішити, просто їх треба пропрацьовувати. 

Василь нібито мав прийти в родину й розповісти їм про рівність, про толерантність, про ЛГБТ-спільноти, посвятити їх у свої потреби й проблеми, але натомість підсвітив їхні запити, яких ті не помічали або замовчували.  

Аня: На початку я очікувала, що весь сюжет розгортатиметься довкола тематики ЛГБТК+-спільнот, їхнього прийняття – про це, власне, і говорить назва – «Уроки толерантності». Тому класно, що Василь справді повпливав на них не тільки в плані толерантності, але й в інших сферах життя. Він просуває питання ментального здоров’я та класні стосунки в родині, передусім зосередившись на прийнятті себе як людини, принципах поваги одне до одного, неважливо, хто ви, а вже потім, нанизуючи тему за темою, розповів детальніше про ЛГБТ і рівність. 

Оля: І це показує те, що люди, які належать до спільноти, не є окремими від усього суспільства, їх потрібно приймати. 

Які стереотипи стосовно ЛГБТ, що розвінчували в стрічці, тобі запамʼяталися найбільше? 

Аня: Перший – як називається один з уроків у фільмі – це те, що представники ЛГБТ-спільноти не марсіани. Фільм від початку розбиває упередження стосовно ЛГБТ: члени родини думають, що до них прийде манірний чоловік із макіяжем, натомість їм представили звичайного чоловіка, який від них нічим не відрізняється. 

Чесно кажучи, я не думала, що такий стереотип є, але добре, що його показали у фільмі – нібито якщо у вашій сім'ї з'явиться гомосексуальна людина, то всі у вашій сімʼї стануть геями. 

Мені взагалі здалося, що Василь до родини підходить із більшим прийняттям, ніж вони до нього (сміється). Адже вони постійно сваряться, не завжди тактовно себе поводять, проте головний герой знаходить слова, щоб покращити їм настрій чи згуртувати їх у кризові моменти. 

Оля: До речі, це дуже кумедно спостерігати з боку, як люди бояться, що до них у родину прийдуть представники ЛГБТ-спільноти. Сімʼя у фільмі турбується про те, що ж їм скажуть сусіди, що про них подумають. 

Аня: Мене найбільше в цьому фільмі вразив брат Денис. На початку сюжету він був затятим гомофобом і дуже агресивно це показував. Мені було цікаво, як Василь працюватиме з ним на індивідуальних консультаціях. Памʼятаю, мене вразило, як Денис почав лаятися на Василя й погрожував, що вижене його з родини, але Василь не став за цим пасивно спостерігати. Гомофоби часто забувають, що їм можуть дати відсіч і представники ЛГБТ-спільноти захистять себе. У цьому випадку Василя показали не тільки як якогось гуру чи наставника, а як звичайну людину, яка прагне захистити себе та свої цінності. Щойно Василь проявив силу, Денис відразу змінив своє ставлення до нього. 

Оля: Розвиток персонажа Дениса для мене був дуже цікавим, бо це ідеальний приклад того, наскільки гомофобні погляди можуть бути навʼязаними. Хлопець спілкується з мамою на балконі й зізнається, що йому все одно, якої орієнтації Василь. Водночас він удає агресію до нього, бо її треба виразити серед хлопців-однолітків і не відрізнятися від токсично-маскулінного натовпу. 

Аня: Для мене також цікавим був один із перших уроків фільму – про гендерну дискримінацію. Чоловік не міг вимовити це словосполучення, і в родини виникає дискусія стосовно того, чому саме жінки в сімʼї мають поратися на кухні. У цей час Василь запитує батька: «Ви що, не вмієте готувати»? А той відповідає: «А навіщо?» Тоді звучить дуже промовиста фраза від мами та дочки про те, що жіночі руки створені для того, щоб готувати їжу, а чоловічі, щоби тримати чашку й цигарки. Круто, що автори вирішили зачепити тему рівності між чоловіком і жінкою.

Був момент, коли дружина Надія плакала через те, що 24 роки присвятила побуту й родині. Мені стало її так шкода, бо я розумію, як багато таких жінок є в нашому суспільстві, наскільки втомлено вони почуваються. І хоч ця проблема висвітлена в комічному ключі, проте вона говорить про сумну тенденцію. Можливо, це і найкращий спосіб достукатися до людей – через комічність і жарти. 

Протягом уроків Василя в чоловіка змінилося ставлення до своєї дружини. Буквально за три тижні він став романтичним, почав звертати увагу на її потреби. Під впливом Василя вони припинили сваритися так, як раніше, а стали обговорювати свої потреби. 

Оля: Василь узагалі приніс у цю сімʼю звичку комунікувати між собою. Ми бачимо, що дуже багато проблем виникали в родині через те, що ніхто з них не міг сісти й поговорити. І якщо питання побуту, поділу обовʼязків, стосунків у подружжі вони ще можуть прокомунікувати, адже ці питання базові для комфортного спів життя, то є речі, які їм незручно буде обговорювати через їхню табуйованість. Для мене таким стало питання першого сексу. Дочка Діана говорила про це з Василем і зізнавалася, що їй не сподобався її перший сексуальний досвід. Чоловік говорить Діані, що це нормально, у неї підлітковий вік, вона тільки дорослішає. Розумію, що такі питання в родині не проговорювали не тільки тому, що не вміють комунікувати, а й через сором і незручність, яку відчувають члени родини, обговорюючи секс.  

Пам'ятаю також сцену, коли Діана говорить мамі, що їй подобаються такі хлопці, як Василь. Мама зводить нанівець це зізнання, промовляючи: «Це що, тобі геї подобаються?» Це був момент, коли донька чи не вперше відкривається рідній людині, говорить про свої вподобання, очікуючи підтримки у відповідь. Після такої реакції вона навряд чи захоче відкриватися надалі. 

Для мене Василь у таких ситуаціях виступав ніби супервізор: він завжди може дати ненавʼязливу пораду, нормалізувати твої почуття, вислухати тебе. 

Аня: Так, він нормалізував абсолютно все, що відбувалося в родині, і ставився до цього з розумінням. Василь усвідомлював, у якому оточенні вони зростали. Саме це змушує їх дотримуватися гомофобних поглядів, оскільки родина може наразитися на осуд. 

Коли Василь говорив із Діаною про секс, це теж було цікавою дискусією, але для мене він у цій ситуації не розкрився як персонаж. У ньому майже немає негативних сторін, і це дивно. 

Оля: Через те, що це фільм, а не реальне життя, звісно, тут є певна утопічність. Ми виходимо з кінотеатру й потрапляємо в суспільство, де всі абсолютно різні й де завжди буде частка людей, не готових цю різність приймати.

Як ти думаєш, така програма рівності, про яку говорять у фільмі, може якось змінити ситуацію в суспільстві?  

Аня: Напевно, усе залежить від того, які люди братимуть у ній участь. Поведінка Василя багато чого вирішувала під час цієї програми: він дуже толерантно ставився до родинних сварок, конфліктів, словесних і фізичних нападів у свій бік. Відповідно, це завдання – знайти таких людей із ЛГБТ-спільноти, які будуть готові поводитися так само толерантно й у деякі моменти терпляче ставитись до родини. Проте було б непогано впроваджувати такі ініціативи. Мені, наприклад, дуже сподобалося, що в них навіть підручник був із тестами й запитаннями, які давали змогу зрозуміти себе та своїх близьких. Це допомогло встановити діалог між сестрою та братом. 

Оля: Мені здається, що, упроваджуючи такі програми, варто для початку створити підґрунтя дискусії в суспільстві й узагалі оприявнювати теми сексуальності, тілесності, гендеру в публічному просторі. Навряд чи ми зможемо говорити про прийняття людей різних сексуальних орієнтацій, коли є люди, для яких ЛГБТ дорівнюють марсіанам.

Аня: Ті люди, які цікавляться, читають про це інформацію, досліджують її, змінюють свою думку. Але є люди, налаштовані дуже категорично. На твою думку, як можна спілкуватися з такими людьми? 

Оля: Мені здається, що радикальні гомофоби однаково існуватимуть, як би ми не діяли й скільки б інформації не висвітлювали. Це стосується абсолютно будь-якого дискусійного питання, дотичного до всього суспільства. Тому, як на мене, у цьому контексті дуже важливо не пропустити тих людей, які готові відкриватися й пізнавати тему, але їм, наприклад, свого часу не розповідали про це або налаштовували проти ЛГБТ. Для мене ідеальним утіленням такої трансформації у фільмі став образ брата Дениса: він піддається гомофобно налаштованому оточенню, але сам розуміє, що спокійно приймає представників ЛГБТ-спільноти. 

На додачу, дуже важить репрезентація, бо вона нормалізує різність. Що більше гендерних ідентичностей і сексуальних орієнтацій ми будемо бачити у фільмах, книжках, рекламі, то спокійніше це сприйматимуть. 

Аня: У фільмі родині, по суті, важко далися трансформації: усе починається від злості й агресії й урешті закінчується прийняттям. І всі ці етапи мали відбутися, щоб вони дійшли до того висновку, який зробили. Дуже цікаво побачити, як глядачі відреагують на фільм у прокаті.