Кіно«Партенопа» – чоловіча фантазія про красу чи ода до Неаполя

В український прокат вийшов фільм «Партенопа» Паоло Соррентіно. Стрічка розповідає про життя дівчини Партенопи (Селеста Далла Порта), яка народилась у Неаполі в 1950 році. Вона закохує в себе одразу велику кількість людей завдяки своїй неперевершеній красі й магнетизму. Дівчина закінчує університет і стає викладачкою антропології, а потім переїжджає до Тренто. За кілька десятків років героїня повертається до Неаполя й там згадує своє життя. Вона порівнює юну себе з містом народження.

Уперше фільм був представлений на Каннському кінофестивалі й змагався за Пальмову гілку в основному конкурсі. Стрічка отримала 9,5-хвилинну овацію від публіки. Для Паоло Соррентіно нова робота стала першим «жіночим епосом», де головного героя грає акторка.

Про що нова стрічка Паоло Соррентіно й за що її можна хвалити і критикувати?

Текст: Олександра Колосовська

 

 

Фантазія про красу

Партенопа, яка була народжена у воді, немов міфічна істота, має імʼя сирени. У грецькій міфології німфа намагалася звабити Одіссея, але кинулась у море й потонула. За словами Паоло Соррентіно, головна героїня «має імʼя свого міста, але не є ні сиреною, ні міфом», що вказує на давню назву Неаполя.

На початку стрічки ми дізнаємося, що дівчина має бажання стати антропологинею. Вона з легкістю складає іспит, впевнено відповідає на кілька запитань. Проте як навчання, так і кар’єра героїні залишаються за кадром. У стрічці лише декілька сцен, де Партенопа перебуває в університеті як студентка і як помічниця професора. Водночас показано, що дівчина не може дати точного визначення «антропології». Отже, залишається незрозумілим, яким способом дівчина не просто закінчила навчання, а закінчила з відзнакою й найвищим балом. Немов для Партенопи навчання давалося настільки легко й просто, що показувати глядачам цю вкрай серйозну частину її життя не так важливо. Вона просто розумна. 

У статті The New York Times зауважують, що зображення Партенопи «обмежене й часто тьмяне». Вона гарна, приваблива, сексуальна: як вона плавно танцює, привертаючи увагу інших, сидить на пляжі або милується краєвидом Неаполя на балконі, створюється враження, що це єдине, чим може похизуватися головна героїня й повинно цікавити публіку.

 

Краса – дар чи прокляття?

Протягом 2 годин публіка спостерігає за дівчиною з неймовірною зовнішністю й шармом. Її плавні рухи, витончені риси обличчя, ледве вловима усмішка, привабливий, але печальний погляд – усе це зачаровує глядача. «Краса подібна до війни – вона відкриває двері», – говорить дівчині її улюблений американський письменник Джон Чівер (Ґері Олдмен), у якого вона хоче закохатися.

Проте чи щаслива сама героїня, яка схожа на божество? Протягом усієї стрічки вона стикається з постійним плотським бажанням з боку інших й об’єктивізацією: мер міста Командор припускає, що одружився б з дівчиною, якби він був молодшим, а католицький священик мовчки спостерігає за героїнею, немов подумки її роздягаючи.

The Guardian зазначає, що «героїня стає жертвою власної краси». Тієї ж думки дотримується й критик Джон Макдональд, додаючи, що «вона сповнена рішучості уникнути цієї пастки». Проте малоймовірно, що Партенопі вдалося запобігти цьому. Ми продовжуємо бачити дівчину, як об’єкт еротичного бажання з боку чоловіків: чи то заможний плейбой, чи рідний брат. Їхні очі палають жагою оволодіти дівчиною, як сексуальним об’єктом. 

У фіналі Партенопа гадає, чи приносила божественна привабливість їй подарунки долі або, навпаки, тільки печаль і розчарування. Вона порівнює молоду себе з Неаполем, «де завжди знайдеться місце для всього». Водночас у глядача може виникнути думка, що Партенопа навряд чи повернулася б у минуле й змінила свої юні роки. Так, вона визнає, що була легковажною й байдужою. Але це радше звучало як констатація фактів, ніж жаль про своє непросте минуле. Для Партенопи залишається нерозгаданим, що саме принесла їй краса й чи вважає вона привабливість даром чи прокляттям.

 

Чоловічий погляд

Протягом фільму глядач бачить одну й ту саму Партенопу. Дівчину, чий розвиток як персонажки стоїть на місці. Утім останні 10 хвилин стрічки все ж таки показують внутрішні зміни Партенопи, її відкриття й обмірковування. Ми нарешті бачимо Партенопу, яка роздумує, однак чи не запізно це. 

Соррентіно упускає зображення розумових здібностей дівчини, не роблячи акцент на внутрішньому світі й переживаннях героїні. «Я розповідаю історію жінки не тому, що я її знаю, а з точністю до навпаки», – говорить режисер для Variety. Проте режисер не звертає уваги на розумові здібності дівчини, її внутрішній світ і переживання: глядач не бачить, як Партенопа цікавиться книгами з антропології або її роботу над дипломом. У фільмі трапляються не так багато епізодів, де героїня демонструє свої знання. Один із рідкісних прикладів, як вона здає швидко й успішно іспит. Чи сцена, де Партенопа, вже будучи асистенткою професора, питає в студентки концепцію структури Клода Леві-Строс.

Ми так і не дізнаємося, ким насправді є героїня. Roger Ebert зазначає, що «внаслідок таємничості фільм стає своєрідним сучасним міфом про втілену красу – вражаючу, спокусливу й назавжди недосяжну». Це не здивує тих, хто знайомий із попередніми роботами режисера («Юність», «Велика краса»). Багато що залишається в новій стрічці недомовленим. Партенопа у фіналі – недоступна таємниця, яка тримає на дистанції не лише персонажів, а й публіку за кадром.

 

Самоповтор

Паоло Соррентіно продовжує порушувати теми юності, ностальгії й спекотної Італії в «Партенопі». У його роботах прослідковується натхнення класиками італійського кінематографа: від Федеріко Фелліні до Мікеланджело Антоніоні. У новій стрічці автор дотримується свого режисерського почерку, який не рясніє небаченими раніше елементами. Режисер знов звеличує свою Батьківщину, обмірковує молодість і плинність часу.

Глядач знову бачить відблиски меланхолійної ностальгії, які трапляються в оскароносній «Великій красі», або прояв любові до Неаполя, як у «Руці Бога». Єдине, що відрізняє «Партенопу» від його робіт, – наявність головної героїні, а не героя. Публіка продовжує дивитися спогади за Італією й спостерігати за ідеалізацією молодості, тільки в дещо іншій обгортці. Тепер замість меланхолійного немолодого персонажа в гру вступила юна божественна красуня, під ноги якої готові впасти всі чоловіки Неаполя. 

«Партенопа» – нова, але вже знайома ода італійському місту, у якому народився сам режисер. Але не без самоповторів, які містять тугу за Батьківщиною, вищим суспільством та обожнюванням краси.

Естетична цінність

Новий фільм вражає своєю операторською роботою. Кінооператоркою стала Дарія ДʼАнтоніо, яка співпрацювала з режисером у «Руці Бога». Саме вона відповідала за симетрію, повільні кадри, зображення захопливих італійських пейзажів. Режисер коментував, що операторка «дуже добре знала почуття міри, яке було фундаментальним для цього фільму».

Костюми героїні є важливим естетичним елементом, щоб показати її особистість і дорослішання. Образи для Партенопи були розроблені Ентоні Ваккарелло, креативним директором Saint Laurent, разом із Карло Поджіолі. На початку стрічки, коли дія відбувалась у 1960-х роках, дівчина носила сріблясті сукні і яскраві бікіні, що символізувало безтурботність і жагу до свободи. Уже дорослою героїня перейшла на класичний стиль одягу.

Для персонажа Гері Олдмана білий лляний костюм створили в Чезаре Аттоліні. Цей італійський бренд був заснований ще у 1930-х роках у Неаполі й асоціюється з досконалістю й традиціями італійського міста.

Критики видань визначають красу кадрів як недолік у «Партенопі», яка пригнічує основну думку фільму. The Guardian назвав фільм «двогодинною рекламою неймовірно дорогого одеколону». Бо замість складної роботи, Соррентіно радше випустив посібник з операторської роботи, проте красиві кадри не витягнуть male gaze і нерозкриття особистості героїні.