Кіно«Ми зростали в 90-ті – у нас схожі больові точки». Ірина Цілик про кіно, материнство та критику

Для Ірини Цілик рік почався з перемоги: у лютому вона здобула нагороду «Санденса» – найбільшого фестивалю незалежного кіно США. Українку відзначили за режисерську роботу над документальним фільмом. «Земля блакитна, ніби апельсин» – її повнометражний дебют.

Фільм розповідає про родину з містечка Красногорівка Донецької області. Ганна та її четверо дітей знімають аматорську стрічку про своє життя у прифронтовій зоні. Цілик фільмує будні сім’ї та простежує, як ті знаходять розраду в кіно.

Менш ніж за рік «Землю блакитну...» відібрали на понад 70 міжнародних кінофестивалів. Та якщо європейська прем’єра на «Берлінале» відбулась у класичному форматі, офлайн, то інші покази у зв'язку з пандемією проходять онлайн чи без участі авторки. Утім, Ірина Цілик бачить у цьому свої плюси, адже може паралельно працювати над новим проєктом. Наступний фільм режисерки – ігровий. В основі стрічки з робочою назвою «Я і Фелікс» – автобіографічна книга її чоловіка Артема Чеха.

З 26 листопада «Земля блакитна, ніби апельсин» можна переглянути в українських кінотеатрах. 

Ми зустрілися з Іриною Цілик у день прем’єри фільму й поговорили про кіно, критику та материнство. А ще про дорослішання – героїв Цілик, її сина та її самої.

 Музиканти часто нарікають, що з часом втомлюються від власних хітів і вже не можуть виконувати їх знову з тим самим запалом. Чи спостерігаєш ти таку динаміку стосунків із фільмом «Земля блакитна, ніби апельсин»?

 Якщо бути щирою, то є певний момент розбалансу. З одного боку, я розумію, що маю допомагати своїй дитині, тобто фільму, виходити в люди. З іншого, уже внутрішньо відпустила цей проєкт і працюю над наступним. До того ж проговорюючи одні й ті самі речі, ти згодом втрачаєш відчуття щирості. Ось ці напрацьовані заготовляння трохи заважають.

Насправді мені цікаво, як інші [режисери] дають собі раду. «Земля блакитна, ніби апельсин» – це мій повнометражний дебют, тобто я вперше граю на такому рівні. А оскільки я не з тих, хто любить бути постійно в центрі уваги, комунікація з медіа та фестивальні активності даються мені складно.

Важливо, щоби критика була конструктивною та дружньою. Я не маю на увазі, що вона має бути компліментарною, зовсім ні. Але форма має бути коректна. Наприклад, деякі колеги писали мені у приват розгорнуті коментарі до «Земля блакитна, ніби апельсин», де говорили не тільки про плюси, а й про мінуси. Отримати такий фідбек було справді доречно й корисно.

Є відчуття, що ми у своєму професійному середовищі не вміємо щиро говорити про роботи одне одного. Або хвалимо, або мовчимо, бо знаємо, якою кров’ю це дається, та не хочемо зачепити почуття іншого. Я сама у фейсбуці, як правило, пишу тільки про ті речі, які мені справді сподобалися. А про те, до чого маю питання, мовчу.

 Чому? Бо в інформаційному просторі й так забагато негативу?

 Мені здається, фейсбук – недоречний майданчик для такого обговорення. Я б могла говорити про роботи колег, якби ми [з ними] зібралися в певному колі, на дискусії чи навіть квартирнику. А відпускати в публічний простір якісь критичні речі просто так я не можу. Знаю, що це тільки шкодить і засмучує.

 Можу провести паралель із журналістикою: у нашій сфері також бракує майданчика для конструктивного обговорення. Це або публічні хвалебні оди, або капості у твіттері.

 Ось ці капості – це найгірше. Хтось один написав такий пост або коментар, а колеги, яких ти любиш, тихенько його полайкали. Якщо йдеться про таке знецінення без аргументації й шансу на діалог, мене це зачіпає.

Водночас я справді готова слухати критику або давати фідбек, коли про нього просять. Нещодавно колеги попросили мене оцінити їхню незавершену роботу. Я подивилася rough cut [чорновий, грубо змонтований варіант фільму – ред.] – і написала великого листа про плюси й мінуси фільму.

У літературі теж таке є: ми буваємо бетарідерами рукописів одне одного. Я так читала ще не редаговані рукописи Карпи, Жадана й інших колег. Це добре – почути думку того, кому довіряєш і хто має спільні з тобою точки дотику.

Герої також можуть поводити себе по-різному. Коли ти знаєш, що камера постійно поруч, стирається межа між тим, як ти просто собі живеш або живеш уже для камери. Мабуть, найбільше завдання документаліста – зловити невеликі моменти ось цього справжнього життя: незаплановані, непродумані, неконтрольовані. Але тоді виникає питання інше питання: що з цих моментів ти можеш включити в монтаж, а що буде неетичним?

У цьому плані ігрове кіно навіть трохи чесніше. Принаймні тут усі чітко розуміють, що це вигадана реальність, яку ми послідовно втілюємо.

 Чи не більше, ніж на тебе саму, увага до фільму вплинула на твоїх героїнь. Мирослава, старша дочка, уже їздила з тобою на «Санденс». Ганна, мама дівчат, давала інтерв’ю різним медіа. Як, за твоїми спостереженнями, на них уплинув цей рік публічності?

 Мене взагалі лякає те, як ми змінюємо чиєсь життя, втручаючись у нього з камерою. Але я думаю, що цей гріх бере на себе кожен документаліст. Звісно, наші героїні змінились, і я хочу вірити, що вони не пошкодували. Принаймні Аня, мама, мені неодноразово казала, яка вона щаслива, що нас звела доля.

Стосовно дівчат – у них усе попереду. На Мирославу дуже вплинули візити на «Санденс» і «Берлінале». Після прем’єри фільму «2014», за зйомками якого ми спостерігаємо в «Землі блакитній...», вона вирішила, що її стрічка сира й недостатньо хороша, та відклала її вбік. Але потім, коли побачила, який потужний заряд енергії дає спілкування з глядачами, усе-таки завершила монтаж. Зараз у фільму своє фестивальне життя.

За Настю в мене трохи болить душа, та це ніяк не пов’язано з нашим фільмом. Цього року вона виграла шанс поїхати на навчання у США, але через пандемію все скасувалося. Одна річ, коли обламується щось у мене 38-річної (хоча й мені буває дуже прикро), інша – коли тобі 17 і перед тобою відчиняються двері в інший світ, повний можливостей. Мені страшенно хочеться, щоби вона якомога легше це пережила. Але Настя завжди вражає мене своєю внутрішньою силою, тому впевнена, що вона не пропаде.

 Важливе місце в «Я і Фелікс» займатимуть стосунки головного героя та Фелікса – друга його бабусі, колишнього контррозвідника з ПТСР. Чим тобі зрезонувала ця лінія? Чи мала ти такого старшого наставника, який говорив із тобою на рівних?

 Насправді зараз стосунки Тимофія з Феліксом – це тільки одна з ліній. Спершу мені здавалося, що вона буде центральною, але зрештою пазл складається трохи інакше. Тепер у центрі фільму – Тимофій і його стосунки з різними людьми: з мамою, яка виходить (і мені страшенно це подобається) дуже неоднозначною героїнею, бабусею, Феліксом. Стосунки з татом, який то є в його житті, то з нього зникає. Стосунки з дівчиною, з друзями. З усіма, хто чимось його наповнює, а чимось травмує.

Для мене важлива тема цього фільму – це пошуки вчителя. Мабуть, я теж на різних етапах шукала тих дорослих, а зараз – тих розумніших, сильніших, яскравіших за мене людей, у яких можу чогось учитися. Нам усім потрібні вчителі. Але важливо розуміти, що вони й самі часом потребують допомоги. Наш фільм і про це також.

Цікаво, що не тільки мені резонує ця історія. Чимало членів нашої знімальної групи (а ми там усі схожого віку – 30–40 річні) казали, що сценарій, як про них написаний. Ми всі зростали в 90-ті – у нас схожі больові точки.

 Кілька років тому ми з тобою, ще як із письменницею, робили книжковий бліц для Cosmopolitan. Я просила тебе назвати улюблену дитячу книгу, на що ти відповіла, що це «Пеппі Довгапанчоха» Астрід Ліндгрен. Сказала: «Пеппі – справжній панк, у якої між тим можна повчитися людяності й любові до життя». Можливо, згадаєш ще якісь coming-of-age stories, які вплинули на твоє бачення – письменницьке, режисерське, особисте?

 Я дуже люблю жанр coming-of-age і, працюючи над сценарієм «Я і Фелікс», переглядала деякі улюблені фільми. Один із головних референсів для мене – це «400 ударів» Франсуа Трюффо. Також люблю «Знайти Форрестера» Гаса Ван Сента та «Що турбує Гілберта Грейпа» Лассе Гальстрема. Переглядала й «Опудало» Ролана Бикова про жорсткий булінг серед школярів. Хоча цей фільм зараз мені вже здається не надто сильним, але я хотіла показати його сину, бо він якраз входить у той вік, коли діти групуються проти когось. Кожен сам собою може бути хорошою дитиною, та варто їм об’єднатися в одну силу, як вона часом стає руйнівною.

Ще одна картина, яка чимось мене зачіпає, це «Кальмар і Кит» Ноа Баумбаха. Для мене це навіть сильніша його стрічка про розлучення батьків, аніж «Шлюбна історія». Вона проста, як три копійки, але дуже щемка й особиста. Я навіть читала, що одяг, який носять герої у фільмі, це одяг батьків Баумбаха.

До речі, у нашому фільмі та сама історія. Художниця з костюмів – це моя сестра Світлана Цілик. Відповідно, у нас із нею спільні спогади з дитинства. Коли вона готувалася до зйомок, то поїхала в наш сільський дім, відчинила шафу й подіставала звідти наші речі та одяг батьків, який вони давно не носять. Тепер мама Тимофія у фільмі носить сукню моєї мами, яку вона постійно тягала вдома, а Тимофій – светрик мого тата, який той носив у часи своєї юності. А дівчинка Тома ходить у футболці, яку я носила в 15 років. Там написано La Vie та намальована Ейфелева вежа – вона в цій футболці приймає свого хлопця в себе вдома [сміється].

Цікаво, що Андрій фактично зіграв свого тата. Тобто він мав шанс пірнути в наше дитинство, трошки більше його зрозуміти, відчути… Хоча я не думаю, що він об’єктивно оцінює те, що з ним відбулося. Можливо, це усвідомлення прийде пізніше.

 Припускаю, що Андрій легше адаптується до знімальних буднів, бо вже звик до вашого з Чехом ритму й стилю життя. Він був із вами на Майдані, ви разом подорожуєте, разом дивитеся, а тепер і знімаєте кіно. Коли я спілкувалася з Натою Жижченко (Onuka), у якої цьогоріч народився син, вона сказала, що свідомо бере малого на зйомки, щоби він одразу звикав до життя, яке на нього чекає. Для вас із Чехом це рішення також було свідомим?

 Думаю, ми просто живемо, як живемо, і наш син є частиною такого способу життя. Але я навіть не завжди впевнена, що ті чи ті досвіди корисні для Андрія. Щось відбувається зарано. Щось невчасно. Якщо бути до кінця щирими, ми теж його чимось травмуємо. Він наша перша та єдина дитина – звісно, ми робимо купу помилок і набиваємо якісь гулі у процесі.

Інша річ, як Андрій усе це сприймає. Ось це творче життя, фестивалі, знайомство із зірками – для нього це щось абсолютно звичне. Те, що для когось – мрія (наприклад, зйомки в кіно), для нього – рутина. Мені цікаво, як це на нього вплине: яку зрештою професію, який шлях він обере. Можливо, це буде заперечення того стилю життя, який ведуть його батьки – і його понесе в зовсім інший бік. Але що б він не обрав, я буду в усьому його підтримувати.

 Наскільки Чех залучений до роботи над фільмом? Чи легко йому тримати дистанцію, адже це все-таки його історія, яку він передав у твої руки?

 Ну, я просто віджала цей матеріал і поводжуся досить нахабно [сміється]. Та зрештою правильним рішенням було залучити Чеха до зйомок у ролі скрипт-супервайзера. Він відстежує неточності та фіксує їх, щоби ми з режисером монтажу потім не заплутались. Мені страшенно допомагає те, що Чех зі мною на майданчику. Я ніби й сама знаю, коли все так, а коли ні, але часом хочеться звірити свої відчуття з кимось, кому довіряєш. Нам достатньо перекинутися поглядами – і все, «знято».

До речі, ми вперше так перетнулися в роботі. Навесні буде 15 років, як ми знайомі, а Чех уперше мене бачить на знімальному майданчику. Я вибухова, емоційна, тому в роботі іноді вилазять якісь непотрібні штуки, а він мене по-хорошому стримує. Каже: «Цілик, ти була не права, піди вибачся» – і я йду [сміється].

Можна сказати, що цей фільм – наш family business. Крім того, що над ним працюємо ми з чоловіком, син і сестра, я ще й зняла в одній сцені маму та хрещену. Вони там просто сидять на лавочці та їдять кавун, але все одно [усміхається]. А ще познімала в маленьких ролях приятелів і людей із групи. Довкола стільки фактурних людей, що гріх було б їх не залучити.

Я не хотіла знімати ще одну трешову історію про наші 90-ті, тому що мої 90-ті не такі. Роман Чеха, щоправда, більш жорсткий, ніж фільм, який у нас виходить, але й у фільмі будуть різні моменти.

Мені надзвичайно цікаво, як нестиметься ця хвиля. Я дуже вболіваю за проєкти Анни Бурячкової, Тоні Ноябрьової, Філіпа Сотніченка. Цікаво, у чому в нас будуть перетини, а в чому різні погляди.

 А чому, по-твоєму, ця хвиля пішла саме зараз? Не те, щоби раніше не знімали про ці часи, але за останній рік-два 90-ті повернулися і в кіно, і в моду. Чому ми саме зараз вирішили відрефлексувати цей період?

 Можливо, ми остаточно виросли та готові озиратися назад. Тим, хто тоді був підлітками, уже майже 40 – і нам є, про що подумати.