Кіно6 фільмів, знятих жінками, які варто переглянути на фестивалі «Французька весна в Україні»

17-й фестиваль «Французька весна в Україні» стартує вже цього тижня. Аби відзначити рух кіноіндустрії до гендерної рівності, на фестивалі покажуть програму «Вона створює кіно» – добірку французьких фільмів останніх років, створених жінками.

Покази проходитимуть у Києві в кінотеатрі «Жовтень» із 14 до 28 травня. Також добірку покажуть в Одесі (з 21 травня), у Львові (з 27 травня) та в Харкові. В інших містах стрічки демонструватимуть у кіноклубах у межах проєкту «Кіноклуб. Всеукраїнська мережа».

Wonderzine Україна розповідає про фільми програми «Вона створює кіно» та наводить довідку про їхніх авторок.

Сельма – психоаналітикиня, яка після років життя в Парижі повертається додому в Туніс і відкриває власну практику. Дівчина намагається завоювати прихильність місцевих пацієнтів: спершу тунісці ставляться до неї насторожено, але скоро починають ділитися секретами. Крім того, Сельма стикається з бюрократичними проблемами: розмови про секс стають приводом для допиту у поліції, а отримання ліцензії для практики перетворюється на справжній квест.

Комедія «На дивані в Тунісі» – спроба режисерки Манель Лабіді осмислити зміни, які відбулися у країні після Туніської революції 2010–2011 років. «Я помітила, що після десятиліть диктатури країна раптово стала «балакучою», – пояснює режисерка. – «Так у мене з’явилася ідея героїні-психотерапевтки, яка може слухати [тунісців] дещо відсторонено, але водночас має мотивацію зробити внесок у відновлення рідної країни».

Прем’єра стрічки відбулася на Венеційському кінофестивалі. Фільм був номінований на премію «Сезар» у категорії «Найкращий дебют» і брав участь у Міжнародному конкурсі ОМКФ.

Що треба знати про режисерку?

Манель Лабіді – парижанка туніського походження. Перш ніж стати сценаристкою театру та телебачення, вона вивчала політологію та кілька років працювала у сфері фінансів.

Першою режисерською роботою Лабіді стала короткометражна стрічка Une chambre à moi – трагікомедія за есе Вірджинії Вульф «Своя кімната». «На дивані в Тунісі» – її повнометражний дебют.

Манель називає себе прихильницею комедії: «Використовуючи комедію для вирішення серйозних питань, можна доволі тонко говорити про деякі речі. Мені здається, що комедії легше проникають в думки людей і наштовхують їх на роздуми».

Лабіді прагне через кінематограф змінити уявлення про арабський світ і його людей. «Нас завжди показують жертвами тероризму або просто терористами, – пояснює режисерка. – Але релігійні люди – це далеко не завжди терористи. Більшість арабів живуть своєю релігією в повному мирі».

Дія фільму розгортається в Алжирі 1997 року. Неджма – 18-річна студентка, яка захоплюється модою, шиє сукні для місцевих дівчат і мріє відкрити власний магазин. Але терористи, які прагнуть встановити в місті владу ісламської держави, зобов’язують усіх жінок носити хіджаби. Неджма не готова миритися з утисками: на знак протесту дівчина вирішує організувати показ мод за участі подруг.

«Папіча» – це алжирський еквівалент слова «хіпстер». Стрічка отримала номінацію в секції «Особливий погляд» на Каннському кінофестивалі, а також премії «Сезар» за «Найкращий дебют» і «Найперспективнішу акторку». Крім того, фільм висували на «Оскар» від Алжира, але до списку номінантів «Папіча» не потрапила.

Що треба знати про режисерку?

Мунія Меддур – франко-алжирська режисерка, сценаристка та продюсерка. Вона вивчала журналістику в Алжирі та Парижі, а потім здобула освіту кінорежисерки. У її доробку – кілька документальних фільмів і короткометражна стрічка Edwige.

«Папіча», повнометражний дебют Меддур, багато в чому автобіографічний фільм. Як і головна героїня стрічки, Мунія жила й навчалася в Алжирі в часи громадянської війни.

«[Цей фільм] не залишає жодних сумнівів у тому, що Меддур – кінематографічний талант, за яким варто стежити», – пише про режисерку критикиня Томріс Лаффрі.

Зараз Меддур працює над художньою стрічкою Houria про німу дівчину, яка знаходить себе в танці.

8-річна Одетта любить танцювати та мріє стати балериною. У неї чудова сім’я та дитинство, про яке можна тільки мріяти. Та одного дня дівчинку ґвалтує друг сім’ї.

Розповісти про цей досвід – батькам, друзям і психотерапевту – Одетта наважується тільки в дорослому віці. Вона звикла виражати свій біль і злість через танець, але готова заговорити, щоби притягнути Жільбера до відповідальності та нарешті розібратися зі своїм минулим.

Стрічку відзначили двома преміями «Сезар» – за адаптований сценарій і найкращу роль другого плану.

Що треба знати про режисерів?

Режисери та співавтори сценарію – подружня пара, Андреа Бескон та Ерік Метає.

Метає – комік і театральний режисер. Бескон – танцівниця, акторка та сценаристка. «Лоскіт» є адаптацією її автобіографічної п’єси: у дитячому віці Андреа пережила сексуальне насильство з боку друга батьків.

Дія фільму розгортаються у Франції 18 століття. Художниця Маріанна отримує замовлення на портрет дівчини Елоїз, який має стати подарунком її майбутньому нареченому. Елоїз не хоче виходити заміж і відмовляється позувати для портрета, але мати дівчини просить художницю писати картину за пам’яттю. Маріанна приховує мету свого візиту та видає із себе компаньйонку. Героїні гуляють пляжами Бретані, художниця уважно вивчає свою модель, а ночами пише її портрет. Поступово жінки зближуються й між ними виникають почуття.

«Портрет дівчини у вогні» здобув нагороду за найкращий сценарій, а також «Квір-пальмову гілку» Каннського кінофестивалю за висвітлення ЛГБТ-теми. Драма отримала найвищі оцінки від критиків The Guardian, IndieWire та увійшла в топ найкращих фільмів 2020 року на Rotten Tomatoes. Стрічку номінували на «Золотий глобус» як найкращий іншомовний фільм.

«В обдарованих руках Селін Сьямма фільму вдається уникнути кліше та стати [...] дослідженням забороненого кохання, яке грандіозно підкреслює, скільки було втрачено під тиском гетеропатріархату», – пише про фільм головний критик Vanity Fair Річард Лоусон.

Що треба знати про режисерку?

Селін Сьямма – французька режисерка, яка у своїх роботах досліджує сексуальну та гендерну ідентичність. Вона відкрита лесбійка та позиціює себе як феміністка.

Сьямма є однією із засновниць руху 50/50x2020, який виступає за гендерний баланс в індустрії кіно. 2018 року вона була співорганізаторкою жіночого протесту проти нерівності на Каннському кінофестивалі.

Фільми режисерки показували в Каннах, на «Санденсі» та на «Берлінале». Сьямма говорить, що її перші три повнометражні фільми – «Водяні лілії», «Шибеник» і «Дівоцтво» – можна сприймати як трилогію. Драма «Шибеник» про гендерно некомфортну дитину увійшла до списку найкращих ЛГБТ-фільмів усіх часів за версією Британського інституту кінематографу.

Цього березня на «Берлінале» відбулася прем’єра п’ятого фільму режисерки. Стрічка «Маленька мама» про дівчинку, яка зустрічає привид своєї мами в дитячому віці, також зібрала високі оцінки критиків.

Родина 12-річної Камілли належить до релігійної громади, традиції та правила якої межують із сектантськими. Лідер громади називає себе Пастухом і змушує вірян блеяти щоразу, як він заходить до кімнати. Він маніпулює членами громади та проводить моторошні ритуали з екзорцизму.

Камілла мріє стати акробаткою та працювати в цирку, але відчуває себе ізольованою від нормального життя. Дівчина не хоче миритися з фанатизмом і жорстокістю та вирішує врятувати себе та молодших братів.

Історія головної героїні частково автобіографічна: у релігійній секті зростала й режисерка Сара Суко. Своєю роботою вона намагається привернути увагу до насилля, з яким стикаються діти, що зростають у сектантських спільнотах.

Що треба знати про режисерку?

«Засліплені» – повнометражний режисерський дебют акторки Сари Суко. В акторській фільмографії Суко – французькі стрічки «Випадково вагітна», «Тост» і «Тепла пора року» та мок’юментарі «Гі», яке показували в Каннах.

У дитинстві Сара провела десять років у релігійній громаді, аж поки у 18 років не пішла з дому. Суко пригадує: «Я вирішила, що мушу втекти та врятувати себе. Коли тікала, ушкодила спину, але знову відчула себе живою». У 20 років Сара вступила до консерваторії, яку згодом залишила заради театру та кіно.

Минулого року Сара приєдналася до касту популярного проєкту «Зателефонуйте моєму агенту» (Call My Agent! / Dix pour cent). Французький серіал про агентів, які представляють інтереси відомих акторів на кшталт Шарлотти Генсбур і Моніки Белуччі, можна переглянути на Netflix.

«Вони вб’ють тебе, Зунайра». «Ми вже давно мертві, хіба ні?».

Літо 1998 року. Розбомблений Кабул перебуває під контролем Талібану. Попри насильство та злидні у столиці Афганістана, історик Мохсен і художниця Зунайра намагаються будувати спільне майбутнє. Та одного дня через необачливий вчинок Мохсена Зунайру кидають до в’язниці, де вона змушена чекати на страту.

Анімаційний фільм «Ластівки Кабула» – адаптація міжнародного роману-бестселера. Стрічка зібрала схвальні рецензії критиків та отримала номінацію в секції «Особливий погляд» у Каннах.

Що треба знати про режисерок?

Забу Брейтман виросла в родині акторів і вперше з’явилася на екрані ще у віці 4 років. У доробку Забу – головні ролі у фільмах «Перший день решти вашого життя», «Управління державою» та «24 дні».

2001 року Брейтман здобула премію «Сезар»: Забу нагородили за стрічку «Чудові спогади» в категорії «Найкращий режисерський дебют». Серед її наступних режисерських робіт – мелодрама «Я її любив. Я його любила», драма «Но і я» та серіал Paris etc про п’ятьох парижанок, долі яких перетинаються.

Елея Гобе-Мевелек – аніматорка та графічна дизайнерка, яка працювала над анімаційними фільмами «Авріл і підроблений світ», «Ернест і Селестіна» та «Кіт рабина».