КіноВід режисерок «Секс-освіти» та «Стоп-Земля». 7 фільмів онлайн-фестивалю «7+7»

Обкладинка: БУЗОК

Фільм-сновидіння та фільм-фантазія, де не відрізнити межу між реальністю та фантасмагорією. Жінка повертається додому та засинає. Вона бачить яскраві сни, однак, може, це реальність? Повтор зображень і символів, невідповідність часу та простору втілюють її внутрішні бажання на екрані.

Кіноенциклопедія allmovie називає «Полуденні тенета» одним з найбільш впливових експериментальних фільмів XX століття, адже фільм став прообразом короткометражок американських кіноекспериментаторів 1950-х і 1960-х років. Джеймс Гоберман, фахівець з американського кіноавангарду, бачить у ньому відправну точку для формування сюрреалістичного режисерського почерку Девіда Лінча.

Що треба знати про режисерку?

«Я роблю свої фільми за ті гроші, які Голлівуд витрачає на помаду», – полюбляла повторювати Майя Дерен. Вона критикувала Голлівуд за залежність від глядача та грошей і вірила, що кіно має бути вільне й дешеве.

Але до того, як стати режисеркою Майєю Дерен, вона була Елеонорою Деренковською. Народилася 1917 року в Києві й у віці 5 років переїхала з батьками до США. 1943 року вийшла заміж за чеського авангардного фотохудожника та кінорежисера Олександра Гакеншміда, що навчив її основ кіно. Того ж року Елеонора взяла собі псевдонім Майя Дерен і зняла фільм «Полуденні тенета», який став її режисерським дебютом. А вже 1946 року стала першою лауреаткою премії Ґуґґенгайма за творчу працю в кіно.

Наприкінці 1950-х років заснувала Фундацію творчого кіно з метою підтримати незалежних режисерів. Кінематограф Майї Дерен критики визначають як «поетичну психодраму», «кіно трансу». Сюжету в її короткометражках немає; завдання зображення – завдяки грі світла, тіні, дзеркал та анфілад, зміни гострих оптичних ракурсів вивести глядача за межі реального простору та часу, занурити в стан гіпнотичної завороженості.

«Добре треновані ноги допоможуть вам не втомлюватися під час роботи, хатніх справ і покупок», – із заохоченням каже оповідач Едвард Еммет. Цей освітній фільм – утілення спортивних занять для жінок, які працювали на заводі боєприпасів або на конвеєрі для виробництва літаків під час Другої світової війни.

Фільм був частиною широкої трирічної національної фітнес-кампанії, організованої Національною радою з фітнесу в Англії й Уельсі, яка видавала гранти місцевій владі на проведення занять з фітнесу, як показано в цій стрічці.

Що треба знати про режисерку?

Мері Філд – англійська кінопродюсерка й режисерка, працювала над документальними, навчальними та дитячими фільмами. Її кар’єра кінорежисерки розпочалася в 1928 році, коли вона перейняла від Ф. Персі Сміта (британського натураліста та піонера документальних фільмів про природу) написання, режисуру та монтаж «Секретів природи» – серії із 144 короткометражних чорно-білих документальних фільмів.

Вона одна з перших британок стала відомою професійною кінорежисеркою та продюсеркою, активно займалася переходом до звуку в навчальних фільмах. Із 1944 року Філд переважно працювала над дитячими фільмами, була консультанткою Центру кінофільмів для дітей ЮНЕСКО, а в 1954 році була нагороджена Орденом Британської імперії за заслуги в навчальному та дитячому кіно.

Кримінальна комедія «Три історії», яка складається з трьох новел, а спільне в них одне: в кожній відбувається вбивство, здійснюють його люди, на перший погляд, абсолютно неспроможні на це. Фільм входить до списку 100 найкращих українських фільмів від Довженко-Центру.

Короткометражний фільм «Офелія» – це одна з частин цієї комедії. «Офелія» розповідає про вродливу дівчину Офу, яка працює в архіві лікарні. Вона ненавидить і чоловіків, і жінок, любить тільки дітей (і то не завжди). Вона чогось уважно відстежує долю тих, від кого ще в пологовому будинку відмовилися матері. Її ідеал – Офелія. Як може повторитися доля шекспірівської героїні в наш час?

У цій стрічці є всі елементи унікального режисерського стилю Кіри Муратової: повтори фраз, які задають свій ритм сценам, і сюжетний рівень абсурду, який можна списати тільки з реального життя.

Що треба знати про режисерку?

Кіра Муратова – українська кінорежисерка румунського і єврейського походження. Фільми Муратової неодноразово попадали під увагу цензури в Радянському Союзі, однак режисерка однаково зуміла збудувати успішну кінематографічну кар’єру.

Серед найвизначніших робіт радянського періоду – фільми «Короткі зустрічі» й «Астенічний синдром». Найвідоміший фільм пострадянського періоду – стрічка «Настроювач», яка стала сенсацією кількох міжнародних кінофестивалів. У 1997 Муратова отримала почесне звання академікині Національної академії мистецтв України.

Інтимний щоденник одного розставання. Що таке «нормально», коли розстаєшся з кимось? Намагаєшся забути, стерти з пам’яті всі дрібниці, які нагадують про іншу людину. Чи насправді хочеться забути? Де є той баланс, між «забути» та «пам’ятати»? Як можна одночасно втратити та зберегти? Як узагалі можна жити далі? Меланхолійний фільм, у якому важливий тільки процес прожиття та прийняття почуттів.

Що треба знати про режисерку?

Аннет Кеннерлі – режисерка та сценаристка з Лондона. З кінця 80-х до кінця 90-х років Кеннерлі працювала над унікальною й особистою добіркою фільмів, знятих на 16-міліметрову плівку, які досліджували лесбійські стосунки та сексуальність. Радісні, дотепні та сексуальні, з присмаком меланхолії, її фільми пропонують емоційно відверту, а часом і вуайристичну, подорож спогадами про задоволення, бажання та жаль.

Аннет була однією з перших, хто досліджував ідентичність і стосунки транслюдей. Знімаючи інтимні інтерв’ю з трансгендерними людьми, режисерка створила декілька документальних фільмів і була співорганізаторкою Міжнародного кінофестивалю на тему трансгендерності наприкінці 1990-х років.

Історія про переосмислення жіночої краси та сексуальності, у якій режисерка Нгозі Онвура рефлексує про свої стосунки з матір’ю. Відкриття Онвурою своєї сексуальності в ролі моделі поєднується з інтимним описом досвіду десексуалізації її матері Медж після мастектомії. Кінематографічний погляд на жіноче тіло закликає глядачів визнати сексуальність і бажання (дорослих) жінок поза межами панівних стандартів краси.

Експериментальний фільм, який поєднує в собі документалістику й ігрові елементи для втілення автобіографічної розповіді.

Що треба знати про режисерку?

Нгозі Онвура – британсько-нігерійська режисерка. Її перший короткометражний фільм «Діти кольору кави» мав успіх на безлічі міжнародних кінофестивалів і переміг у конкурсі BBC Showreel. Її фільм «Тіло красиве» став комерційно найуспішнішим короткометражним фільмом у Великій Британії та входив до ретроспективи її робіт на Нью-Йоркському кінофестивалі.

Перший повнометражний фільм режисерки, «Вітаємо в Террордомі», отримав нагороду на Бірмінгемському міжнародному кінофестивалі, Кельнському кінофестивалі та приз глядацьких симпатій на кінофестивалі у Вероні. У своїх роботах Онвура зосереджується на досвіді афроамериканської діаспори, у якій вона виросла.

Травень. Уже цвіте бузок. П’ятеро подруг та алкоголь з найближчого супермаркету. Така довгоочікувана зустріч, коли можна про все поговорити з близькими людьми. Та чи так це просто? Наскільки потрібно бути сміливим, але розповісти всю правду про себе та свої страхи? Знайди п’ятилисник бузку та з’їж на удачу.

Стрічка, яка ніби була намальована аквареллю, настільки поетичною та напівпрозорою вона відчувається. Однак фільм говорить на складні та дуже реальні теми: дружбу, власні кордони, сексуальність і жіноче тіло.

Що треба знати про режисерку?

Катерина Горностай народилася в Луцьку в 1989 році. Вивчилася на біолога, потім журналіста в Києво-Могилянській академії. У 2013-му закінчила Московську школу документального кіно й театру Марини Разбєжкіної та Михайла Угарова. Після навчання повернулася додому в Київ.

Працювати в кіно почала як режисерка документального кіно. Згодом звернула свою увагу в бік ігрових фільмів і гібридних форм. «Стоп-Земля» – повнометражний ігровий дебют режисерки, що був представлений у конкурсі Generation 14+ міжнародного кінофестивалю Berlinale і здобув «Золотого Дюка» на Одеському міжнародному кінофестивалі у 2021 році.