Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Кіно90-ті, батьківство та підлітки. Українські режисерки про свої майбутні фільми

90-ті, батьківство та підлітки. Українські режисерки про свої майбутні фільми — Кіно на Wonderzine

Проєкти Ірини Цілик, Маргарити Лукіч, Каті Лесик та Анни Бурячкової

Другий етап 13-го пітчингу Держкіно – конкурсного відбору кінопроєктів, які претендують на державну фінансову підтримку – стартував 23 червня. У відборі беруть участь ігрові повнометражні та короткометражні фільми-дебюти.

Ми попросили чотирьох режисерок, які презентують проєкти на пітчингу, розповісти про свої майбутні фільми, труднощі роботи над дебютними стрічками та мотивацію отримати державну підтримку.

Ірина Цілик, повнометражний ігровий дебют «Я і Фелікс»

Продюсери: Анна Соболевська, Володимир Яценко, ForeFilms / LimeLite


Ірина Цілик – українська режисерка та письменниця, авторка документального повнометражного фільму «Земля блакитна, ніби апельсин» і кількох короткометражних стрічок – документальних та ігрових.

У лютому Ірина здобула нагороду за найкращу режисерську роботу в секції світової документалістики на американському фестивалі «Санденс». У травні фільм Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин» отримав два головні призи в національному та міжнародному конкурсах фестивалю Docudays UA.

Про ідею проєкту

Я все життя дуже люблю літературу й кіно про людей ніжного віку, досі не переросла цю любов. А тут письменник, і за сумісництвом мій чоловік, Артем Чех написав автобіографічну книжку про свої дитинство-юність у 90-х, і мене наздогнало усвідомлення, що я хочу й можу зняти за її мотивами фільм. По-перше, усе це мені надзвичайно близько, адже ми люди плюс-мінус віку 30–40, які виросли в Україні, переважно маємо дуже схожі дитячі травми й водночас теплі спогади про наше дитинство.

По-друге, матеріал дуже кінематографічний: дорослішання головного героя Тимофія, його стосунки з оточенням, перша закоханість, пошуки вчителя й дивна дружба з непростою людиною, яка сама потребує підтримки.

Я все життя дуже люблю літературу й кіно про людей ніжного віку

Фелікс – близький друг бабусі Тимофія, колишній солдат ГРУ, контррозвідник з очевидним посттравматичним синдромом, увійшов у життя Тимофія й багато в чому змінив його. Він дивний і «стрьомний» – це чоловік, який завжди одягається в затертий шкіряний плащ і носить у своєму дипломаті «ксюху», тобто АКСУ, який говорить про жінок і про життя з Тимофієм, як із дорослим, і єдиний розуміє: нові кросівки – це дуже важливо, особливо, коли ти найбідніше одягнений у класі. Але водночас Фелікс, який опустився з вищої касти офіцерів на дно, часом тяжко п’є, а тоді зустрічається з усіма привидами минулого.

Звучить, можливо, як похмура сімейна драма, але ні – наш фільм буде не таким.

Про цінність фільму для українського глядача

Я як глядачка поки не знайшла близької мені стрічки про підлітків у наших 90-тих, тому я хочу її зняти. Бачу в цьому проєкті широкий простір для контрастів між світлим і темним, багато музики, цікавої роботи з кольором у кадрі. І, головне, бачу яскравих харизматичних героїв, тому що найперше – це акторська історія.

Бачу в цьому проєкті широкий простір для контрастів між світлим і темним

Якщо говорити про якісь приклади фільмів, які мене надихають тими чи іншими своїми рисами, я б згадала, можливо, «Чотириста ударів» Франсуа Трюффо, «У пошуках Форрестера» Гаса Ван Сента, «Кальмар і Кит» Ноа Баумбаха, «Залишся зі мною» Роба Райнера, «Середина 90-х» Джони Хілла, «Що турбує Гілберта Ґрейпа» Лассе Халльстрьома тощо. Ці фільми мають різну кіномову, але в усіх є дещо спільне: вони розповідають про підлітків та їхню самотність, перші уроки добра й жорстокості та стосунки з дорослими, які самі є переважно поламаними внутрішньо людьми. Водночас там завжди є місце для гумору й ніжності.

Чи потрібен фільм такого плану українським глядачам? Потрібен. Особливо, якщо нам вдасться розповісти цю історію смачно і стильно.

Тизер фільму Ірини Цілик «Я і Фелікс»

Про перші кроки після можливої перемоги на пітчингу

Ми живемо в такі часи, коли приказка: «Хочеш розсмішити Бога розкажи йому про свої плани» – працює як ніколи. Тому продюсери нашого майбутнього фільму мають план А, план Б і так далі чекати зараз можна всього. Менше з тим, уже тепер на проєкті збирається крута команда, і всі ми схрестили пальці на майбутнє. Якщо виграємо в пітчингу, скажемо собі вйо! і почнемо активну підготовку до зйомок. Ми вже трішки спробували на смак, як воно працювати разом і шукати спосіб розповіді цього фільму. Звісно, тизер ще не є його прямим відбитком, я розглядаю цей ролик, швидше, як мудвідео. Але я вже згадала, яке це щастя шукати образ майбутнього фільму в компанії класних людей і професіоналів своєї справи. Гостро хочеться продовження.

Про проблеми, з якими стикаються українські режисери-дебютанти

Мені здається, з дебютами основна проблема полягає в тому, що на них традиційно виділяють дуже скромні бюджети. Але перший фільм – це перевірка боєм, від режисера чи режисерки в ідеалі очікується високий результат. І тут починається замкнене коло: якщо грошей обмаль, мало хто з продюсерів може зібрати на проєкт зіркову команду, а це необхідно для дебютанта чи дебютантки – мати поруч високопрофесійних людей, які підстрахують тебе від серйозних помилок. Також маленький бюджет передбачає обмеження можливостей проєкту загалом. Водночас найпоширенішою помилкою дебютантів є прагнення поєднати «усе найкраще відразу» в одному фільмі. Тому тут потрібен грамотний баланс.

 Перший фільм – 
це перевірка боєм, коли від режисера чи режисерки очікують високий результат

Ну, і про інше: цього року склалася така ситуація, що цікавих проєктів багато, а гроші, наскільки мені відомо, отримають лише кілька стрічок у кожній категорії. З одного боку, конкуренція зросла в рази, і це добре: відчувається, як серйозно готуються команди до цього змагання. З іншого боку, я вболіваю за різні проєкти, і мені боляче думати, що більшість із цьогорічних конкурсантів і конкурсанток залишиться за бортом. Така ситуація не лише з дебютами, а й тією категорією, де зустрінуться автори другого-третього фільму, і так далі.

Ще нещодавно було відчуття, що в Україні проявилося багато яскравих режисерів і режисерок, і якщо їх послідовно підтримувати, з кожним роком ми будемо бачити все більш і більш переконливі результати. А тепер я знову бачу, як перегорають і зневірюються талановиті люди. Хочеться сподіватися, що цей туман непевності все ж розсіється.

Анна Бурячкова, повнометражний ігровий дебют «Коли нам було 15»

Продюсери: Віталій Шереметьєв, Наталія Лібет, DGTL RLGN


Анна Бурячкова – режисерка музичних, комерційних і документальних відео. Авторка кліпів для Onuka, Jamala, «Океан Ельзи», Стасік і «Друга Ріка». Серед клієнтів Анни – UNICEF, USAID, Helen Marlen, Synevo і Procter&Gamble. 

Про ідею проєкту

Ця історія тривалий час жила зі мною в якихось нотатках. Усе це я колись бачила, і всі проблеми та питання, з якими стикаються наші п’ятнадцятирічні герої, досі турбують і нас, дорослих. Є чіткий стереотип: якщо ти будеш сам і якщо тебе хоч хтось не полюбить – ти не виживеш. Хтось має тебе любити, і ти маєш. Але чи може статися так, що це – необов’язково?

Якого віку ми б не були, ми так само намагаємося знайти відповіді на ці запитання. Тому історія наших 15-річних «дорослих», які намагаються впоратися з ухваленням власних рішень і відповідальністю за них, буде знайома багатьом.

Є чіткий стереотип: якщо  тебе хоч хтось не полюбить – ти не виживеш

Головну героїню фільму звати Тоня. Вони з молодшою сестрою не дуже ладнають із батьками, адже надворі кінець 90-х, і мама з татом постійно зайняті – шукають, як прогодувати сім’ю та якось убезпечити дітей. Дівчата дуже близькі та підтримують одна одну.

Через токсичні стосунки з хлопцем, який силою примушує її до сексу, Тоня змушена змінити школу. На новому місці дівчина знаходить нову компанію друзів і знову закохується, але опиняється в любовному трикутнику. Крім того, дівчина потерпає від насильства колишнього, який б’є її на очах усієї школи. Так Тоня вперше стикається з дорослими проблемами та вчиться ухвалювати доленосні рішення, а паралельно продовжує пошуки себе.

Про цінність фільму для українського глядача

Спостерігаючи за сином-підлітком, я впізнаю у ньому та його друзях ті ж хвилювання та проблеми, які були в період мого дорослішання. Тож я розумію, що наша історія певною мірою універсальна. Епоха кінця 90-х дає можливість показати підлітка, який залишився сам на сам у період дорослішання, оскільки саме тоді в нього не було опори у вигляді сім’ї: батьки були в основному зайняті виживанням, не було гаджетів, за якими можна сховатися, і навколо були такі ж підлітки, як і ти сам.

Наш фільм жанровий, це драма дорослішання в романтичному ключі. І насамперед – він для молодої аудиторії. За останні два роки в Україні та за кордоном мали успіх саме жанрові підліткові історії, розказані сучасною візуальною мовою.

Ми писали сценарій разом із Мариною Степанською, яка дуже захоплена проєктом, і сподіваємося, що коли цей фільм вийде, підлітки, які подивляться його в кіно, вийдуть із зали з відчуттям того, що вони не самі й що хтось розуміє, що з ними відбувається.

Тизер фільму Анни Бурячкової «Коли нам було 15»

Про перші кроки після можливої перемоги на пітчингу

Щойно отримаємо фінансування, будемо знімати кіно!

 Сподіваюсь, що підлітки, які подивляться цей фільм у кіно, вийдуть із зали з відчуттям того, що вони не самі

Про проблеми, з якими стикаються українські режисери-дебютанти

Не думаю, що українські кінематографісти у своїх проблемах базово відрізняються від інших. Усі стикаються з пошуками продюсера-однодумця, який повірить тобі й піде з тобою, та пошуками співавторів і творчої зграї, адже кіно – це творча та командна робота, в якій має бути синергія. Усіх турбує, як скласти проєкт так, щоб зацікавити індустрію та глядачів. Кожен стикається з тим, щоб об’єктивно оцінити свої слабкі та сильні сторони та прийняти це розуміння. Ну, і найважливіше – бути відвертим із самим собою. Та, напевно, це не стільки проблеми, скільки питання до їхнього вирішення.

Серед труднощів, які я помітила всередині країни, можу відзначити брак сучасної профільної освіти та проблеми інституцій, які мають підтримувати й розвивати кінематограф. Ми всі почуваємося незахищено, але не лише в галузі кіновиробництва, а в усіх аспектах життя в Україні. З іншого боку, ми звикли балансувати на кулі, вирішувати питання та ризикувати.

Було б добре, якби держава мала можливості фінансувати не тільки саме виробництво, як зараз, а й розробку проєкту перед виробництвом, а також просування й маркетинг після того. Це б допомагало популяризувати наші фільми, залучати глядачів і, як наслідок, збільшувати прибутки від фільму. Хотілося б, щоби в «Золотої Дзиґи» та Кіноакадемії була підтримка на створення інституту кінозірок, який, своєю чергою, приводив би глядача за авторами та акторами. Щоби глядач мав економічну можливість прийти в кінотеатр з якісним зображенням і звуком та отримав не тільки місце в кінозалі, а й цікавий емоційний досвід від початку фільму до фінальних титрів.

Катя Лесик, короткометражний ігровий дебют «Джордан’96»

Продюсери: Анна Соболевська, Володимир Яценко, ForeFilms / LimeLite


Катерина Лесик – авторка короткометражної стрічки «Говори зі мною», яка здобула «Золотий СУК» та була у всеукраїнському прокаті у складі альманаху «Best UA Shorts». Має досвід роботи асистенткою режисера на проєктах «Додому» Нарімана Алієва та «Вічність» Анни Соболевської. Також працювала лінійною продюсеркою фільму «Оператор Вікторія» Анни Соболевської.

Про ідею проєкту

Ідея фільму народилася в мене вдома на кухні. Мама сиділа та чистила рибу, а я розпитувала в неї про її минуле та їхні стосунки з татом. І от, на питання: «Мам, а яка історія з усіх, пов’язаних із татом і його «пригодами» в 90-х тобі найбільше запам’яталася?», вона відповіла мені сюжетом для мого фільму.

Про цінність фільму для українського глядача

Більшість із нас прожили 90-ті. Звісно, кожен по-своєму, але, у будь-якому випадку, ці роки залишили серйозний відбиток у нашому житті. «Джордан’96» це реальна історія, яка сталася з моїми батьками за кілька тижнів до мого народження. Це історія, в якій люди стали заручниками обставин, але кожен із них зробив власний вибір і перейшов кордони. І я не боюся розкрити цю сторінку своєї біографії, хоча це досить непросто.

Це історія, в якій люди стали заручниками обставин, але кожен із них зробив власний вибір і перейшов кордони

Це одна з небагатьох згадок та історій, пов’язаних із моїм батьком. Уже багато років, як ми втратили одне одного, а я й досі не можу зрозуміти, чому він вів такий спосіб життя й чому дозволив владі взяти верх над людяністю.

Для мене дуже важливо зняти цей фільм, тому що попри те, що часи інші – людські проблеми залишаються незмінними, а кордони взаємовідносин досі порушуються. Крім цього, проблема батьківства й виховання це те, що болить мені та мільйонам інших людей, і це те, про що я хочу говорити у своїх фільмах.

Про перші кроки після можливої перемоги на пітчингу

Насамперед я хочу повернутися до містечка, де сталася ця історія, аби відшукати свідків і поспілкуватися з її учасниками. Паралельно ми відразу запустимо кастинг. Це буде досить тривалий процес, але я точно знаю, яким має бути кожен із персонажів, тому буду дуже прискіпливою.

Про проблеми, з якими стикаються українські режисери-дебютанти

Часто молоді кінематографісти не мають можливості отримати фінансування, а тому знімають кіно власними силами та йдуть на компроміс зі своїм режисерським баченням через відсутність ресурсів. У більшості випадків це негативно впливає на фінальний результат фільму, після чого їм ще важче знайти фінансування на наступний проєкт.

Окрім цього, дається взнаки відсутність досвіду. Я вважаю, що потрібно зсередини вивчити всі складники та процеси кіновиробництва для того, аби максимально правильно працювати з командою та точно розуміти «що я хочу та як це зробити». Ну, і, звичайно, страх. Страх бути незрозумілим, страх ризикнути та страх не виправдати очікувань.

В Україні з’являється все більше кінофестивалів, де молоді кінематографісти можуть знайомитися, отримувати фідбек про свої проєкти та аналізувати роботу колег. Проте досконалості немає меж, тому, на мою думку, було б круто, якби таких фестивалів стало ще більше.

Ну, і, звичайно, хотілося б, аби держава давала можливості для реалізації якомога більшої кількості фільмів-дебютів. І це стосується не тільки фінансування, а й ресурсів у цілому.

Маргарита Лукіч, короткометражний ігровий дебют «Мажорка»

Продюсери: Дмитро Суханов, Toy Cinema


Маргарита Лукіч – режисерка короткометражного фільму «Анахата» та стрічки «Кончєний», яка брала участь у позаконкурсної секції Short Film Corner Каннського фестивалю та здобула приз за найкращий ігровий фільм на фестивалі «Відкрита ніч». Має досвід роботи режисеркою монтажу та асистенткою режисера, професійно займається кольорокорекцією та фотографує.

Про ідею проєкту

Це історія про тринадцятирічних дівчат. Саша – дівчина з дуже багатої сім’ї, Бог її не обділив ні зовнішністю, ні матеріальним становищем, але вона чомусь страшенно незадоволена життям, батьками й усім, що її оточує. Подобається їй лише загадкова новенька – Вілена.

 «Мажорка» – це не про кількість грошей, а про ставлення до життя

Вілена – хороша учениця й хороша донька. Усі в захваті від Вілени, але ніхто не знає, де вона живе й чим займається.

Саша запрошує Вілену до себе на вихідні, де дівчата відкриються одна одній із нового боку. Їхня дружба зазнає справжнього випробування, а самі вони вже ніколи не будуть такими, як були.

Ідея виникла зі сцени першого поцілунку. Спочатку ця сцена, а потім з’явився повноцінний задум. Також історія має реальних прототипів, і я дружила з ними обома.

Про цінність фільму для українського глядача

Чому фільм має отримати фінансування? Тому що він прикольний і душевний.

А якщо серйозно, то у фільмі я намагаюся відповісти на запитання: «Чи визначає матеріальне становище наш характер і долю?». «Мажорка» – це не про кількість грошей, це про ставлення до людей і до життя.

Про перші кроки після можливої перемоги на пітчингу

Я мрію скупатися в річці і насамперед зроблю саме це. А потім продовжу роботу над фільмом: кастинг, пошук локацій і репетиції. І в ідеалі почну знімати фільм вже у вересні.

 Головна проблема – це прогалини у знаннях і небажання це визнавати

Про проблеми, з якими стикаються українські режисери-дебютанти

Мені здається, для кожного кінематографіста (і взагалі людини) дуже важливо мати однодумців, які підтримують твої шалені ідеї, які будуть із тобою на одній хвилі. З такими людьми море по коліно.

А взагалі, головна проблема це прогалини у знаннях і небажання це визнавати. Не знаю, чим можуть допомогти держава й глядачі, але колеги, в яких є досвід, можуть ділитися своїми неоціненними навичками. Наприклад, робити майстер-класи, навіть про те, як правильно презентувати чи готувати свій проєкт на пітчинг.

Текст:

Романа Батрак,

Таїсія Куденко

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.