Музика«Хочу, щоб українську музику шазамили». Діджейки про роботу під час війни

Багато професій із початком повномасштабного вторгнення стали можливістю підтримувати військо й говорити про українську культуру. Серед них і діджеїнг, що в Україні допомагає створити безпечний простір, де можна знайти своїх і відпустити тривоги, а за кордоном – розповісти про війну, що триває, і долучити іноземців до допомоги українській армії. 

Діджейка Ana B спалила портрет путіна в прямому ефірі одного з берлінських радіо й переїхала до України після 12 років життя Нью-Йорку, щоб грати сети вдома й збирати донати. Дарʼя Коломієць поставила платівку «Водограю» на фестивалі в Барселоні, і вона настільки сподобалась іноземцям, що ті її шазамили, танцюючи в колі. 

Ми поспілкувалися з діджейками Дарʼєю Коломієць та Анастасією Бобровською про те, як сильно трансформувалась їхня діяльність і що робить сучасна українська музика, щоби говорити про культуру, війну та протидіяти російському голосу. 

Текст: Ольга Дуденко

Дарʼя Коломієць

діджейка, культурна активістка  

Коли я дістаю платівку Івасюка, мені важливо розповісти його історію – що з ним сталося, як його вбило КДБ

З повномасштабним вторгненням моя діяльність змінилася кардинально. Так сталося, що я просто почала використовувати всі свої навички та вміння, щоб амбасадорити Україну, українську культуру у світі та збирати гроші для Сил оборони. Зараз я називаю себе культурною активісткою, тому що моя діяльність – це поширення української культури, зокрема й через діджеїнг. 

Раніше, окрім діджеїнгу, я створювала подкасти про музику: у мене зʼявився мобільний застосунок MUSICURES, за час ковіду я зробила там 127 прямих ефірів і випустила їх як подкаст. Я любила поширювати нові треки за допомогою діджеїнгу. З 24 лютого застосунок став стрімом винятково для української пісні. Коли я граю сети, я відчуваю це своєю формою протесту. Наразі я граю тільки українську музику, бо я хочу, щоби люди пізнавали її, шазамили й додавали до своїх плейлістів. 

Я належу до тих діджейок, які постійно говорять до аудиторії під час сету. Я беру із собою стяги: є з написом «russia is a terrorist state» або «war is not over, stand with Ukraine», – і з їхньою допомогою теж комунікую про російську війну. Іноді я роблю інтро до пісень. Це зовсім не класичний діджеїнг, бо люди, які прийшли на сет, очікують послухати саме музику. Проте я додаю свої коментарі, тому що коли, наприклад, я дістаю платівку Івасюка, мені важливо розповісти його історію – що з ним сталося, як його вбило КДБ. 

У мене були саундтреки для ранку, для обіду, похмілля, кави, а в перші три місяці вторгнення я не слухала музику взагалі. Думала, що музика для мене померла

Diary of WAR

За освітою я телевізійна журналістка, у мене великий досвід телевізійної роботи за кадром і в кадрі. У перші тижні вторгнення в Києві я почала робити власний подкаст з укриття, у якому збирала документальні історії у форматі голосових повідомлень про те, як почалася повномасштабна війна для українців. Так мені вдалося зібрати 41 голосове повідомлення, і з цього я створила подкаст Diary of WAR. Тоді я не аналізувала, що з цього вийде, а просто використовувала свої навички й інтуїтивно робила те, що вважала за потрібне. Коли я викладала цей матеріал на YouTube, то зрозуміла, що це дуже сильні історії і їх мають почути іноземці. 

Через соцмережі я зібрала волонтерів з усього світу, які допомогли перекласти голосові повідомлення англійською, іспанською, португальською, китайською, польською, французькою та багатьма іншими мовами. Ми субтитрували це все на ютубі, і через пів року після повномасштабного вторгнення я почала презентувати всі ці історії в Нью-Йорку. 

Diary of WAR почався з того, що просто записувала себе на диктофон, ховаючись в укритті в кавʼярні в центрі Києва

У лютому 2022-го я не думала про себе як про кріейторку, артистку чи мисткиню. Для мене стерлися всі ці активності. Ми з командою взагалі не знали, що буде далі, і перше, чого хотіли, – щоб ми й наші близькі вижили. Diary of WAR почався з того, що просто записувала себе на диктофон, ховаючись в укритті в кавʼярні в центрі Києва. Там було чимало людей, і я спостерігала за тим, наскільки по-різному ми реагуємо на ситуацію навколо. 

Протягом пʼятнадцяти хвилин я просто говорила у свій телефон, де мене ніхто не міг перебити. Від цього мені стало трохи легше. Згодом я зателефонувала Джамалі, Ніні Гаренецькій із гурту «ДахаБраха», тобто тому оточенню, у якого я хотіла запитати про те ж саме, що й переживала я. Вони надсилали свої голосові, потім я розширювала їхню кількість. У якусь мить я подумала: «А як нечуючі чи слабкочуючі люди взагалі зрозуміли, що почалася війна?» Тому я шукала й такі історії. 

Коли стався Маріуполь, я шукала героїв, які вибралися з міста. Так кількість записаних досвідів збільшувалася, і в перші місяці вторгнення це допомагало мені триматися. У мене була якась діяльність, але не було плану, що я робитиму з цим. 

«Думала, що музика для мене померла»

Усе життя я була людиною, яка не може існувати без музики. У мене були саундтреки для ранку, для обіду, для похмілля, для кави, а в перші три місяці вторгнення я не слухала музику взагалі. Я думала, що музика для мене померла, і це стало великою втратою. У цілому це величезна частина мене, і моїй мамі, наприклад, було боляче на мене дивитися, бо вона знала, що музика означає для мене все життя. Тож тоді я не могла слухати нічого, тому що вуха ніби існували лише для того, щоб розпізнавати небезпеку на звук.

Тому я вирішила трансформувати свою діяльність. У свій застосунок, який раніше був про музику з усього світу – нову, цікаву, маловідому, екзотичну – я завантажила відразу всю українську музику, яка в мене була на той час, і почала поширювати її у світі. 

Говорити про культуру та війну через музику

Моє перше завдання – це нагадувати про російську війну в Україні, називати речі своїми іменами. Для мене дуже важливо не просто повісити синьо-жовтий прапор під час сету, а сказати: «russian war in Ukraine», «russian genocide in Ukraine». Для мене важливо, щоб у людей, які йдуть після заходу, залишилася зашазамлена українська музика. 

З літа 2022 року я здійснюю вже пʼяту поїздку з Києва до Нью-Йорка з власною волонтерською культурною місією: я роблю все можливе для просування української культури, поширення правди про російську війну в Україні й боротьби з російською пропагандою. За кордоном моя місія розрахована саме на іноземців, і я навмисно вибираю місця й заклади, куди прийдуть американці. Я хочу, щоб про українську культуру почули інші.

Я навмисно вибираю місця й заклади, куди прийдуть американці

Мій перший досвід грати винятково український сет із культурною місією був приблизно через шість місяців повномасштабного вторгнення. Це сталося в клубі в Нью-Йорку, де в лайнапі були діджеї з Британії, США, і мене поставили на початку. Я розуміла, що може статися так, що через дві пісні мене просто зупинять, бо мій сет не зовсім відповідає формату. Але мені було однаково, бо моя основна ціль – за ці годину-дві, що в мене є, розповісти, що в нас триває війна, що в нас є така й така українська пісня, що українські митці все життя працювали в умовах російських репресій, і, попри це, вони й зараз продовжують творити. 

Я навмисно беру музику тих людей, які зараз служать або створюють її прямо під сиренами. Наприклад, лейбл Dnipropop, чиїх музикантів зараз багато в Силах оборони. Я використовую старі твори виконавців, яких убила росія, і в мене вибудовується історія з різними жанрами й постатями для того, щоб іноземці могли побачити, наскільки різнобарвною є українська музика.

Моя основна ціль – за годину-дві розповісти, що в нас триває війна, що українські митці все життя працювали в умовах російських репресій, і, попри це, і зараз продовжують творити

Американці танцюють під «Водограй»

Коли я почала грати «Ой, Марічко, чичері» у фанковій обробці, до мене опісля підходили афроамериканці й казали: «Oh my god! This is so cool!» – запитували, що це таке. Вони зашазамили, а там видало українською мовою, що це пісні 70-х. Потім просили мене знайти цей трек на стримінгах, бо в них не було української розкладки. Такі фідбеки для мене – це вау! 

За час повномасштабної війни я також грала сети на фестивалях La Mercè в Барселоні й Eurosonic у Нідерландах. Крім того, у мене була можливість виступити з промовами на двох панелях, і ми з музичними експертами готували розповідь про український фанк 70-х, феномен «Червоної калини» та «Щедрика». На другій панелі мене запросили поділитися власним досвідом переживання війни, культурною діяльністю, яку я продовжую.

Я не роблю людям приємно. (сміється) Класичний діджеїнг – це створювати людям фан. Я не роблю фан – десь я навіть роблю боляче, бо більшість тем, які я зачіпаю, болісні та неприємні. Слухачі можуть думати: «Їх убивають, і це так далеко, у мене вечірка, я не хочу цього бачити». В усьому, що я роблю, я адвокатую українські інтереси. Наприклад, пишучи статті до Time Magazine чи New York Times, я обовʼязково інтегрую туди історії українських музикантів, які постраждали від росії. 

Я не роблю фан – десь я навіть роблю боляче, бо більшість тем, які я зачіпаю, болісні та неприємні

На свої діджей-сети я намагаюся приносити дуже старі платівки. Старий вініл важко грати, особливо на відкритому просторі, бо голка може зʼїжджати, але для мене це важливо. Памʼятаю, що на фестивалі La Mercè в якийсь момент я вирішила поставити платівку з піснею «Водограй». Сцена була посеред величезного парку, прийшло чимало людей, і я розповіла їм, що в нас в Україні є традиція – танцювати в колі. Вони стоять, нічого не розуміють, а я і сама не планувала вмикати цю пісню. Просто в якийсь час зрозуміла, що це треба зробити.

Тоді на мій виступ у Барселоні прилетіла моя подружка Марина, і я їй крикнула зі сцени: «Марино, покажемо, як це танцювати!». І всі почали заводити коло під «Водограй»! Я стрибаю з великої сцени до людей, і ми витанцьовуємо все коло. Перед тим у мене в сеті були пісні військовослужбовиці Насті Шевченко, «Стасік», «Герої вмирають» – треба розуміти, що кожен мій сет – про все, що з нами відбувається. За допомогою нього я намагаюся показати, що в Україні вмирають герої, хтось служить, зокрема й музиканти, лунають сирени, є постійна небезпека. Та ми однаково танцюємо, бо український народ незламний. Я намагаюся показати іноземцям увесь цей вайб і закінчити виступ на високій ноті. 

Наше коло перетворилося на величезний рейв під «Водограй», і потім мені в інстаграмі почали писати іноземці на кшталт: «Я привів свого бразильського друга, і, коли він побачив це коло, він почав плакати, тому що це так сильно показує вас і як ви вмієте об'єднуватися в такі важкі моменти». Слухачі все це зрозуміли – вони відчули все, що я приготувала.

Тому у своїх сетах я не біжу від реальності, не намагаюся замістити її чимось. Я розумію, що деяким людям може бути боляче чи незвично від такого формату. Я бачу, як дехто може піти, бо хотів рейву. Та водночас є і ті, хто говорить, що плакав під час сету й переживає за Україну. 

Музика ніколи не просто фан

Те, як формуються мої сети, залежить від того, коли я їх граю й де. Ми щодня переживаємо щось нове; в інших своїх проєктах переважно я розповідаю історії людей, долучених до фронту, і їхнє становище постійно змінюється. Місяць тому з Bedlam Theatre й американською акторкою Зюзанною Шадковскі ми готували перформанс на основі Diary of WAR. Мабуть, уперше в історії американські ветерани читали 14 оповідей реальних українців від першої особи. Ми задумали, що це буде великий збір для «Госпітальєрів». Ми планували читання так, щоби вони починалися із щоденника Іри Цибух – моєї подруги, бойової медикині. За три дні до цього читання Іра загинула під час ротації на Харківському напрямку, тому ми присвятили захід їй. 

Так само і з музикою в сетах – її неможливо заготувати й усюди грати одне й те саме, тому що війна триває. Граючи чи готуючи чиюсь пісню, я не знаю, що станеться з цією людиною. У своєму житті я готувала, мабуть, тисячі плейлістів – для радіо, модних показів, премʼєр кіно, на чиїсь весілля. Але нещодавно вперше в житті я готувала плейліст для посмертної ходи – на честь Ірини. 

Уперше в історії американські ветерани читали 14 оповідей реальних українців від першої особи

У мене є чат, що називається «Укрвечірки», ми створили його з друзями під час вторгнення. Ми збираємося разом у Києві та співаємо пісні, щоби зустрітися, обʼєднатися й вивчити щось нове. У нас було декілька зустрічей, де з нами співала Іра, і ось я роблю плейліст для прощання з нею. Це теж про роль музики в нашій великій війні. 

Якщо ми, наприклад, говоримо про діджеїнг, для артиста це однаково платформа, де можна донести інформацію. Музика – це ніколи не просто фан чи поза політикою. Це невидима, магічна енергія, до якої ми не можемо доторкнутися, але яка може нас обʼєднати, дати нам погорювати, наштовхнути на щось. Артисти мають змогу показувати всі ці історії, створюючи власну музику або ділячись улюбленою.

Два з половиною роки тому я би сказала, що моєю підтримкою є люди, обійми та музика. Зараз, на жаль, сенситивність затерлася через неймовірну кількість болю, яку ми переживаємо, тому музика більше допомагає мені боротися з агресією, люттю. Коли я працюю в Нью-Йорку, її часто важко висловити, бо в Україні ти зустрілася з друзями, у вас одні цінності, ви розумієте одне одного, нікому нічого не треба пояснювати. В Америці в мене немає безпечного кола, бо хтось може ставити питання на зразок: «А що, війна ще триває? А навіщо ти повертаєшся в Україну?» І треба дуже багато сил, щоби пояснювати це все дипломатичним тоном. 

Єдина ефективна протидія – показувати нашу культуру, незалежно від російського голосу

«Видати українську музику завжди було викликом»

У 2022 році я планувала видати свій альбом електронної музики, і вже тоді я зіграла свій перший лайв. Тобто мої плани насправді були дуже музичними. Почалося вторгнення, і поки що я більше не фокусуюся на цьому. Натомість я збираю документальні свідчення, розумію, що важливо їздити й поширювати українську культуру. Досі, за два з половиною роки повномасштабної війни, я не знайшла часу й простору, де я сяду й просто почну писати щось своє, щоб потім видати. Росія так само вкрала це в мене.

Проте я написала музику – outro для вистави «Radio 477» у Нью-Йорку. Це була вистава на основі джаз-ревю театру «Березіль» Леся Курбаса про український джаз 1920-х. Драматургом був Сергій Жадан, а режисувала постановку Вірляна Ткач. І я написала аутро (остання частина – прим.ред.) для цієї пʼєси. Це про актуальність музики також, бо я хочу, щоб моя діяльність, усі проєкти, до яких я долучаюся, показували, що війна почалася не два роки тому, не десять, а століття тому.

Граючи Івасюка поруч із сучасною українською музикою, я говорю про те, що видати українську музику завжди було викликом. Послухайте, потанцюйте, поплачте, покружляйте. І я хочу, щоб слухачі завжди йшли з враженням: «Боже, які ви круті!»

Смолтоки з іноземцями особисто для мене вже не працюють, а через мистецтво можна нагадати про те, що в нас велика війна, і ми боремося, і ось яка крута в нас культура. Росіянам за кордоном дають дуже багато голосу, їх не кенселять, і вони продовжують створювати своє мистецтво. Тому ми маємо робити своє – транслювати його, гучно заявляти про нього, привозити. Єдина ефективна протидія – показувати нашу культуру, незалежно від російського голосу.

Хто, як не ми, знаємо, наскільки наша культура цілісна й різноманітна. Ми можемо розвіювати міфи про шароварщину й грати старі пісні в сучасній обробці так, що американці будуть під неї відриватися, і для них це буде яскравим відкриттям.

Анастасія Бобровська (Ana B)

діджейка

Зʼявилося багато людей, які почали запитувати: «Це хто – діджейка чи активістка?»

На початку повномасштабної війни в мене взагалі не було жодних планів, мабуть, як і в більшості українців. Про діджейську кар'єру не йшлося взагалі. Я жила в Нью-Йорку протягом 12 років, тому вторгнення зустріла тут, на той час уся моя родина була в Києві. Для мене це був надзвичайно складний час. Питання політичності музики не стояло так гостро, як зараз, а тому будь-які спроби говорити про війну сприймалися дуже несерйозно. Мені казали, що «музика внє політікі».

Тож моїм першим кроком були фандрейзинги. Хотілося хоч якось допомогти війську, а в Україні на той час був лише один сайт для підтримки ЗСУ, проте з українськими банками. Небайдужі люди звертались і запитували, як надіслати кошти, тому я почала організовувати збори й передавати гроші друзям-волонтерам і знайомим військовим.

«Це хто – діджейка чи активістка?»

Ми збирали великі суми, особливо на початку повномасштабного вторгнення. Це були 20–30 тисяч доларів за тиждень, які ми надсилали в Україну. Власне, так зʼявилося багато людей, які почали запитувати: «Це хто – діджейка чи активістка?» Довелося починати розмову про політичність музики і її вплив. На виступи я приносила роздруковані QR-коди, куди можна було скинути донат або дізнатися про низові волонтерські організації в Києві. Було багато людей, які не розуміли, для чого це приносити в клуби, куди люди приходять «забутися». 

Музика завжди була політичною, зокрема й техно, я закликала людей вивчати історію та змінювати своє бачення. З часом я виступила на радіо HÖR у Берліні, де в прямому ефірі спалила портрет путіна, закликаючи надати Україні зброю для захисту. Це спричинило ще більший скандал, а HÖR видалив цей ефір з їхнього YouTube-каналу за буцімто агресивну позицію. Відео згодом повернули.

Поступово перспектива щодо того, що означає бути українцем в умовах війни змінювалася, і я переїхала назад до Києва. Нещодавно на відпочинку в Греції нас із подругою представили відомій художниці з Лос-Анджелеса, вона  запитала в нас, звідки ми. На відповідь «з України» жінка щиро здивувалася й сказала: «А що, люди досі живуть в Україні?» Саме це нагадало мені, чому я переїхала до Києва рік тому. Для більшості західного світу Україна є лише у вимірі українських біженців, що, на жаль, сприяє планам росії ізолювати Україну від світу. Тому мені важливо не лише комунікувати, але й показувати власним прикладом те, що в Україні живуть люди, сюди повертаються. Щобільше, тут  розквітає музична сцена, і мені цінно бути її частиною.

«Ми не просто танцюємо»

Переїхавши до Києва, я нагадую людям, які стежать за моєю діяльністю, що, попри всі складнощі, я продовжую жити й працювати у своїй країні. В Україні наразі є багато тих, хто повернувся, людей, які докладають чимало зусиль для підтримки свого міста та країни. Тому для мене важливо продовжувати  показувати, як ті, хто наразі живе в Україні, будують нову нормальність і борються за свою незалежність, попри намагання росії стерти нас усіх із лиця землі. Це надихає багатьох людей і змінює їхнє бачення майбутнього.

Для мене важливо продовжувати  показувати, як ті, хто наразі живе в Україні, будують нову нормальність і борються за свою незалежність

Часто я беру участь у дискусіях про війну або розповідаю у своїх соціальних мережах про те, що відбувається в Києві та в інших регіонах України. Звісно, вистачає негативного фідбеку. Особливо дивує, що чимало людей ставлять питання, чи доцільна музична сцена взагалі зараз, під час повномасштабної війни? Чи варто робити вечірки? Це не найприємніша розмова, і, до речі, найчастіше її починають люди з-за кордону. «Якщо у вас такі рейви, може, у вас усе нормально?» Доводиться пояснювати, що наше життя триває, ми створюємо безпечні простори, куди люди можуть прийти, побути у своїй спільноті, відчути, що вони не одні в часи відчаю.

Ми знаходимо баланс між тим, щоби відпочити й зробити щось корисне. Танцмайданчик завжди був своєрідним видом протесту й активізму. Споконвіку музична сцена була платформою для маргінальних груп людей у боротьбі проти тогочасних політичних і соціальних складнощів. 

Хтось може сказати, що такі події «не на часі», але, наприклад, такі клуби, як, «Клуб на Кирилівській», за один вікенд збирають донат у 200–300 тисяч гривень. Ці кошти йдуть на допомогу нашому війську та, зокрема, і членам музичного комʼюніті, які воюють, а їх чимало. 

Споконвіку музична сцена була платформою для маргінальних груп людей у боротьбі проти тогочасних політичних і соціальних складнощів

Ком’юніті українських діджеїв

Для мене особисто зараз грати в Україні – це найкраща нагорода. Думаю, багато хто з цим погодиться, побачивши цю енергію, цих людей. До нас на вечірки часто приходять наші друзі-військові, я тішуся, коли бачу їхні усміхнені обличчя. Ця енергія не зрівняється з жодними найкращими клубами Нью-Йорку, та й світу. 

Я відчуваю, що мені дуже пощастило бути зараз із моїм ком'юніті в Києві, з яким я виросла, бути його частинкою, проживати всі події разом. Мабуть, це потрібний мені досвід, щоби проживати цю війну особисто.

Якщо чесно, бувають тижні, а інколи й місяці, коли мене нічого не надихає. Музика припиняє бути цікавою, стає неважливою, і я відчуваю, ніби падаю в яму відчаю. У такі моменти я завжди йду до друзів в «АБО (records)», Brukxt, Community Cafe або інші неймовірні місця з неймовірно талановитими артистами, щоб надихнутися та вийти з тієї ями з новими силами та натхненням. Київська музична сцена та неймовірно сильні люди навколо неї  стали не лише безпечним місцем, але й моїм місцем сили.